Геннадій Сарапін, відомий на Волині громадський активіст, частий гість редакції нашої газети. І не тільки тому, що поруч знаходиться музей-садиба Самійла Підгірського, яким він опікується і про майбутнє якого постійно думає, розраховуючи на допомогу і підтримку добрих людей.
Досить часто пан Геннадій пропонує цікаві теми до висвітлення в газеті, знайомить із своєрідними артефактами, на які багата його приватна колекція.
Ось і нещодавно, завітавши до нас, Геннадій Сарапін показав світлину, на якій зображений він і двоє чоловіків. Один із них – досить інтелігентний на вигляд чоловік, в окулярах, особистість якого мене зацікавила найбільше.
— Хто це? – запитав я.
— Павло Дорожинський, відомий український і політичний діяч, голова Центрального проводу Об’єднання українських націоналістів-державників (ОУН-д). На жаль, покійний.
— А яких часів світлина?
— Лютого 1992 року. Саме тоді в київському Палаці «Україна» відбувався 1-й конгрес українців колишнього радянського союзу, в якому довелося брати участь і мені.
— Як вдалося познайомитися із такою видатною особою?
— Доля звела нас в період підготовки до вшанування пам’яті українських жертв Бабиного Яру і, зокрема, відомої поетеси Олени Теліги. Цій трагедії виповнилося тоді 50 років. Павло Дорожинський запросив мене до церемонії встановлення пам’ятної дошки на честь учасників антифашистського підпілля, розстріляного в Бабиному Яру у лютому 1942 року.
Мить помовчавши, пан Геннадій додав:
— Далеко не всі знають, що в цьому місці було замордовано не лише громадян єврейської національності, а й українських патріотів. Олена Теліга – одна з них.
Інформація Геннадія Сарапіна зацікавила мене. Захотілося більше дізнатися про події тих далеких років, як, зрештою, і про особу Павла Дорожинського. І ось що вдалося встановити на основі деяких публікацій 1990-их років. Автором однієї з них був Богдан Червак, голова Організації українських націоналістів м. Києва, який 23 березня 2021 року в «Історичній правді» видрукував статтю «Українська пам’ять Бабиного Яру». Пропонуємо її вашій увазі з деякими скороченнями.
l
Історія вшанування українських жертв Бабиного Яру має власну історію і традиції.
Про українські жертви Бабиного Яру більшість українців дізналася у 1992 році, коли вперше у незалежній Україні відзначено 50-ту річницю трагічної і водночас героїчної смерті визначної діячки ОУН, поетеси Олени Теліги та інших учасників похідної групи ОУН, яких німці розстріляли у лютому 1942 року.
З нагоди відзначення цієї дати утворено оргкомітет, який мав назву “Головний Оргкомітет для відзначення українських жертв Бабиного Яру” і до складу якого увійшли В’ячеслав Брюховецький, Павло Дорожинський, Іван Драч, Микола Жулинський, Роман Лубківський, Левко Лук’яненко, Павло Мовчан, Дмитро Павличко, Атена Пашко, Євген Пронюк, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Лесь Танюк, В’ячеслав Чорновіл та Галина Шиманська.
Згодом до Оргкомітету долучилися Комісія ВР України з питань культури і духовного відродження, газета ОУН “Українське слово”, Спілка письменників України, Український ПЕН – клуб, “Союз Українок” і “Жіноча громада РУХу”.
Оргкомітет оприлюднив відозву “Спів над прірвою”, у якій зокрема відзначалося, що “нині віддаємо пізню честь і шану українській поетці з когорти тих, кого не оцінили і не зрозуміли через нашу пограбованість і малість, але вічно носили в серці, як щем і біль”.
Найперше завдання, яке виникло перед Оргкомітетом, це увіковічити українські жертви, зокрема націоналістичного підпілля, у Бабиному Яру. Так виникла ідея встановити Пам’ятний Хрест на честь Олени Теліги та її соратників.
Дубовий Хрест, який виготовили у Дрогобичі, здолавши шлях понад 600 км, прибув до Києва 21 лютого 1992 року.
Цього дня у Бабиному Яру зібралися кияни та гості столиці, які стали свідками його встановлення і освячення. Пам’ятний Хрест освятив отець Йоан із двома священиками церкви Йоана Богослова УАПЦ. До Хреста покладено вінки і квіти від Організації Українських Націоналістів, Київської міської ради, редакції “Українського слова”, Української республіканської партії та інших організацій.
