Повідомлення в номер / Душа Поета – у його віршах

Раптово не стало Віталія Павловича Лихобицького. Настільки раптово, що я довго не міг прийти до тями, коли знайомий колега повідомив телефоном про його трагічну загибель.

Ще вранці пан Віталій, за традицією, привітав у Фейсбуці всіх добрих людей з новим днем, побажав кожному миру й благополуччя.

Вдень, як пізніше розповідала його донька, їздив своїм незмінним «коником»-велосипедом у справах, незважаючи на її прохання не робити цього, бо ж не зовсім безпечно.

«Я мушу рухатись, – сказав рішуче. – Сидіти на місці не в моїх правилах».

А вже згодом  потрапив у смертельне ДТП, залишитися живим в якому не мав ніяких шансів. Це згодом підтвердили й медики.

Трагічна новина болем озвалася в серцях і душах людей, які знали Віталія Павловича. А знали його у Ковелі чимало осіб. Тривалий час сумлінно ніс армійську службу як надстроковик, на совість трудився в колективі телеретранслятора. 

Вийшовши на заслужений відпочинок, не замкнувся у стінах власної квартири, а з головою поринув у громадську роботу, літературну творчість. Був активним дописувачем «Вістей Ковельщини», інших   видань України, членом літературно-мистецького Товариства «Творчий світ».

Віталій Лихобицький належав до категорії особистостей, яким до всього є діло, які вважають громадянську пасивність не просто недоліком, а злочином. Перед своєю совістю, родиною, Богом. Таким його виховали батьки, таким він став завдяки своєму характеру, таким залишався до останнього дня життя.

З Віталієм Павловичем ми були знайомі не один десяток років. І хоч за віком трохи старший за мене, завжди з повагою ставився до моїх зауважень, пропозицій, редакторських правок, бо знав: я гірше не хочу. Ще й дякував, коли разом знаходили спільну мову.

За своє творче життя Віталій Павлович написав дуже багато: віршів, гуморесок, оповідань, пісень, видав декілька книжок. Навіть за всього свого бажання ми б не змогли видрукувати у газеті й сотої частини його праць, народжених у постійному пошуку, невтомному дерзанні, якомусь справді молодечому запалі.

Йому «скорялись» всі жанри і літератури, і журналістики, бо вправно  володів словом, наполегливо оволодівав таємницями красного письменства, не цурався вчитися у визнаних майстрів пера. Виходив навіть переможцем у всеукраїнських літературних конкурсах, постійно вдосконалював свою поетичну майстерність. Не знаю навіть, коли він встигав так активно творити.

l

7 березня 2024 року «Вісті Ковельщини» видрукували чергову поетичну добірку поезій Віталія Лихобицького. Вони були не зовсім звичайними і викликали чимало запитань у всіх, хто знав поета. А вся справа у тому, що у вступі до публікації, яку автор назвав «Всьому свій час», він звернувся до читачів газети з такими словами: 

«Шановні друзі і колеги! Цими віршами я закінчую свою творчість. Дякую за дружбу, за увагу, за добре ставлення, терпимість і розуміння. Всім зичу Божого благословення!». На продовження своїх «мінорних» нотаток запропонував вірші, заголовки яких теж досить промовисті: «Жде покаяння наш Отець», «Всьому свій час», «Роздуми про вічне», «Як час спішить», «Тут щирим бути не боюся».

З висоти сьогоднішнього  дня я розумію, що душа Віталія Павловича вже у той час жила якимсь лихим передчуттям, якого до кінця не розумів, мабуть, ні він, ні його шанувальники, ні навіть я як редактор газети. І все ж   після публікації у месенджері написав: «Віталію Павловичу! Не час на песимізм! Продовжуйте писати! Ваша поезія потрібна людям!» . Важливо, що подібні слова він почув не лише від мене, а тому й продовжував писати, активно використовуючи при цьому   газету, соціальні мережі.

На жаль, 17 січня цього року справдилося його інтуїтивне пророцтво:

Ніщо не  спинить часу

  плин:

Ні хутро, ні нагота,

А накінець зійдеться клин – 

Усе поглине темнота.

І заблаженствує душа:

Не буде болю, суєти,

Не буде жодного вірша,

Я буду спокій берегти.

Боляче. Прикро. Печально.

Але були у тих поезіях     Віталія Лихобицького і такі слова:

Я зичу вам і радості, й

  любові,

І повсякденно Господа

  молю,

Щоб ви були щасливі і

  здорові,

Мої хороші! Як я вас

  люблю!

У цьому побажанні (тепер уже з Вічності) – весь Поет: щирий, відвертий, доброзичливий, мудрий, обдарований Божим талантом. І доки ми його пам’ятатимемо, він буде завжди з нами.

