У минулому номері газети «Вісті Ковельщини» ми повідомляли, що у Ковелі відбулася презентація нової книги Ніни Горик «Дорога честі», присвячена пам’яті її чоловіка, полковника міліції Федора Литвинюка. На зустрічі панувала особлива атмосфера: душевні спогади, теплі обійми і безмежні слова вдячності за працю, вкладену в це особливе і дороге для авторки видання.
Під час зустрічі начальник Ковельського районного управління поліції Роман Яровий наголосив: «Неможливо будувати майбутнє, не пам’ятаючи минулого. Вчинок Федора Литвинюка є прикладом, а книга – настільним довідником і провідником кожного поліцейського». Ознайомившись з виданням, і я можу сказати, що життя цього офіцера – приклад високого професіоналізму, честі, порядності, справедливості, совісті і людяності для кожного з нас.
“На таких особистостях, як Федір Литвинюк, ще тримається український світ і сьогодні»; «Людина з великої букви»; «Нехай ця книга слугує багатьом дороговказом у житті, у сповідуванні моральних принципів, нехай пробуджує у людях найкраще, найгуманніше»; «Як важливо, що книга побачила світ, особливо в цей нелегкий час»; «Книга це і є, мабуть, найкращий пам’ятник, бо вона не мовчить, а розповідає, якою чудовою людиною був Федір Литвинюк», – такими словами коментують вихід книги шанувальники творчості Ніни Горик в соціальних мережах.
І хоч «Дорога честі», як говорила Ніна Петрівна, – розповідь про життєвий шлях слідчого, який «до останнього патрона» служив справі і людям, книга проникнута любов’ю та повагою до чоловіка, який був опорою сім’ї, люблячим татом, турботливим сином і братом.
У вступному слові авторка пише: «Двадцять три роки я «перебувала на службі» разом із чоловіком – таке відчуття знайоме кожній дружині правоохоронця. Мабуть, як ніхто інший, знала про його вболівання за справу, розуміла принципи його життєвої філософії, котра відповідала кодексу високої людської і офіцерської честі.
Як літератор, маю свої борги перед пам’яттю чоловіка. Мушу віддати йому належне за постійну підтримку, за подаровану ще в перші роки нашого подружнього життя друкарську машинку – на ній видрукувано більшість написаного мною в минулі десятиліття. Він сам був особистістю – і шанував особистість».
Попри складну роботу в правоохоронних органах, чоловік не втрачав кращих людських якостей, завжди з повагою ставився до інших. Правопорушників, злочинців ніколи не ображав, називав їх не інакше, як «людина, що оступилася». У цьому, на думку Ніни Петрівни, заслуга добрих і люблячих батьків Федора Петровича та Агафії Яківни, які гідно зростили і виховали 15 дітей, прищепили віру, любов до життя, праці та рідної землі.
Незважаючи на клопоти і труднощі, у батьків вистачало любові й терпіння, ласки та лагідних слів для всіх дітей, а згодом – і онуків. Тож, підрісши, розповідає Ніна Петрівна, їхні діти Ольга й Тарас з радістю їхали в Головне, на батьківщину тата, до бабусі Гаші й діда Федора, яких дуже любили і поважали.
Ніна Горик родом із села Забужжя, що на Любомльщині. Вчителювала у школах Головна, Ковеля, викладала у Ковельському машинобудівному технікумі (нині – промислово-економічний коледж ЛНТУ), Луцькому педагогічному коледжі. Увесь час поетеса тісно поєднувала свою педагогічну працю і поетичну творчість. Ніна Петрівна – Заслужена вчителька України, лауреатка всеукраїнських літературних премій «Благовіст», імені Павла Тичини, належить до Національної Спілки письменників України.
Талановиту жінку, художницю слова люблять і поважають у нашому краї. По завершенню зустрічі-презентації мені вдалось ближче познайомитись із пані Ніною та поспілкуватися, як-то кажуть, по душах.
l
– Ніно Петрівно, Ковель для Вас є, мабуть, особливим місцем на Землі. З якими почуттями приїжджаєте сюди?