На жалобному мітингу виступили поет Дмитро Павличко, представник Товариства єврейської культури Леонід Фінберг, депутат Київської міської ради Євген Пронюк, голова Союзу українок Атена Пашко, народний депутат України Павло Мовчан, а також брат загиблого у Бабиному Яру редактора газети “Українське слово” Івана Рогача Василь Рогач.
Цього ж дня у Будинку вчителя відбувся мистецький вечір, присвячений Олені Телізі, на якому виступила Ліна Костенко та схвалено звернення до Кабінету Міністрів з пропозицією “увічнити пам’ять про загиблих героїв, встановивши у Києві та Львові пам’ятники і пам’ятні знаки Олені Телізі, Олегові Ольжичу, Іванові Рогачу, Іванові Ірлявському та іншим”.
З цього часу щороку 21 лютого об 12.00 біля Пам’ятного Хреста відбуваються різноманітні заходи із вшанування пам’яті Олени Теліги та українських жертв Бабиного Яру.
Пам’ятний Хрест неодноразово намагалися знести, або пошкодити: підрізали, забивали у нього цвяхи, обливали фарбою; глумилися над меморіальною дошкою на честь учасників антифашистського підпілля ОУН, яка встановлена біля Хреста. 2016 року, з нагоди 110-ої річниці від дня народження Олени Теліги, у Бабиному Яру встановлено і освячено кам’яний хрест замість дерев’яного.
Окрема “епопея” пов’язана із пам’ятником Олені Телізі у Бабиному Яру. Указ про його встановлення підписав Президент України Віктор Ющенко у 2006 році.
І тільки 25 лютого 2017 року на території Національного історико-меморіального заповідника “Бабин Яр” відбулося урочисте відкриття пам’ятника Олені Телізі, у якому взяли участь очільники державної влади. Освятив пам’ятник патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.
А вже 17 березня того року пізно увечорі так звані “невідомі” облили червоною фарбою постамент і пам’ятник. Наступного дня волонтери їх відчистили.
Місця вшанування пам’яті українців, які загинули у Бабиному Яру пов’язані не тільки з підпіллям ОУН. Скажімо, у 2000 році встановлено дерев’яний хрест на місці розстрілу 6 листопада 1941 р. архімандрита Олександра (Вишнякова) та протоієрея Павла за заклики до спротиву німецьким окупантам.
На жаль, у дискусіях про жертви Бабиного Яру і їх належного вшанування український контекст практично відсутній або на маргінесі.
При цьому завжди треба пам’ятати, що Олена Теліга і члени підпілля ОУН віддали своє життя за незалежність України, яка зобов’язана дбати про гідне вшанування їх подвигу.
Інакше завжди існуватиме можливість профанації цієї теми, політичних спекуляцій, нагнітання міжнаціонального протистояння, що у даному випадку недопустимо.
l
На закінчення додам, що Павло Миколайович Дорожинський, якого згадано у публікації, родом з Тернопільщини. Жив і працював на благо України в 1929-2015 роках. В період Другої світової війни у 1943 р. емігрував до Німеччини, а в 1960 р. переїхав до США. Відомий як активний учасник громадсько-політичного життя української спільноти на теренах Західної Європи і США, публіцист. Очолював Центральний провід ОУН (д) у 2005- 2015 р. р. Член Національної спілки журналістів України.
Відкриваючи 28 лютого 2009 року науково-практичну конференцію, присвячену 80-річчю Організації Українських Націоналістів, Павло Дорожинський пророчо сказав: «Ми свідомі того, що сьогодні нам ще часто-густо бракує єдності – головного здобутку і заповіту наших попередників. Тому єдина дорога – наслідувати тих, хто торував нам шлях».
Мудрі слова, які, на жаль, не завжди пам’ятають нині сущі в Україні – як політики, так і державні мужі, які замість того, щоб єднатися в ім’я спільної Перемоги над ворогом, поборюють один одного, маскуючи свої дії високопарними гаслами і пустопорожніми заявами.
Підготував
Микола ВЕЛЬМА.
Геннадій Сарапін, відомий на Волині громадський активіст, частий гість редакції нашої газети. І не тільки тому, що поруч знаходиться музей-садиба Самійла Підгірського, яким він опікується і про майбутнє якого постійно думає, розраховуючи на допомогу і підтримку добрих людей.
