Надійка довго не могла вийти заміж. І не тому, що бракувало залицяльників. Навпаки: до гарної чорнявої, невисокого зросту дівчини придивлявся не один хлопець. Але всім Надійка відмовляла, не розуміючи чому. Просто не хотілося їй заміж, не бажалося брати на плечі камінь чужих турбот. Вистачало своїх, серед яких головною вважала службову кар’єру.
Подруги не раз дорікали їй: «Не перебирай надто. Постарієш – нікому не будеш потрібною». Але застереження не діяли на дівчину. І надалі залишалась байдужою до залицянь і пропозицій руки та серця.
Але одного разу під час святкування дня народження колеги по роботі Іри познайомилася з чоловіком, який виглядав не надто щасливим. Її зацікавило, чому? Отож, коли запросив до танцю, погодилась.
Після того незнайомець не відходив від неї, все намагався зав’язати розмову.
Надійку зворушив його довірливий погляд, бажання усамітнитися десь у тихому куточку. Вийшли у сусідню кімнату. Чоловік одразу захоплено сказав:
– Ви неповторна! Я таких жінок ще не зустрічав!
Надійка іронічно усміхнулася:
– Ви всім так кажете?
– Та ви що? Ви перша, яка вразила мене до глибини душі. У вас є щось таємниче і загадкове, як у Мони Лізи.
Слово за словом, і розмова зав’язалася. Чоловік, сівши у крісло навпроти, став розповідати про своє життя. Виявляється, він недавно розлучився з дружиною, яка постійно обманювала його, зраджувала з колегою по роботі, зовсім не дбала про дитину, яка щойно народилася. Добре, що батьки дружини забрали донечку до себе, доглядають її. Йому ж забороняють навіть бачитися з нею.
Чоловік, якого звати Михайло, так зворушливо розповідав про свої негаразди, що Надійці стало по-справжньому його шкода. А у того в очах блищали сльози, які не могла приховати навіть напівтемрява у кімнаті.
– Заспокойтеся, – втішала Надійка нового знайомого. – Завжди так не буде. Ви ще знайдете своє щастя.
Від цих слів Михайло ще більше розчулився, і сльози з його очей потекли вже струмочком…
l
У ту ніч Надійка майже не спала. Трагічна доля Михайла неабияк схвилювала її добре і щире серце. В голові кружляла думка: «Як він, бідолашний, сам-самісінький? Хто його пошкодує і догляне? Колишній дружині не потрібний, її батькам – тим більше…».
Після першої зустрічі були наступні. Поступово Надійка звикала до Михайла, переймаючись його переживаннями і хвилюваннями. В якусь мить дівчині здалося, що вона – єдина, хто може врятувати бідолаху від самотності і стресу. Тому не дуже здивувалась, коли одного разу почула: «Давай одружимося. Я закохався у тебе, і хочу, щоб ти завжди була зі мною».
Великого весілля вони не робили, а зібрали на скромне застілля тільки найближчих людей. Були там і батьки Надійки, які не надто схвалювали вибір доньки. Та що вдієш? Її рішення…
Молодята стали жити в хаті, яку батьки Михайла у свій час подарували сину. Самі ж перебралися в будинок, який спорудили нещодавно. Гроші мали, адже займалися бізнесом.
l
Спочатку молодята жили дружно. Михайло був дуже уважним, турботливим. Правда, постійної роботи не мав, бо часто скаржився на здоров’я. Підробляв, таксуючи на батьківській машині, іноді ходив на «шабашку». Час від часу підкидала копійчину мати, яка торгувала на ринку. Та й Надійчині батьки допомагали.
Згодом народився синочок. Надійка довго у декреті не сиділа, щоб швидше вийти на роботу. Але це дуже не сподобалося чоловікові. Бурчав: «Чого тобі виходити? Сиди вдома, доглядай дитину!». Дружина пробувала пояснити, що її чекає керівництво фірми, адже посада в неї відповідальна, і знайти заміну непросто.