– Вже довгий час я живу в Луцьку, але душа моя у Ковелі. Глибокі родинні почуття пов’язані з місцем, де народилася й зростала, – мальовничим Забужжям, але Ковель – це третина мого життя, краща частина прожитих літ. Це місто, де я збулась професійно, в якому маю велику радість від дружнього спілкування, людської підтримки. Особлива любов до тих місць, які багато років мене надихали на творчість, додавали енергії, сили духу.
Тут народились мої діти, відбулись найкращі події мого родинного життя, тут похований мій чоловік. Тому до Ковеля завжди їду з особливим хвилюванням і радістю у душі.
Останні роки я більше займаюся літературною діяльністю, яка теж пов’язана з Ковелем. Це стосується і книги про чоловіка Федора Литвинюка, старшого слідчого УБОЗу, який присвятив себе служінню Закону та людям.
– У час, коли Ви активно займались творчою та педагогічною діяльністю, Ваш чоловік сумлінно опановував професію слідчого. Чи думали, що колись опинитесь в «його» ролі, адже Ви провели велику роботу, «досліджуючи» різні матеріали?
– Безперечно, будь-яка книга, особливо прозова, – це своєрідне розслідування. Не можна написати книгу, не вивчаючи матеріалів, документів, епохи, обставин.
Як я вже сказала, дві попередні книги теж пов’язані з Ковелем. Одна присвячена життю Івана Омелянюка, Почесного громадянина міста, який нещодавно відійшов у Вічність. Друга – постаті Галини Божик, Заслуженій працівниці культури України. Все це також потребувало ретельних досліджень, спілкування з людьми, вивчення документальних матеріалів.
Остання ж книга потребувала особливого вивчення ситуації, в яку потрапила наша родина. Мені довелось не тільки збирати і вивчати газетні публікації, але й належно опрацювати їх, аби вони відтворили хронологію тих подій. Також я покладалася на авторитет побратимів Федора Литвинюка, які співпрацювали та допомагали в оформленні цих документів.
В документалістиці, як і в журналістиці, важливе правдиве слово. Краще чогось не сказати, аніж сказати зайве. Навіть те, що колись написане, має відповідати правді, не спотворювати реальність.
– Кажуть, слово лікує. Чи допомогло воно Вам побороти внутрішні переживання, біль втрати?
– Так, тоді пекучий біль та душевний неспокій я виписувала у віршах. Але «зцілення» не було. Перші десять років я дуже важко пережила: недоспані ночі, тривожні думки, депресивний стан…
А чорне горе, наче море
Чорне, –
Не перейти убрід вовік-
віків
І, може, слово – той
чарівний човник,
Що винесе мене до
берегів.
х х х
Коли снаги в мені немає,
Й душа у смутку на межі,
До неба очі підіймаю
Й благаю: Боже, поможи!
А небо слухає й мовчить.
Й коли вже серце
знемагає,
В найнесподіванішу мить –
Приходить Бог і помагає.
Ці рядки були написані у той важкий, трагічний для нашої сім’ї час й увійшли до збірки «Повернення Мавки».
Це була справді чорна смуга мого життя. Жаль і біль не вгамувати часові. Спочатку загинув чоловік. Минали тижні, місяці, роки… Кожна згадка про ці події занурювала душу в стан отерплості й скованості. Тим часом життя посилало нові випробування і переживання. Померли мої батьки, за чотири роки не стало батьків чоловіка. Потім у засвіти пішла моя молодша сестра. І я була в оцій страждальній «ріці» протягом семи років.
Смерть безжально забирає найдорожче. Це вже сьогодні можу говорити про пережите «рівним голосом», аби не викликати жалю, бо зараз стільки горя і страждань переживає наш український народ! Тож тепер я співчуваю тим, хто втрачає найдорожчих людей.
– Так, на жаль, особиста трагедія затьмарюється загальнонаціональною. Герої сьогодення, цвіт нації гине у страшній кровопролитній війні, захищаючи наші життя і цілісність держави. Можливо, маєте оптимістичний прогноз, підбадьорююче слово щодо ситуації в країні?
– Я б і сама хотіла знайти рецепт зцілення. Скажу одне: життя переможе смерть. Тож, попри складну ситуацію на фронті, я вірю, що найбільша у світі банда московських злочинців отримає належну кару. Весь світ з осудом і ганьбою реагує на їх злочини.