Досить часто пан Геннадій пропонує цікаві теми до висвітлення в газеті, знайомить із своєрідними артефактами, на які багата його приватна колекція.
Ось і нещодавно, завітавши до нас, Геннадій Сарапін показав світлину, на якій зображений він і двоє чоловіків. Один із них – досить інтелігентний на вигляд чоловік, в окулярах, особистість якого мене зацікавила найбільше.
— Хто це? – запитав я.
— Павло Дорожинський, відомий український і політичний діяч, голова Центрального проводу Об’єднання українських націоналістів-державників (ОУН-д). На жаль, покійний.
— А яких часів світлина?
— Лютого 1992 року. Саме тоді в київському Палаці «Україна» відбувався 1-й конгрес українців колишнього радянського союзу, в якому довелося брати участь і мені.
— Як вдалося познайомитися із такою видатною особою?
— Доля звела нас в період підготовки до вшанування пам’яті українських жертв Бабиного Яру і, зокрема, відомої поетеси Олени Теліги. Цій трагедії виповнилося тоді 50 років. Павло Дорожинський запросив мене до церемонії встановлення пам’ятної дошки на честь учасників антифашистського підпілля, розстріляного в Бабиному Яру у лютому 1942 року.
Мить помовчавши, пан Геннадій додав:
— Далеко не всі знають, що в цьому місці було замордовано не лише громадян єврейської національності, а й українських патріотів. Олена Теліга – одна з них.
Інформація Геннадія Сарапіна зацікавила мене. Захотілося більше дізнатися про події тих далеких років, як, зрештою, і про особу Павла Дорожинського. І ось що вдалося встановити на основі деяких публікацій 1990-их років. Автором однієї з них був Богдан Червак, голова Організації українських націоналістів м. Києва, який 23 березня 2021 року в «Історичній правді» видрукував статтю «Українська пам’ять Бабиного Яру». Пропонуємо її вашій увазі з деякими скороченнями.
ххх
Історія вшанування українських жертв Бабиного Яру має власну історію і традиції.
Про українські жертви Бабиного Яру більшість українців дізналася у 1992 році, коли вперше у незалежній Україні відзначено 50-ту річницю трагічної і водночас героїчної смерті визначної діячки ОУН, поетеси Олени Теліги та інших учасників похідної групи ОУН, яких німці розстріляли у лютому 1942 року.
З нагоди відзначення цієї дати утворено оргкомітет, який мав назву “Головний Оргкомітет для відзначення українських жертв Бабиного Яру” і до складу якого увійшли В’ячеслав Брюховецький, Павло Дорожинський, Іван Драч, Микола Жулинський, Роман Лубківський, Левко Лук’яненко, Павло Мовчан, Дмитро Павличко, Атена Пашко, Євген Пронюк, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Лесь Танюк, В’ячеслав Чорновіл та Галина Шиманська.
Згодом до Оргкомітету долучилися Комісія ВР України з питань культури і духовного відродження, газета ОУН “Українське слово”, Спілка письменників України, Український ПЕН – клуб, “Союз Українок” і “Жіноча громада РУХу”.
Оргкомітет оприлюднив відозву “Спів над прірвою”, у якій зокрема відзначалося, що “нині віддаємо пізню честь і шану українській поетці з когорти тих, кого не оцінили і не зрозуміли через нашу пограбованість і малість, але вічно носили в серці, як щем і біль”.
Найперше завдання, яке виникло перед Оргкомітетом, це увіковічити українські жертви, зокрема націоналістичного підпілля, у Бабиному Яру. Так виникла ідея встановити Пам’ятний Хрест на честь Олени Теліги та її соратників.
Дубовий Хрест, який виготовили у Дрогобичі, здолавши шлях понад 600 км, прибув до Києва 21 лютого 1992 року.
Цього дня у Бабиному Яру зібралися кияни та гості столиці, які стали свідками його встановлення і освячення. Пам’ятний Хрест освятив отець Йоан із двома священиками церкви Йоана Богослова УАПЦ. До Хреста покладено вінки і квіти від Організації Українських Націоналістів, Київської міської ради, редакції “Українського слова”, Української республіканської партії та інших організацій.
На жалобному мітингу виступили поет Дмитро Павличко, представник Товариства єврейської культури Леонід Фінберг, депутат Київської міської ради Євген Пронюк, голова Союзу українок Атена Пашко, народний депутат України Павло Мовчан, а також брат загиблого у Бабиному Яру редактора газети “Українське слово” Івана Рогача Василь Рогач.