Та Михайло був невблаганний, отож довелося писати заяву на звільнення. Але тут почалася інша «трагедія»: катастрофічно стало не вистачати грошей. В Михайла заробітки були сякі-такі, а сімейні заощадження танули, як сніг на Сонці. Довелося знову думати про роботу – якраз з’явилася вакансія в одному з банків. Чоловік аж на виду змінився, коли почув про це. Довелося втручатися батькам з однієї і другої сторони, щоб заспокоїти Михайла.
Вийшла Надія на роботу, швидко опанувала професійні секрети. Дитину доглядали її батьки, часом – Михайло, який так і не міг працевлаштуватися. Плюс до того чоловіка стали мучити… ревнощі. Місця собі не знаходив, коли дружина йшла до банку. Хтось йому шепнув, що директор «підбиває клинки» до коханої. Одного дня не витримав, під’їхав машиною і влаштував грандіозний скандал. Директор, який і гадки не мав про свій «службовий роман», вимушений був попросити Надійку написати заяву про звільнення за власним бажанням. Мовляв, тільки звинувачень у харасменті йому в зрілому віці не вистачало.
l
Так йшли дні за днями. Синочок підріс, пішов у перший клас. Надійка сиділа вдома, «вчила» із ним уроки. Михайло, як завжди, нездужав, вряди-годи «таксував», все частіше зазирав у чарку. Довелося з ним мати серйозну розмову як дружині, так і батькам. Трохи допомогло, але ненадовго.
Надійка мовчки терпіла вибрики чоловіка, вже шкодуючи, що колись вийшла заміж за нього. Та змінювати нічого не хотіла. Михайло – її вибір, у вірності поклялась під час вінчання. Мусить терпіти.
Якось увечері до неї в гості завітала подруга. Випили чаю, поговорили про те, про се. Раптом подруга запропонувала:
– Давай поїдемо в Чехію. Знайома запрошувала. Є два місця на кондитерські фабриці. Можна пів року попрацювати.
Закордонний паспорт Надійка мала, тож дала попередню згоду. Але коли про це дізнався Михайло, то трохи хату не перевернув. Однак дружина була непохитною: «Все життя я тебе слухала. А тепер не хочу. Їду, і край. Мені треба себе і дитину одягнути, дещо в хату придбати». – «А дитина?» – «Я ж її не на вулиці залишаю. Є батьки мої і твої. Є, зрештою, ти. Доглянете».
Михайло не став сперечатися. Такою рішучою і серйозною він ще дружину не бачив. Довелося змиритися.
l
Пів року проминули швидко. Надійка залишилася задоволеною і умовами проживанням, і заробітками. Та й одну з кращих країн Європи побачила. Побувала в Празі, інших чеських містах, відвідала музеї, театри. У вільний час, якого мала не дуже багато, заходила з подругою іноді в кафе, ласувала смачним чеським пивом, до якого давали улюблені солоні горішки або грінки з чорного хліба.
Вродлива, інтелігентна українка впала в око не одному чеському пану, які наввипередки запрошували її до ресторану, на вечірки. Але Надійка всім рішуче відмовляла. Казала твердо: «У мене в Україні сім’я – чоловік, дитина. Я приїхала не на гулянку, а на роботу. Прошу мене не турбувати».
Коли жінка повернулася додому, її радо зустріли рідні, особливо – син. Та й чоловіка наче підмінили. Обіймав, цілував, казав гарні слова, яких давно не чула.
З нагоди приїзду влаштували святковий обід. Запросили батьків, сусідів, родичів. Михайло був на сьомому небі і проголосив перший тост:
– Я щасливий, що знову з коханою дружиною. Я дуже її люблю і любитиму до самої смерті. Повір: все зроблю, щоб ти була щасливою. Вчора влаштувався на роботу у престижну фірму, матиму гарну зарплату, і тобі нікуди не потрібно буде їздити.
– А на роботу відпустиш і ревнувати не будеш? – напівсерйозно-напівжартома запитала Надійка.
Чоловік, мить подумавши, урочисто проголосив:
– Клянуся, що не буду.
Присутні за столом дружно засміялися.
У відповідь господиня дому, підійнявши фужер із шампанським, проголосиа свій тост:
– Я хочу подякувати чоловіку за терпіння і велику силу волі, яку він продемонстрував за час моєї відсутності. Спасибі всім, хто його підтримав.
