Ця історія з елементами містики сталося багато років тому, коли я ще був учнем восьмого класу.
Тут зразу слід зробити невеличкий географічний та історичний екскурс. Моє рідне село Млинове на Волині є однією з крайніх точок на північному заході України і з кількох боків оточене трьома-чотирма білоруськими селами. Ці села, як і Млинове, до 1939 року належали Польщі, а потім, згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, були приєднані відповідно до радянської Білорусії та радянської України, тобто до срср. Хоча Берестейщина, де розташовані сусідні білоруські села, – це, звісно, українська етнічна територія, і розмовляли там у часи мого дитинства українською. Мовою, засміченою полонізмами, діалектизмами, але однозначно українською. Тому говорити про якісь міжнаціональні конфлікти було б смішно, але наші хлопці періодично билися з бірківчанами чи мокранцями, які приїжджали на танці в наш клуб, а млинівців лупцювали там. За нашим селом стояв символічний прикордонний стовпчик, і коли в моменти найбільших протистоянь перемагали наші, стовпчик знімали, заносили вглиб білоруської території і там встановлювали. І навпаки. Але взагалі з тими так званими білорусами жили дружно. Описані вище сутички носили скоріше за все розважальний чи хуліганський характер, аніж політичний чи націоналістичний.
Коли я навчався ще в сьомому класі, у нашій школі стали популярними так звані «голубі вогники» з однолітками з найближчих білоруських сіл. Ми їх запрошували до себе, а вони нас. Готували концертну програму, різні конкурси, потім були солодощі (куплені в буфеті на Ковельському автовокзалі кілометрів за сімдесят від нашого села, бо лише там можна було знайти досить великий вибір смачних тістечок та трубочок із кремом, не те що в нашій сільській крамниці – черстве печиво й зацвілі цукерки «Шкільна» та «Прем’єра»), чай чи какао, а потім — ще й танці. А вже коли ми були восьмикласниками, нас якось запросили на такий «вогник» у Борисівку. Це теж було сусіднє, але досить віддалене білоруське село. Думаю, кілометрів 10-12, а може, й більше. Автотранспортної дороги туди не було, треба було йти пішки спочатку до хутора Годинь, що належав до нашого села, потім повз велике озеро з назвою Любовель, хоча місцеві жителі так його ніколи не називали, а просто Озеро, досить страшне з нашого боку, бо там були небезпечні ділянки з трясовиною, так звані «вікна», де інколи тонули люди, а потім якимись стежками-доріжками через густий великий ліс. Нас було чоловік двадцять восьмикласників, хлопців та дівчат, і класна керівничка Юлія Корнилівна. Не пам’ятаю, якої пори року відбувався той похід на Білорусію, але логічно було б припустити, що у вересні або в травні. Туди ми дісталися вчасно та без пригод. Нас гарно приймали, було цікаво та смачно, програма затягнулася, і додому ми вирушили, коли вже була тиха ніч, а на небі був повний місяць. І тут почалися пригоди. Вже на українській території, на невеличкій галявині в лісі, ми наштовхнулися на невисокий хрест, якого раніше ніхто там не бачив, хоча серед нас було декілька хлопців, які інколи ходили в Борисівку і в нас виконували роль провідників. Скоріше за все, там хтось був похований. Зрозуміло, що людина, яка знайшла там свій останній прихисток, не могла померти природною смертю. І невідомо, чи упокоїлася її душа. Пішли далі, минуло близько пів години — знову той самий хрест. І так ми до нього приходили безліч разів, проходили цілу ніч, вже й до ранку було рукою подати. Ми ніби були прив’язані до того місця, воно ніби не відпускало нас. Якщо з Борисівки всі виходили збуджені та веселі, то тепер усі мовчали пригнічено. Цю моторошну тишу ніби гоголівської ночі з «Вія» порушувало лише час від часу якесь далеке виття. Можливо, це вовки вили на великий повний місяць. Інколи кричали нічні птахи, мабуть, пугачі. Потім ми нарешті, вже досить стомлені, надибали на маленьку хатинку, якої теж тут раніше ніхто не бачив і навіть не уявляв, що вона там може бути. З неї ледве вийшла старенька бабуся з ціпком, вислухала нас, прошепотіла якусь молитву, перехрестилася і показала нам ціпком, де дорога, якою треба йти. І тоді всім наче розвиднілося і в прямому, і в переносному сенсі. Всі почали сміятися, гомоніти й говорити, стало так просто й весело, незабаром уже й село вдалині завиднілося.
Я не можу сказати, що нам було так уже страшно під час тих блукань, нам уже ж було по 14-15 років, і нас було багато, але ніч ми проблукали, як заціпенілі, як якісь зомбі. Додому я прийшов, коли вже надворі було видно. Вдома мама вже не знала, що й думати, ніч не спала. Коли я почав розповідати, що з нами сталося, у мене почали дуже сльозитися очі. Можливо, так виходив пережитий стрес. І потім це ще не раз повторювалося, коли я комусь розповідав ту пригоду. Така була ця чудернацька ніч. А ще після тої ночі біля озера знайшли мертвого чоловіка з нашого села, який невідомо куди їхав такої пізньої пори. Він був не на возі, а лежав біля нього, а кінь з возом стояв. Годинник у чоловіка теж стояв і показував північ.
Колись у мене була книжка «Енциклопедія чудес» у двох томах (один том десь і досі валяється на книжковій полиці), то там усі такі чудеса намагалися пояснити з позицій матеріалізму. Думаю, що в них і з тлумаченням цієї пригоди не виникло б проблем. Можливо, таке блукання по колу справді якось можна пояснити з наукової точки зору. Поширена думка, що так відбувається, тому що правий крок буцімто більший. Інші науковці вважають, що люди, втративши орієнтацію в просторі, ходять по колу не через ширший крок правою ногою, а через особливості будови мозку. За словами психологів, така поведінка людини залежить від того, що мозок отримує інформацію про напрямок руху з деякою погрішністю. Коли похибки накопичуються, тоді й виділяється «переважний» напрям, який і змушує людей кружляти на одному місці. Досліди інших учених показали, що люди при відсутності видимих орієнтирів рухаються по спіралі. Вважається, що спіральний рух — це загальна властивість Природи. Чому так відбувається — це її велика загадка. Може, рух по спіралі залежить від обертання Землі? Чи електромагнітне поле так впливає на все живе? Але це все просто теоретичні припущення. Бо одна справа пояснювати, а інша — цілу ніч блукати навколо хреста, тобто чиєїсь могили, під завивання вовків та пугукання пугачів. Хіба будеш тоді думати про якісь особливості будови мозку чи спіральний рух як загальну властивість? Бо існує ще одна думка, яка давно поширена в народі і яка була в багатьох із нас у голові тієї ночі, що тут не обійшлося без сили, яку не прийнято згадувати на ніч, не перехрестившись. Мабуть, бувають такі особливі ночі та місця, коли та сила ніби хапає людину і водить колами, випробовуючи її душу на міцність віри. А ми якраз опинилися в тому місці і в той час. Ніхто з нас тоді не молився і не хрестився, бо нас такому не навчили (я точно не вмів, а, може, хтось і вмів, та соромився), але нам допомогла звільнитися від тої сили старенька бабуся, та й гурт наш був досить великий, а чоловікові біля озера пощастило менше, він був один, і його серце разом з годинником зупинилося опівночі під повним місяцем.
Петро ПАЛИВОДА.
Залишити коментар