Дуже багато сліз та розпачу нині. Розділяю з усіма рідними біль втрат, але мусимо це пережити. Адже сенс буття – жити попри все, з вірою і надією, що все буде добре. А ті, хто став на захист людського життя, на захист державного дому, будуть уславлені і пошановані.
l
Закінчити хочу поетичними рядками Ніни Горик із «Балади про трьох Ангелів»:
Боже наш, істини
Вседержителю!
Там – наші рідні: батьки,
сини...
Молю і благаю: на вістрі
битви –
Помилуй, спаси, захисти,
сохрани!
Пошли їм Ангелів-
охоронців,
Тих скорих помічників
святих!
Вели їм, Господи, ЩОБ
КОЖЕН ВСТИГ.
Розмову вела
Аліна РОМАНЮК.
НА СВІТЛИНАХ: Ніна ГОРИК; останній Новий рік офіцера із сім’єю (1 січня 2002 року); родина та сусіди під час презентації книги «Дорога честі» у Ковелі; товариші та колеги по службі вшановують пам’ять Федора ЛИТВИНЮКА на кладовищі.
Фото автора та з сімейного архіву поетеси.
У минулому номері газети «Вісті Ковельщини» ми повідомляли, що у Ковелі відбулася презентація нової книги Ніни Горик «Дорога честі», присвячена пам’яті її чоловіка, полковника міліції Федора Литвинюка. На зустрічі панувала особлива атмосфера: душевні спогади, теплі обійми і безмежні слова вдячності за працю, вкладену в це особливе і дороге для авторки видання.
Під час зустрічі начальник Ковельського районного управління поліції Роман Яровий наголосив: «Неможливо будувати майбутнє, не пам’ятаючи минулого. Вчинок Федора Литвинюка є прикладом, а книга – настільним довідником і провідником кожного поліцейського». Ознайомившись з виданням, і я можу сказати, що життя цього офіцера – приклад високого професіоналізму, честі, порядності, справедливості, совісті і людяності для кожного з нас.
“На таких особистостях, як Федір Литвинюк, ще тримається український світ і сьогодні»; «Людина з великої букви»; «Нехай ця книга слугує багатьом дороговказом у житті, у сповідуванні моральних принципів, нехай пробуджує у людях найкраще, найгуманніше»; «Як важливо, що книга побачила світ, особливо в цей нелегкий час»; «Книга це і є, мабуть, найкращий пам’ятник, бо вона не мовчить, а розповідає, якою чудовою людиною був Федір Литвинюк», – такими словами коментують вихід книги шанувальники творчості Ніни Горик в соціальних мережах.
І хоч «Дорога честі», як говорила Ніна Петрівна, – розповідь про життєвий шлях слідчого, який «до останнього патрона» служив справі і людям, книга проникнута любов’ю та повагою до чоловіка, який був опорою сім’ї, люблячим татом, турботливим сином і братом.
У вступному слові авторка пише: «Двадцять три роки я «перебувала на службі» разом із чоловіком – таке відчуття знайоме кожній дружині правоохоронця. Мабуть, як ніхто інший, знала про його вболівання за справу, розуміла принципи його життєвої філософії, котра відповідала кодексу високої людської і офіцерської честі.
Як літератор, маю свої борги перед пам’яттю чоловіка. Мушу віддати йому належне за постійну підтримку, за подаровану ще в перші роки нашого подружнього життя друкарську машинку – на ній видрукувано більшість написаного мною в минулі десятиліття. Він сам був особистістю – і шанував особистість».
Попри складну роботу в правоохоронних органах, чоловік не втрачав кращих людських якостей, завжди з повагою ставився до інших. Правопорушників, злочинців ніколи не ображав, називав їх не інакше, як «людина, що оступилася». У цьому, на думку Ніни Петрівни, заслуга добрих і люблячих батьків Федора Петровича та Агафії Яківни, які гідно зростили і виховали 15 дітей, прищепили віру, любов до життя, праці та рідної землі.
Незважаючи на клопоти і труднощі, у батьків вистачало любові й терпіння, ласки та лагідних слів для всіх дітей, а згодом – і онуків. Тож, підрісши, розповідає Ніна Петрівна, їхні діти Ольга й Тарас з радістю їхали в Головне, на батьківщину тата, до бабусі Гаші й діда Федора, яких дуже любили і поважали.
Ніна Горик родом із села Забужжя, що на Любомльщині. Вчителювала у школах Головна, Ковеля, викладала у Ковельському машинобудівному технікумі (нині – промислово-економічний коледж ЛНТУ), Луцькому педагогічному коледжі. Увесь час поетеса тісно поєднувала свою педагогічну працю і поетичну творчість. Ніна Петрівна – Заслужена вчителька України, лауреатка всеукраїнських літературних премій «Благовіст», імені Павла Тичини, належить до Національної Спілки письменників України.
Талановиту жінку, художницю слова люблять і поважають у нашому краї. По завершенню зустрічі-презентації мені вдалось ближче познайомитись із пані Ніною та поспілкуватися, як-то кажуть, по душах.
ххх
– Ніно Петрівно, Ковель для Вас є, мабуть, особливим місцем на Землі. З якими почуттями приїжджаєте сюди?
– Вже довгий час я живу в Луцьку, але душа моя у Ковелі. Глибокі родинні почуття пов’язані з місцем, де народилася й зростала, – мальовничим Забужжям, але Ковель – це третина мого життя, краща частина прожитих літ. Це місто, де я збулась професійно, в якому маю велику радість від дружнього спілкування, людської підтримки. Особлива любов до тих місць, які багато років мене надихали на творчість, додавали енергії, сили духу.
Тут народились мої діти, відбулись найкращі події мого родинного життя, тут похований мій чоловік. Тому до Ковеля завжди їду з особливим хвилюванням і радістю у душі.
Останні роки я більше займаюся літературною діяльністю, яка теж пов’язана з Ковелем. Це стосується і книги про чоловіка Федора Литвинюка, старшого слідчого УБОЗу, який присвятив себе служінню Закону та людям.
– У час, коли Ви активно займались творчою та педагогічною діяльністю, Ваш чоловік сумлінно опановував професію слідчого. Чи думали, що колись опинитесь в «його» ролі, адже Ви провели велику роботу, «досліджуючи» різні матеріали?
– Безперечно, будь-яка книга, особливо прозова, – це своєрідне розслідування. Не можна написати книгу, не вивчаючи матеріалів, документів, епохи, обставин.
Як я вже сказала, дві попередні книги теж пов’язані з Ковелем. Одна присвячена життю Івана Омелянюка, Почесного громадянина міста, який нещодавно відійшов у Вічність. Друга – постаті Галини Божик, Заслуженій працівниці культури України. Все це також потребувало ретельних досліджень, спілкування з людьми, вивчення документальних матеріалів.
Остання ж книга потребувала особливого вивчення ситуації, в яку потрапила наша родина. Мені довелось не тільки збирати і вивчати газетні публікації, але й належно опрацювати їх, аби вони відтворили хронологію тих подій. Також я покладалася на авторитет побратимів Федора Литвинюка, які співпрацювали та допомагали в оформленні цих документів.
В документалістиці, як і в журналістиці, важливе правдиве слово. Краще чогось не сказати, аніж сказати зайве. Навіть те, що колись написане, має відповідати правді, не спотворювати реальність.
– Кажуть, слово лікує. Чи допомогло воно Вам побороти внутрішні переживання, біль втрати?
– Так, тоді пекучий біль та душевний неспокій я виписувала у віршах. Але «зцілення» не було. Перші десять років я дуже важко пережила: недоспані ночі, тривожні думки, депресивний стан…
А чорне горе, наче море Чорне, –
Не перейти убрід вовік- віків
І, може, слово – той чарівний човник,
Що винесе мене до берегів.
х х х
Коли снаги в мені немає,
Й душа у смутку на межі,
До неба очі підіймаю
Й благаю: Боже, поможи!
А небо слухає й мовчить.
Й коли вже серце знемагає,
В найнесподіванішу мить –
Приходить Бог і помагає.
Ці рядки були написані у той важкий, трагічний для нашої сім’ї час й увійшли до збірки «Повернення Мавки».