Цього ж дня у Будинку вчителя відбувся мистецький вечір, присвячений Олені Телізі, на якому виступила Ліна Костенко та схвалено звернення до Кабінету Міністрів з пропозицією “увічнити пам’ять про загиблих героїв, встановивши у Києві та Львові пам’ятники і пам’ятні знаки Олені Телізі, Олегові Ольжичу, Іванові Рогачу, Іванові Ірлявському та іншим”.
З цього часу щороку 21 лютого об 12.00 біля Пам’ятного Хреста відбуваються різноманітні заходи із вшанування пам’яті Олени Теліги та українських жертв Бабиного Яру.
Пам’ятний Хрест неодноразово намагалися знести, або пошкодити: підрізали, забивали у нього цвяхи, обливали фарбою; глумилися над меморіальною дошкою на честь учасників антифашистського підпілля ОУН, яка встановлена біля Хреста. 2016 року, з нагоди 110-ої річниці від дня народження Олени Теліги, у Бабиному Яру встановлено і освячено кам’яний хрест замість дерев’яного.
Окрема “епопея” пов’язана із пам’ятником Олені Телізі у Бабиному Яру. Указ про його встановлення підписав Президент України Віктор Ющенко у 2006 році.
І тільки 25 лютого 2017 року на території Національного історико-меморіального заповідника “Бабин Яр” відбулося урочисте відкриття пам’ятника Олені Телізі, у якому взяли участь очільники державної влади. Освятив пам’ятник патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.
А вже 17 березня того року пізно увечорі так звані “невідомі” облили червоною фарбою постамент і пам’ятник. Наступного дня волонтери їх відчистили.
Місця вшанування пам’яті українців, які загинули у Бабиному Яру пов’язані не тільки з підпіллям ОУН. Скажімо, у 2000 році встановлено дерев’яний хрест на місці розстрілу 6 листопада 1941 р. архімандрита Олександра (Вишнякова) та протоієрея Павла за заклики до спротиву німецьким окупантам.
На жаль, у дискусіях про жертви Бабиного Яру і їх належного вшанування український контекст практично відсутній або на маргінесі.
При цьому завжди треба пам’ятати, що Олена Теліга і члени підпілля ОУН віддали своє життя за незалежність України, яка зобов’язана дбати про гідне вшанування їх подвигу.
Інакше завжди існуватиме можливість профанації цієї теми, політичних спекуляцій, нагнітання міжнаціонального протистояння, що у даному випадку недопустимо.
ххх
На закінчення додам, що Павло Миколайович Дорожинський, якого згадано у публікації, родом з Тернопільщини. Жив і працював на благо України в 1929-2015 роках. В період Другої світової війни у 1943 р. емігрував до Німеччини, а в 1960 р. переїхав до США. Відомий як активний учасник громадсько-політичного життя української спільноти на теренах Західної Європи і США, публіцист. Очолював Центральний провід ОУН (д) у 2005- 2015 р. р. Член Національної спілки журналістів України.
Відкриваючи 28 лютого 2009 року науково-практичну конференцію, присвячену 80-річчю Організації Українських Націоналістів, Павло Дорожинський пророчо сказав: «Ми свідомі того, що сьогодні нам ще часто-густо бракує єдності – головного здобутку і заповіту наших попередників. Тому єдина дорога – наслідувати тих, хто торував нам шлях».
Мудрі слова, які, на жаль, не завжди пам’ятають нині сущі в Україні – як політики, так і державні мужі, які замість того, щоб єднатися в ім’я спільної Перемоги над ворогом, поборюють один одного, маскуючи свої дії високопарними гаслами і пустопорожніми заявами.
Підготував Микола ВЕЛЬМА.
Геннадій Сарапін, відомий на Волині громадський активіст, частий гість редакції нашої газети. І не тільки тому, що поруч знаходиться музей-садиба Самійла Підгірського, яким він опікується і про майбутнє якого постійно думає, розраховуючи на допомогу і підтримку добрих людей. 
Згодом до Оргкомітету долучилися Комісія ВР України з питань культури і духовного відродження, газета ОУН “Українське слово”, Спілка письменників України, Український ПЕН – клуб, “Союз Українок” і “Жіноча громада РУХу”.
Залишити коментар