Сповідь – ключ до прозрінняПавло Петрович стояв на березі тихоплинної Турії, і дивився на воду. Там віддзеркалювалось синє небо, на якому пропливали срібно-білі хмаринки. Раз по раз на плесі виблискували золотаві промінчики Сонця.
"Тече струмок чистої джерельної води, і раптом війне вітер, засіє пилюкою та сміттям цю первозданну красу. Хто очистить воду? Людина? Якби ж то! Адже саме вона часто-густо забруднює річку нечистотами. Більше того, скільки гріховностей, негативних вчинків несе у своєму єстві без каяття та спокути", – такі думки роїлися в голові чоловіка.
– Агов, друже, проснися! – пролунав біля нього голос. Оглянувшись, побачив біля себе старого друга Василя Андрійовича.
– Василю, ти де взявся? Не на жарт перелякав мене.
– Проходив неподалік. Дивлюсь: стоїть хтось, немов сфінкс. Підійшов ближче, а це ти, то й вирішив привітатися.
– Радий бачити і чути. Тут така краса неймовірна і аура природи благодатна, що мимоволі задумаєшся й зупинишся.
Оце стою і роздумую, чому людина не в щасті купається, а в безкінечних гріхах і не омивається? І світ навколишній не ліпшає, а гіршає. Можливо, якби Бог дав другий раз життя прожити, то людина жила б більш праведно і не тонула в багні зла, помсти, гордині, ненависті, воєн, спокус.
– Павле, перестань. Твоя філософія життя чисто утопічна. Бог створив єдину, найкращу у Всесвіті Землю, а на ній – Людину з одним-єдиним життям. І в цьому нерозгаданому світі є сум, але є й радість, має місце погане, але поряд живе добре. Все це – в душі нашій. Його не зміниш, а погане на ринку не продаси. Господь тебе спонукає змінювати погане на хороше.
– Ні, Василю, ми маємо спокутувати гріх і каятися. Посуди: я – вихованець колишньої атеїстичної системи. Прикинь, скільки гріхів ношу в душі. Мільйон! А, може, й більше, і вони не відпущені Богом. Немов чорні павуки, виповзають із моєї сивої голови і кусають моє грішне єство.
– Надіюсь, ти нікого не вбив, не поранив? Що ж, поділися потаємним. Натискай на весла сірих дум. Зрушуй човен в бік праведності. Час маю… Може, й зцілишся.
– Та я згадую тільки те, що на думку спаде. Може, воно тобі здасться мізерним, не суттєвим. Але воно ж непокоїть.
Ось я, шестилітній, за проханням мами сторожую зерно, що сушиться на ряднині, щоб кури не клювали і не порозгрібали. Літній день повільно плине, тож я притупив увагу і загрався. Зирк, а сіренька тут, як тут. Я з опалу схопив палицю і вдарив її, забивши до смерті. Звідки ця жорстокість, не знаю, але цей випадок не дає спокою мені й сьогодні.
А хіба не лишилася темна пляма на душі, коли я з хлопцями, проживаючи в шкільному гуртожитку, потайки з'їдали солоденьке варення у нашого скупого товариша? Ця спокуса несе в собі більше гіркого, ніж солодкого. А я не розумів, що це гріх.
Чи можна забути випадок, коли я звинуватив маму у тому, що вимушений бути біля неї самотньої? "Якби не ви, то я давно був би в Києві і досяг би вершини життя", – дорікнув якось їй. "Їдь, синку, аби тобі добре, а я вже якось сама віку доживатиму", – казала мені лагідно у відповідь.
Скажи, Василю, а чи не гріх, коли, не маючи досвіду водіння автомобілем, безрозсудно перевищував швидкість і не раз створював аварійні ситуації, але не каявся?
Американці відзначають День подяки, і це добре. А я, вісімнадцятилітній, колись не подякував начальнику паспортного столу, який допоміг мені знайти житло і роботу, оформив прописку і тим самим витяг із болота колгоспного рабства. Дякую через 60 літ, хоч його, мабуть, давно немає на цій землі, Царство Небесне Вашій душі, доброчинцю!
– Заспокойся, мій друже, і дивись в корінь. Бог створив Землю за умови, що вона єдина, а ми, створені за Його образом й подобою, маємо захищати, доглядати, леліяти цю Землю – словом, любити, як дитину. Механізм простий: молися, дотримуйся духовного посту і сподівайся. Ось твоя сповідь переді мною дає можливість усвідомлювати чужі та свої гріхи. Не забувай, що моральні цінності як манна небесна на нас не падають.
За них потрібно боротися із самим сатаною. Господь іде по чистій воді Галілейського моря і подає руку. І ти до Нього простягни, то й дійдеш до берега Божих істин. І твої доброчинні справи візьме на плечі хтось інший. Що ж, пора і міру часу знати. Щасти тобі, Павле!..
– І тобі щасти!
Ще довго стояв Павло Петрович у роздумах. А тихоплинна ріка несла свої мирні води в Дніпро і Чорне море, щоб спіткнутися об пороги проклятої війни і нагадати, що життя дається один раз і його потрібно цінувати…
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар