XXI століття... Чи міг хтось із українців уявити, що розпочнеться війна? Мабуть, ні! 24 лютого 2022 року – день, коли життя кожного з нас розділилося на «до» та «після», дата, яка назавжди ввійшлав у трагічну історію моєї Батьківщини.
Війна... Донедавна ми, діти, знали значення цього слова лише з сюжетів кінофільмів, сторінок книг або розповідей прадідусів. Тепер воно стало реальністю для нас. Це кривавий грім посеред нормального людського життя, коли ти плануєш свій завтрашній день, вчиш уроки, мрієш про прогулянки з друзями, сидиш за комп’ютером, і раптом – планів немає, світло погасло.
Страшний гул сирени змушує серце битися сильніше, страх переповнює душу, розпач і невідомість спонукають шукати хоч якийсь вихід із становища. Мама й тато, не розгубившись, швидко вирішують, як діяти: укриття, евакуація, допомога іншим – реальність, яка стає звичною на довгий час. І отак уся Україна.
Комусь пощастить, і тривога закінчиться швидко, а хтось сидітиме в укритті тижнями там, де немає ігор, розваг, веселощів, де одна думка: «За що?», «Чому ми?», «У чому наша провина?», «У чому винна дитина, що загинула під завалами?», «Чим завинила ота бабуся, в якої зруйнували будинок?». У такі моменти радієш усьому: дому, погляду мами, світлу в лампочці, воді в крані, хлібу на столі… На щастя, усі живі! А скільки людей залишилося без домівок?
У наших дворах багатоповерхівок вдень гамірно: малюки з мамами граються на майданчиках, бабусі спілкуються на лавочках, а в цей час десь на Сході підступні ракети влучають у дитячі садочки, школи, торгівельні центри, вокзали, повністю знищуючи міста і села. Всесвіт кожної людини розбивається від ударів ракети, як порцеляновий посуд, на дрібні шматочки. Для багатьох життя зруйновано на- завжди…
Деякі діти, такі ж, як і я, після обстрілів залишаються жити у зруйнованих будинках без батьків та їжі. Замість звичного руху транспорту, розмов перехожих на вулицях, вони чують безкінечні черги пострілів, звуки від ударів ракет, пересування важкої військової техніки і гул сирен, який не вмовкає.
Ненаситна «потвора Війна» в чорній пелені, як смерть з косою, «гучно» крокує моєю Україною і зносить все на своєму шляху. Війна, неначе голодна істота, пожирає людей і спрагло п’є їхню кров, спустошує душу.
Таку дорогу ціну платимо ми за можливість жити у вільній країні, розмовляти своєю солов’їною, будувати плани на майбутнє... Це — війна за НАШ шлях! За СВОЮ свободу, за СВОЮ землю, заради щасливого майбуття!
І відразу зрозуміло, що несе війна: ненависть до ворога і бажання помсти. Хто ж її переможе? Безперечно, українці! Сьогодні весь світ вірить в Україну, надихається сміливістю наших Героїв. Ми знищуємо цю непрохану орду вже 3 роки і битимемо до Перемоги, допоки не виженемо з рідної землі останнього окупанта. У єдності, у прагненні до свободи ми – найсильніші. Вірю, що Україна переможе, і жодна дитина ніколи не знатиме страшного слова «ВІЙНА»!
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
Станіслав
ШОСТАЦЬКИЙ,
учень 6-А класу
Ліцею №1 м. Ковеля.
ВІД РЕДАКЦІЇ: автор цього есе Станіслав Шостацький в першому етапі обласного конкурсу есе «Війна за Свій шлях» виборов призове ІІІ місце, з чим його і керівника Любов Мовчан щиросердечно вітаємо!
XXI століття... Чи міг хтось із українців уявити, що розпочнеться війна? Мабуть, ні! 24 лютого 2022 року – день, коли життя кожного з нас розділилося на «до» та «після», дата, яка назавжди ввійшлав у трагічну історію моєї Батьківщини.
Війна... Донедавна ми, діти, знали значення цього слова лише з сюжетів кінофільмів, сторінок книг або розповідей прадідусів. Тепер воно стало реальністю для нас. Це кривавий грім посеред нормального людського життя, коли ти плануєш свій завтрашній день, вчиш уроки, мрієш про прогулянки з друзями, сидиш за комп’ютером, і раптом – планів немає, світло погасло.
Страшний гул сирени змушує серце битися сильніше, страх переповнює душу, розпач і невідомість спонукають шукати хоч якийсь вихід із становища. Мама й тато, не розгубившись, швидко вирішують, як діяти: укриття, евакуація, допомога іншим – реальність, яка стає звичною на довгий час. І отак уся Україна.
Комусь пощастить, і тривога закінчиться швидко, а хтось сидітиме в укритті тижнями там, де немає ігор, розваг, веселощів, де одна думка: «За що?», «Чому ми?», «У чому наша провина?», «У чому винна дитина, що загинула під завалами?», «Чим завинила ота бабуся, в якої зруйнували будинок?». У такі моменти радієш усьому: дому, погляду мами, світлу в лампочці, воді в крані, хлібу на столі… На щастя, усі живі! А скільки людей залишилося без домівок?
У наших дворах багатоповерхівок вдень гамірно: малюки з мамами граються на майданчиках, бабусі спілкуються на лавочках, а в цей час десь на Сході підступні ракети влучають у дитячі садочки, школи, торгівельні центри, вокзали, повністю знищуючи міста і села. Всесвіт кожної людини розбивається від ударів ракети, як порцеляновий посуд, на дрібні шматочки. Для багатьох життя зруйновано на- завжди…
Деякі діти, такі ж, як і я, після обстрілів залишаються жити у зруйнованих будинках без батьків та їжі. Замість звичного руху транспорту, розмов перехожих на вулицях, вони чують безкінечні черги пострілів, звуки від ударів ракет, пересування важкої військової техніки і гул сирен, який не вмовкає.
Ненаситна «потвора Війна» в чорній пелені, як смерть з косою, «гучно» крокує моєю Україною і зносить все на своєму шляху. Війна, неначе голодна істота, пожирає людей і спрагло п’є їхню кров, спустошує душу.
Таку дорогу ціну платимо ми за можливість жити у вільній країні, розмовляти своєю солов’їною, будувати плани на майбутнє... Це — війна за НАШ шлях! За СВОЮ свободу, за СВОЮ землю, заради щасливого майбуття!
І відразу зрозуміло, що несе війна: ненависть до ворога і бажання помсти. Хто ж її переможе? Безперечно, українці! Сьогодні весь світ вірить в Україну, надихається сміливістю наших Героїв. Ми знищуємо цю непрохану орду вже 3 роки і битимемо до Перемоги, допоки не виженемо з рідної землі останнього окупанта. У єдності, у прагненні до свободи ми – найсильніші. Вірю, що Україна переможе, і жодна дитина ніколи не знатиме страшного слова «ВІЙНА»!
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
Станіслав ШОСТАЦЬКИЙ, учень 6-А класу Ліцею №1 м. Ковеля.
ВІД РЕДАКЦІЇ: автор цього есе Станіслав Шостацький в першому етапі обласного конкурсу есе «Війна за Свій шлях» виборов призове ІІІ місце, з чим його і керівника Любов Мовчан щиросердечно вітаємо!
XXI століття... Чи міг хтось із українців уявити, що розпочнеться війна? Мабуть, ні! 24 лютого 2022 року – день, коли життя кожного з нас розділилося на «до» та «після», дата, яка назавжди ввійшлав у трагічну історію моєї Батьківщини.
Залишити коментар