За що, мамо, гинеш?» – так звертався до своєї неньки України геній нашого народу невмирущий Тарас Шевченко. Які ж актуальні ці слова зараз! Україна в огні. Уже вкотре!
Стогне від болю рідна земля, полита кров’ю Героїв. Злий, заздрісний злочинець її, врожаїсту і красиву, квітучу і безневинну, перетворює на попіл, политий гарячими сльозами вдів і дітей-сиріток. Такому злу прощення немає. Світ забруднений гріхами: лицемірство, крадіжки, жадоба до наживи нечесним шляхом.
А хіба для цього людина приходить у світ? Нищити, руйнувати, вбивати, зазіхати на чуже – гріх, злочин. Таке Бог не прощає, а карає. Людина повинна жити і розвиватися, приміняти свої здібності, свій талант для добра. Лиходії-московити вторглися на нашу землю і роблять нечуване лихо. За що? Чого їм мало? Без болю і сліз неможливо дивитися на полонених, які повертаються додому.
Горе охопило і наше селище Голоби. Свіжі могили із синьо-жовтими прапорами сповіщають, що тут лежать миролюбні, працьовиті захисники, які знайшли свій передчасний спочинок на рідній землі. Зупинись. Віддай їм шану і подяку. Хочеться, щоб їм була відведена алея Слави. Таку увагу вони заслужили, віддавши своє молоде життя за Україну.
Сумна звістка прийшла у сім’ю Жильчуків: пропав безвісти чоловік і тато двох діточок. Воював Сергій із перших днів війни. Дружина Наталія волонтерила для ЗСУ.
Потрапив у полон син Зої Федорівни Голубової Володимир. Здібний, ерудований патріот з великої букви. Воював, був контужений. Пройшов реабілітацію, і знову – на фронті. Старший лейтенант, командир взводу. При виконанні служби обов’язку на Донецькому напрямку вшосте пропав безвісти. Таке повідомлення отримали рідні.
А тепер стало відомо, що в полоні. Мати, людина поважного віку, долаючи розпач, знаючи, що син голодний, понівечений, але нескорений, продовжує підтримувати тих, що в окопах, чужих синів, але дорогих серцю.
Пече смаколики і велосипедом чи санками везе на «Нову пошту». Відправляє на Київ, адресує на дочку, а Людмила посилає далі у 14-у механізовану бригаду, 95-у.
Коли ще Володя був в Україні, то запитала, як вони забирають посилку? Син сказав, що є довірена особа, яка її одержує. А є ще дронова пошта. Дрон витримує 12 кг і закидає на передову в окопи. Коржики смачні, ситні, з горіхами, з вижарками із сала. Робила ще і рулети із сала, перцю, часнику. Хлопцям подобалося все.
Не стоїть осторонь і дочка. Проживає в Києві. За свою активність отримала подяку від Кличка. Родичі, які проживають у Німеччині, а співчувають Україні, підготовляють машини-пікапи разом із турнікетами, а Людмила приїжджає, забирає і відправляє у прифронтові шпиталі. На рахунку – уже 11 одиниць.
Мерзла, нервувалась, вистоювала в черзі по 44 години, коли був заблокований польський кордон. Але все – для вимріяної Перемоги, для фронту.
Війна показала, хто є хто. Зберегти любов до України і вірність їй – святий обов’язок кожної свідомої людини. Мій колишній учень Іван Кобиш при зустрічі із сльозами на очах, але з упевненістю і гордістю сказав: «Ми повинні перемогти. Мій синок загинув за Україну!”. Дай, Боже, щоб так і сталося!
Слава Україні! Героям слава!
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
За що, мамо, гинеш?» – так звертався до своєї неньки України геній нашого народу невмирущий Тарас Шевченко. Які ж актуальні ці слова зараз! Україна в огні. Уже вкотре!
Стогне від болю рідна земля, полита кров’ю Героїв. Злий, заздрісний злочинець її, врожаїсту і красиву, квітучу і безневинну, перетворює на попіл, политий гарячими сльозами вдів і дітей-сиріток. Такому злу прощення немає. Світ забруднений гріхами: лицемірство, крадіжки, жадоба до наживи нечесним шляхом.
А хіба для цього людина приходить у світ? Нищити, руйнувати, вбивати, зазіхати на чуже – гріх, злочин. Таке Бог не прощає, а карає. Людина повинна жити і розвиватися, приміняти свої здібності, свій талант для добра. Лиходії-московити вторглися на нашу землю і роблять нечуване лихо. За що? Чого їм мало? Без болю і сліз неможливо дивитися на полонених, які повертаються додому.
Горе охопило і наше селище Голоби. Свіжі могили із синьо-жовтими прапорами сповіщають, що тут лежать миролюбні, працьовиті захисники, які знайшли свій передчасний спочинок на рідній землі. Зупинись. Віддай їм шану і подяку. Хочеться, щоб їм була відведена алея Слави. Таку увагу вони заслужили, віддавши своє молоде життя за Україну.
Сумна звістка прийшла у сім’ю Жильчуків: пропав безвісти чоловік і тато двох діточок. Воював Сергій із перших днів війни. Дружина Наталія волонтерила для ЗСУ.
Потрапив у полон син Зої Федорівни Голубової Володимир. Здібний, ерудований патріот з великої букви. Воював, був контужений. Пройшов реабілітацію, і знову – на фронті. Старший лейтенант, командир взводу. При виконанні служби обов’язку на Донецькому напрямку вшосте пропав безвісти. Таке повідомлення отримали рідні.
А тепер стало відомо, що в полоні. Мати, людина поважного віку, долаючи розпач, знаючи, що син голодний, понівечений, але нескорений, продовжує підтримувати тих, що в окопах, чужих синів, але дорогих серцю.
Пече смаколики і велосипедом чи санками везе на «Нову пошту». Відправляє на Київ, адресує на дочку, а Людмила посилає далі у 14-у механізовану бригаду, 95-у.
Коли ще Володя був в Україні, то запитала, як вони забирають посилку? Син сказав, що є довірена особа, яка її одержує. А є ще дронова пошта. Дрон витримує 12 кг і закидає на передову в окопи. Коржики смачні, ситні, з горіхами, з вижарками із сала. Робила ще і рулети із сала, перцю, часнику. Хлопцям подобалося все.
Не стоїть осторонь і дочка. Проживає в Києві. За свою активність отримала подяку від Кличка. Родичі, які проживають у Німеччині, а співчувають Україні, підготовляють машини-пікапи разом із турнікетами, а Людмила приїжджає, забирає і відправляє у прифронтові шпиталі. На рахунку – уже 11 одиниць.
Мерзла, нервувалась, вистоювала в черзі по 44 години, коли був заблокований польський кордон. Але все – для вимріяної Перемоги, для фронту.
Війна показала, хто є хто. Зберегти любов до України і вірність їй – святий обов’язок кожної свідомої людини. Мій колишній учень Іван Кобиш при зустрічі із сльозами на очах, але з упевненістю і гордістю сказав: «Ми повинні перемогти. Мій синок загинув за Україну!”. Дай, Боже, щоб так і сталося!
Слава Україні! Героям слава!
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
Залишити коментар