Людина будує державу і саму себеДержава – це система, яка зберігає себе. І якщо ми держава, а отже, система, то чому ж ми дозволяємо її розвалювати?
Кінець XX століття, початок тисячоліття, – нації, що й досі ще не збулися, нації слабкі й не стабільні, перспективи не мають. Нині в дію входять зовсім інші механізми. Вони жорстокі. Слабкі народи будуть перемелені в цьому млині. Наші проблеми нікого не цікавлять, і не треба думати, що вони у нас такі унікальні. Ми найкращі, нам найгірше, – в історїї цей принцип не годиться.
Перуанський письменник Маріо Варґас Льйоса писав ще багато років тому, що може статися так, що "найтяжчу боротьбу ми, латино-американці, будемо вести самі з собою. Нас обтяжують століття панування нетерпимості, абсолютних істин і деспотичних урядів, і скинути цей тягар буде нелегко". Наче про нас.
То, може, ставити питання про гуманітарну ауру України ще не слід, може, це передчасно і навіть по-своєму некоректно? Україна ще перебуває в іншій системі координат. Думаю, що слід. Треба робити все, що може прискорити процес її опритомнення, її повноцінного входження у світове співтовариство. Навіть якщо для цього потрібна шокова терапія.
Карамзін відкрив Росію, як Колумб Америку, – сказав Пушкін. Додамо: відкрив великою мірою за рахунок української історії.
Америку Колумб відкрив, шукаючи Індію. Доля аборигенів відома.
Ми ж Україну відкриваємо в Україні, і це нікому не загрожує ні втратою територій, ні духовних цінностей. Це лише вимагає перегляду звичної схеми. Перестановки некоректно поставлених дзеркал.
Українці – це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам'яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм. Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства.
Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців. Неврастеніків просять не турбуватися.
І тут я повинна перейти, згідно з Йоаникієм Ґалятовським, до конклюзії, тобто до заключної частини.
То звідки ж він, цей дефект головного дзеркала?
Згадайте чарівну казку Андерсена "Снігова королева". Там все починається з того, що один дуже лютий чорт зробив дуже дивне дзеркало. "Це дзеркало, – цитую, – мало незвичайну властивість: все добре і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне й погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим".
Оце він і є – дефект нашого головного дзеркала. Його зробив чорт. А учні й послідовники чорта, – цитую далі, – "всюди бігали з тим дзеркалом і, нарешті, не залишилося жодної країни, жодної людини, які б не відбилися у тому дзеркалі спотвореними". Тоді поплічники чорта полетіли в небо, ще й там хотіли порозважатися. Але дзеркало відбивало такі страхіття, робило такі гримаси, що аж випало з їхніх рук, брязнуло об землю й розбилося на мільйони скалок.
"І ці скалки наробили ще більше лиха, ніж саме дзеркало". Вони літали скрізь по світу і якщо потрапляли комусь в око, то "людина з такою скалкою в очах бачила все навиворіт або тільки саме погане, бо кожна скалочка мала ту ж силу, що й ціле дзеркало. Декотрим людям скалочка потрапляла в серце... і серце перетворювалося на маленьку крижинку". "А по світу літало ще багато таких скалочок"...
Не буду розшифровувати, що то за чорт і хто його поплічники. Sapients sat. Скажу тільки, що ті скалочки літають по світу й досі, і люди з такими скалочками в очах бачать зовсім не ту Україну. Але все це реверберації старих імперських дзеркал з облізлою вже амальгамою.
На щастя, дедалі більше людей не хочуть, щоб такі скалочки потрапляли їм в очі і в серце.
Отож, історія триває. І якщо ми вчора не випили брому, читаючи її, то сьогодні й завтра будемо здатні її творити.
Тільки не треба чекати, щоб хтось вам зробив ваше власне індивідуальне дзеркало і вмонтував його в систему суспільних дзеркал. Кожен має зробити це сам. Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя, і гуманітарну ауру своєї нації.
Ось у чому "Ключ розуміння", як сказав би Йоаникій Галятовський.
Ліна КОСТЕНКО.
Уривок з лекції в Національному університеті “Києво-Могилянської академії”.
1 вересня 1999 рік.
Серцем писані рядки
Мороз малює у віконці.
Узваром дихає кутя.
І Мати Божа на іконці
у хустку кутає дитя.
Побудь дитиною, синочку.
Твоє дитинство золоте.
Ще вітер віє у терночку
і дерево на хрест росте.
Ще час не сплинув за водою.
Ще Юда спить у сповитку.
Он гурт з різдвяною звіздою
уже на ближньому кутку.
Поколядують і засіють.
Ще, може, буде і життя.
Ти на Голгофі вже Месія,
а на руках іще дитя.
х х х
Хочеться чуда і трішки вина.
Дні пролітають, як сірі перони.
Чорний букет надвечір'я –
ворони –
місту підносить струнка далина.
Що ж, я свій вік одробила сповна.
Що ж, я свій вік одробила
по-людськи.
Дні облітають, як чорні пелюстки.
Хочеться чуда і трішки вина.
Доки ж ці пута, пора і звільнить.
Де ж ви, мої золоті пасторалі?
Літо літає, і осінь дзвенить.
Розпач накручує чорні спіралі.
Де ж мого слова хоч би хоч луна?
Знову пішла Україна по колу.
Знову і знову, ще раз у ніколи?!
Хочеться чуда і трішки вина.
х х х
Чоловіче мій, запрягай коня!
Це не кінь, а змій, – миготить стерня.
Доберемся за три годиночки
за стонадцять верст до родиночки.
Чуєш, роде мій, мій ріднесенький, хоч би вийшов хто хоч однесенький!
Що ж це двері всі позамикані?
Чи приїхали ж ми некликані?
Ой ти ж роде мій, роде, родоньку! Чом бур’ян пішов по городоньку?
Роботящий мій з діда-прадіда! Двір занедбаний, Боже праведний!
Дев’ять день душа ще пручається, а тепер вже десь призвичаїться.
Ту морквиночку тую ж квітоньку не прополеш із того світоньку...
Люди згадують. Ми навідались.
От ми, родоньку, й перевідались.
х х х
І засміялась провесінь: – Пора! –
за Чорним Шляхом, за Великим
Лугом –
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра,
пра-пра –
усі ідуть за часом, як за плугом.
За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим
Лугом,
вони уже в тумані — як туман —
усі вже йдуть за часом, як за
плугом.
Яка важка у вічності хода! —
за Чорним Шляхом, за Великим
Лугом.
Така свавільна, вільна, молода —
невже і я іду вже, як за плугом?!
І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим
Лугом.
Невже і я в тумані — як туман —
і я вже йду за часом, як за плугом?..
Ліна КОСТЕНКО.
Залишити коментар