Лук’янович Олександр Володимирович народився 20 лютого 1989 року в с. Поступель Ратнівського району. У 2004 році закінчив 9 класів ЗОШ №11 м. Ковеля. Навчався в Київському електромеханічному технікумі.
У 2008 році розпочав трудову діяльність у відокремленому структурному підрозділі “Рівненська дистанція електропостачання”. Працював електромонтером з ремонту повітряних ліній Ковельського району електропостачання, згодом — на посаді електромеханіка.
З квітня 2009 р. по квітень 2010 р. проходив строкову службу у в/ч А0284 (80-й окремий аеромобільний полк України, м. Львів). У 2013 році закінчив Луцький національний технічний університет та отримав кваліфікацію інженера-електрика.
У вересні 2021 року уклав контракт зі Збройними Силами України. Ніс військову службу в 14-ій окремій механізованій бригаді. У перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну підрозділ брав участь у бойових діях на Київщині.
Під час бою біля села Термахівка Київської області старший механік-водій танкового взводу танкової роти танкового батальйону військової частини А1008 Олександр Лук’янович знешкодив до тридцяти одиниць техніки противника. 25 лютого 2022 року в результаті ворожого авіаційного удару отримав смертельне поранення.
У відважного захисника України залишились донька та син.
2 березня 2022 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдату Лук’яновичу Олександру Володимировичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Похований у місті Володимирі.
За мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові Лук’яновичу Олександру Володимировичу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Ковеля» (посмертно) рішенням Ковельської міської ради від 28 липня 2022 року, №24/38.
l
Пропонуємо увазі читачів газети розповідь про Героя.
У свої 33 Олександр Лук’янович мав чудову дружину, придбав житло, зробив ремонт і вдруге став батьком. Здавалося б, настали заслужений комфорт, спокій та сімейний затишок. Живи і радій!
Та саме тоді чоловік рішуче заявив: «Звільняюсь! Іду до війська!». Рішення, м’яко кажучи, усіх шокувало… Дружина була не в захваті, плакала та намагалась відмовляти.
«Що ти? Броня мене захистить! Та й взагалі я фартовий», — переконував Олександр. Батьків і брата взагалі поставив перед фактом. Просто прийшов у гості у військовій формі…
«Пишаюсь, синку!» — сказав батько, потиснувши руку, доки мати втирала сльози.
Тоді ніхто й подумати не міг, що електрик, який усе життя працював на залізниці, стане танкістом «від Бога».
— Це було не так давно, а здається, що пройшла ціла вічність, — згадував в інтрев’ю журналістам Володимир Лук’янович, брат загиблого. — Я сто разів обдумав, чого ж він так вчинив? Але тепер точно знаю: Сашко був занадто справедливим й говорив усе часто «в лоб». За сміливість і справедливість його й поважали. Мабуть, на війні він міг реалізувати всі ці якості…
Побратими кажуть, що на посаді старшого механіка-водія у роті танкістів Сашко був на сто відсотків на своєму місці.
— В Олександра відразу все виходило, за що не візьметься, — розповідають побратими. — Він дуже любив свій «танчик». І не просто любив, а ще й добре знав його й вмів експлуатувати! Та й спільну мову з колективом знайшов із перших днів.
Після початку служби Олександр бував вдома нечасто, все ротація за ротацією… Обіцяв, що скоро настане такий довгоочікуваний мир, і тоді вже вдосталь набавиться з дітками і обов’язково поїде з дружиною відпочивати. Востаннє чоловік був вдома на Новорічні свята.
Після повномасштабного вторгнення окупантів в лютому 2022 року родина взагалі не знала, де саме воює Сашко. Лиш зрідка телефонував дружині, щоб сказати «Усе буде добре!», а вона вірила йому, як ніколи. Та вперше за понад десять років чоловік не дотримав обіцянки…
25 лютого 2022 року на Київщині Олександр разом із екіпажем знищив до тридцяти одиниць ворожої техніки! Бій тривав більше, ніж дві години. Ворожі сили переважали, та до такого опору, схоже, вони готовими не були. Коли ворог вже відступав під натиском наших військ, налетіла ворожа авіація. Від прямого влучання в танк Олександр загинув…
— Сашко змалечку був активним… Немов поспішав жити. Він завжди говорив про мир в Україні. Шкода, що його так і не дочекався, — згадують рідні і друзі загиблого Героя. — Та завдяки Олександру й іншим українським Героям Київ стоїть і стоятиме завжди!
l
За визначну особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України від 2 березня 2022 року, № 94/2022 солдату Олександру Володимировичу Лук’яновичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Сьогодні йому виповнилося б 36 років...
Вічна пам’ять!
АрміяInform.
Лук’янович Олександр Володимирович народився 20 лютого 1989 року в с. Поступель Ратнівського району. У 2004 році закінчив 9 класів ЗОШ №11 м. Ковеля. Навчався в Київському електромеханічному технікумі.