Це була справді чорна смуга мого життя. Жаль і біль не вгамувати часові. Спочатку загинув чоловік. Минали тижні, місяці, роки… Кожна згадка про ці події занурювала душу в стан отерплості й скованості. Тим часом життя посилало нові випробування і переживання. Померли мої батьки, за чотири роки не стало батьків чоловіка. Потім у засвіти пішла моя молодша сестра. І я була в оцій страждальній «ріці» протягом семи років.
Смерть безжально забирає найдорожче. Це вже сьогодні можу говорити про пережите «рівним голосом», аби не викликати жалю, бо зараз стільки горя і страждань переживає наш український народ! Тож тепер я співчуваю тим, хто втрачає найдорожчих людей.
– Так, на жаль, особиста трагедія затьмарюється загальнонаціональною. Герої сьогодення, цвіт нації гине у страшній кровопролитній війні, захищаючи наші життя і цілісність держави. Можливо, маєте оптимістичний прогноз, підбадьорююче слово щодо ситуації в країні?
– Я б і сама хотіла знайти рецепт зцілення. Скажу одне: життя переможе смерть. Тож, попри складну ситуацію на фронті, я вірю, що найбільша у світі банда московських злочинців отримає належну кару. Весь світ з осудом і ганьбою реагує на їх злочини.
Дуже багато сліз та розпачу нині. Розділяю з усіма рідними біль втрат, але мусимо це пережити. Адже сенс буття – жити попри все, з вірою і надією, що все буде добре. А ті, хто став на захист людського життя, на захист державного дому, будуть уславлені і пошановані.
ххх
Закінчити хочу поетичними рядками Ніни Горик із «Балади про трьох Ангелів»:
Боже наш, істини Вседержителю!
Там – наші рідні: батьки, сини...
Молю і благаю: на вістрі битви –
Помилуй, спаси, захисти, сохрани!
Пошли їм Ангелів- охоронців,
Тих скорих помічників святих!
Вели їм, Господи, ЩОБ КОЖЕН ВСТИГ.
Розмову вела Аліна РОМАНЮК.
НА СВІТЛИНАХ: Ніна ГОРИК; останній Новий рік офіцера із сім’єю (1 січня 2002 року); родина та сусіди під час презентації книги «Дорога честі» у Ковелі; товариші та колеги по службі вшановують пам’ять Федора ЛИТВИНЮКА на кладовищі.
Фото автора та з сімейного архіву поетеси.
У минулому номері газети «Вісті Ковельщини» ми повідомляли, що у Ковелі відбулася презентація нової книги Ніни Горик «Дорога честі», присвячена пам’яті її чоловіка, полковника міліції Федора Литвинюка. На зустрічі панувала особлива атмосфера: душевні спогади, теплі обійми і безмежні слова вдячності за працю, вкладену в це особливе і дороге для авторки видання.
Попри складну роботу в правоохоронних органах, чоловік не втрачав кращих людських якостей, завжди з повагою ставився до інших. Правопорушників, злочинців ніколи не ображав, називав їх не інакше, як «людина, що оступилася». У цьому, на думку Ніни Петрівни, заслуга добрих і люблячих батьків Федора Петровича та Агафії Яківни, які гідно зростили і виховали 15 дітей, прищепили віру, любов до життя, праці та рідної землі.
Талановиту жінку, художницю слова люблять і поважають у нашому краї. По завершенню зустрічі-презентації мені вдалось ближче познайомитись із пані Ніною та поспілкуватися, як-то кажуть, по душах.
Остання ж книга потребувала особливого вивчення ситуації, в яку потрапила наша родина. Мені довелось не тільки збирати і вивчати газетні публікації, але й належно опрацювати їх, аби вони відтворили хронологію тих подій. Також я покладалася на авторитет побратимів Федора Литвинюка, які співпрацювали та допомагали в оформленні цих документів. 
Це була справді чорна смуга мого життя. Жаль і біль не вгамувати часові. Спочатку загинув чоловік. Минали тижні, місяці, роки… Кожна згадка про ці події занурювала душу в стан отерплості й скованості. Тим часом життя посилало нові випробування і переживання. Померли мої батьки, за чотири роки не стало батьків чоловіка. Потім у засвіти пішла моя молодша сестра. І я була в оцій страждальній «ріці» протягом семи років. 
Залишити коментар