Душа Поета – у його віршах. Із того, що залишилося в редакційному архіві, написаного останнім часом, але не надрукованого в газеті, дещо пропоную увазі читачів.

Прочитаймо і пом’янімо молитвою Поета. Хай душа його знайде спокій у Царстві Небесному.

Микола Вельма.

Раптово не стало Віталія Павловича Лихобицького. Настільки раптово, що я довго не міг прийти до тями, коли знайомий колега повідомив телефоном про його трагічну загибель.

Ще вранці пан Віталій, за традицією, привітав у Фейсбуці всіх добрих людей з новим днем, побажав кожному миру й благополуччя.

Вдень, як пізніше розповідала його донька, їздив своїм незмінним «коником»-велосипедом у справах, незважаючи на її прохання не робити цього, бо ж не зовсім безпечно.

«Я мушу рухатись, – сказав рішуче. – Сидіти на місці не в моїх правилах».

А вже згодом  потрапив у смертельне ДТП, залишитися живим в якому не мав ніяких шансів. Це згодом підтвердили й медики.

Трагічна новина болем озвалася в серцях і душах людей, які знали Віталія Павловича. А знали його у Ковелі чимало осіб. Тривалий час сумлінно ніс армійську службу як надстроковик, на совість трудився в колективі телеретранслятора. 

Вийшовши на заслужений відпочинок, не замкнувся у стінах власної квартири, а з головою поринув у громадську роботу, літературну творчість. Був активним дописувачем «Вістей Ковельщини», інших   видань України, членом літературно-мистецького Товариства «Творчий світ».

Віталій Лихобицький належав до категорії особистостей, яким до всього є діло, які вважають громадянську пасивність не просто недоліком, а злочином. Перед своєю совістю, родиною, Богом. Таким його виховали батьки, таким він став завдяки своєму характеру, таким залишався до останнього дня життя.

З Віталієм Павловичем ми були знайомі не один десяток років. І хоч за віком трохи старший за мене, завжди з повагою ставився до моїх зауважень, пропозицій, редакторських правок, бо знав: я гірше не хочу. Ще й дякував, коли разом знаходили спільну мову.

За своє творче життя Віталій Павлович написав дуже багато: віршів, гуморесок, оповідань, пісень, видав декілька книжок. Навіть за всього свого бажання ми б не змогли видрукувати у газеті й сотої частини його праць, народжених у постійному пошуку, невтомному дерзанні, якомусь справді молодечому запалі.

Йому «скорялись» всі жанри і літератури, і журналістики, бо вправно  володів словом, наполегливо оволодівав таємницями красного письменства, не цурався вчитися у визнаних майстрів пера. Виходив навіть переможцем у всеукраїнських літературних конкурсах, постійно вдосконалював свою поетичну майстерність. Не знаю навіть, коли він встигав так активно творити.

ххх

7 березня 2024 року «Вісті Ковельщини» видрукували чергову поетичну добірку поезій Віталія Лихобицького. Вони були не зовсім звичайними і викликали чимало запитань у всіх, хто знав поета. А вся справа у тому, що у вступі до публікації, яку автор назвав «Всьому свій час», він звернувся до читачів газети з такими словами: 

«Шановні друзі і колеги! Цими віршами я закінчую свою творчість. Дякую за дружбу, за увагу, за добре ставлення, терпимість і розуміння. Всім зичу Божого благословення!». На продовження своїх «мінорних» нотаток запропонував вірші, заголовки яких теж досить промовисті: «Жде покаяння наш Отець», «Всьому свій час», «Роздуми про вічне», «Як час спішить», «Тут щирим бути не боюся».

З висоти сьогоднішнього  дня я розумію, що душа Віталія Павловича вже у той час жила якимсь лихим передчуттям, якого до кінця не розумів, мабуть, ні він, ні його шанувальники, ні навіть я як редактор газети. І все ж   після публікації у месенджері написав: «Віталію Павловичу! Не час на песимізм! Продовжуйте писати! Ваша поезія потрібна людям!» . Важливо, що подібні слова він почув не лише від мене, а тому й продовжував писати, активно використовуючи при цьому   газету, соціальні мережі.

На жаль, 17 січня цього року справдилося його інтуїтивне пророцтво:

Боляче. Прикро. Печально.

Але були у тих поезіях Віталія Лихобицького і такі слова:

У цьому побажанні (тепер уже з Вічності) – весь Поет: щирий, відвертий, доброзичливий, мудрий, обдарований Божим талантом. І доки ми його пам’ятатимемо, він буде завжди з нами.

Душа Поета – у його віршах. Із того, що залишилося в редакційному архіві, написаного останнім часом, але не надрукованого в газеті, дещо пропоную увазі читачів.

Прочитаймо і пом’янімо молитвою Поета. Хай душа його знайде спокій у Царстві Небесному.

Тримайся, народе!