У 2008 році розпочав трудову діяльність у відокремленому структурному підрозділі “Рівненська дистанція електропостачання”. Працював електромонтером з ремонту повітряних ліній Ковельського району електропостачання, згодом — на посаді електромеханіка.
З квітня 2009 р. по квітень 2010 р. проходив строкову службу у в/ч А0284 (80-й окремий аеромобільний полк України, м. Львів). У 2013 році закінчив Луцький національний технічний університет та отримав кваліфікацію інженера-електрика.
У вересні 2021 року уклав контракт зі Збройними Силами України. Ніс військову службу в 14-ій окремій механізованій бригаді. У перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну підрозділ брав участь у бойових діях на Київщині.
Під час бою біля села Термахівка Київської області старший механік-водій танкового взводу танкової роти танкового батальйону військової частини А1008 Олександр Лук’янович знешкодив до тридцяти одиниць техніки противника. 25 лютого 2022 року в результаті ворожого авіаційного удару отримав смертельне поранення.
У відважного захисника України залишились донька та син.
2 березня 2022 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдату Лук’яновичу Олександру Володимировичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Похований у місті Володимирі.
За мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові Лук’яновичу Олександру Володимировичу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Ковеля» (посмертно) рішенням Ковельської міської ради від 28 липня 2022 року, №24/38.
ххх
Пропонуємо увазі читачів газети розповідь про Героя.
У свої 33 Олександр Лук’янович мав чудову дружину, придбав житло, зробив ремонт і вдруге став батьком. Здавалося б, настали заслужений комфорт, спокій та сімейний затишок. Живи і радій!
Та саме тоді чоловік рішуче заявив: «Звільняюсь! Іду до війська!». Рішення, м’яко кажучи, усіх шокувало… Дружина була не в захваті, плакала та намагалась відмовляти.
«Що ти? Броня мене захистить! Та й взагалі я фартовий», — переконував Олександр. Батьків і брата взагалі поставив перед фактом. Просто прийшов у гості у військовій формі…
«Пишаюсь, синку!» — сказав батько, потиснувши руку, доки мати втирала сльози.
Тоді ніхто й подумати не міг, що електрик, який усе життя працював на залізниці, стане танкістом «від Бога».
— Це було не так давно, а здається, що пройшла ціла вічність, — згадував в інтрев’ю журналістам Володимир Лук’янович, брат загиблого. — Я сто разів обдумав, чого ж він так вчинив? Але тепер точно знаю: Сашко був занадто справедливим й говорив усе часто «в лоб». За сміливість і справедливість його й поважали. Мабуть, на війні він міг реалізувати всі ці якості…
Побратими кажуть, що на посаді старшого механіка-водія у роті танкістів Сашко був на сто відсотків на своєму місці.
— В Олександра відразу все виходило, за що не візьметься, — розповідають побратими. — Він дуже любив свій «танчик». І не просто любив, а ще й добре знав його й вмів експлуатувати! Та й спільну мову з колективом знайшов із перших днів.
Після початку служби Олександр бував вдома нечасто, все ротація за ротацією… Обіцяв, що скоро настане такий довгоочікуваний мир, і тоді вже вдосталь набавиться з дітками і обов’язково поїде з дружиною відпочивати. Востаннє чоловік був вдома на Новорічні свята.
Після повномасштабного вторгнення окупантів в лютому 2022 року родина взагалі не знала, де саме воює Сашко. Лиш зрідка телефонував дружині, щоб сказати «Усе буде добре!», а вона вірила йому, як ніколи. Та вперше за понад десять років чоловік не дотримав обіцянки…
25 лютого 2022 року на Київщині Олександр разом із екіпажем знищив до тридцяти одиниць ворожої техніки! Бій тривав більше, ніж дві години. Ворожі сили переважали, та до такого опору, схоже, вони готовими не були. Коли ворог вже відступав під натиском наших військ, налетіла ворожа авіація. Від прямого влучання в танк Олександр загинув…
— Сашко змалечку був активним… Немов поспішав жити. Він завжди говорив про мир в Україні. Шкода, що його так і не дочекався, — згадують рідні і друзі загиблого Героя. — Та завдяки Олександру й іншим українським Героям Київ стоїть і стоятиме завжди!
ххх
За визначну особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України від 2 березня 2022 року, № 94/2022 солдату Олександру Володимировичу Лук’яновичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Сьогодні йому виповнилося б 36 років...
Вічна пам’ять!
АрміяInform.
Лук’янович Олександр Володимирович народився 20 лютого 1989 року в с. Поступель Ратнівського району. У 2004 році закінчив 9 класів ЗОШ №11 м. Ковеля. Навчався в Київському електромеханічному технікумі.
— Це було не так давно, а здається, що пройшла ціла вічність, — згадував в інтрев’ю журналістам Володимир Лук’янович, брат загиблого. — Я сто разів обдумав, чого ж він так вчинив? Але тепер точно знаю: Сашко був занадто справедливим й говорив усе часто «в лоб». За сміливість і справедливість його й поважали. Мабуть, на війні він міг реалізувати всі ці якості…
Залишити коментар