Мить помовчавши, продовжила:
– Я хочу вірити Михайлові. Я люблю його, як і багато років тому. І обіцяю більше за кордон не їздити, раз він не хоче. Так для сім’ї буде краще. І знай, коханий: я – жінка, віддана Любові. Такою була завжди, такою залишуся й надалі…
Володимир ПЕТРУК.
Надійка довго не могла вийти заміж. І не тому, що бракувало залицяльників. Навпаки: до гарної чорнявої, невисокого зросту дівчини придивлявся не один хлопець. Але всім Надійка відмовляла, не розуміючи чому. Просто не хотілося їй заміж, не бажалося брати на плечі камінь чужих турбот. Вистачало своїх, серед яких головною вважала службову кар’єру.
Подруги не раз дорікали їй: «Не перебирай надто. Постарієш – нікому не будеш потрібною». Але застереження не діяли на дівчину. І надалі залишалась байдужою до залицянь і пропозицій руки та серця.
Але одного разу під час святкування дня народження колеги по роботі Іри познайомилася з чоловіком, який виглядав не надто щасливим. Її зацікавило, чому? Отож, коли запросив до танцю, погодилась.
Після того незнайомець не відходив від неї, все намагався зав’язати розмову.
Надійку зворушив його довірливий погляд, бажання усамітнитися десь у тихому куточку. Вийшли у сусідню кімнату. Чоловік одразу захоплено сказав:
– Ви неповторна! Я таких жінок ще не зустрічав!
Надійка іронічно усміхнулася:
– Ви всім так кажете?
– Та ви що? Ви перша, яка вразила мене до глибини душі. У вас є щось таємниче і загадкове, як у Мони Лізи.
Слово за словом, і розмова зав’язалася. Чоловік, сівши у крісло навпроти, став розповідати про своє життя. Виявляється, він недавно розлучився з дружиною, яка постійно обманювала його, зраджувала з колегою по роботі, зовсім не дбала про дитину, яка щойно народилася. Добре, що батьки дружини забрали донечку до себе, доглядають її. Йому ж забороняють навіть бачитися з нею.
Чоловік, якого звати Михайло, так зворушливо розповідав про свої негаразди, що Надійці стало по-справжньому його шкода. А у того в очах блищали сльози, які не могла приховати навіть напівтемрява у кімнаті.
– Заспокойтеся, – втішала Надійка нового знайомого. – Завжди так не буде. Ви ще знайдете своє щастя.
Від цих слів Михайло ще більше розчулився, і сльози з його очей потекли вже струмочком…
ххх
У ту ніч Надійка майже не спала. Трагічна доля Михайла неабияк схвилювала її добре і щире серце. В голові кружляла думка: «Як він, бідолашний, сам-самісінький? Хто його пошкодує і догляне? Колишній дружині не потрібний, її батькам – тим більше…».
Після першої зустрічі були наступні. Поступово Надійка звикала до Михайла, переймаючись його переживаннями і хвилюваннями. В якусь мить дівчині здалося, що вона – єдина, хто може врятувати бідолаху від самотності і стресу. Тому не дуже здивувалась, коли одного разу почула: «Давай одружимося. Я закохався у тебе, і хочу, щоб ти завжди була зі мною».
Великого весілля вони не робили, а зібрали на скромне застілля тільки найближчих людей. Були там і батьки Надійки, які не надто схвалювали вибір доньки. Та що вдієш? Її рішення…
Молодята стали жити в хаті, яку батьки Михайла у свій час подарували сину. Самі ж перебралися в будинок, який спорудили нещодавно. Гроші мали, адже займалися бізнесом.
ххх
Спочатку молодята жили дружно. Михайло був дуже уважним, турботливим. Правда, постійної роботи не мав, бо часто скаржився на здоров’я. Підробляв, таксуючи на батьківській машині, іноді ходив на «шабашку». Час від часу підкидала копійчину мати, яка торгувала на ринку. Та й Надійчині батьки допомагали.
Згодом народився синочок. Надійка довго у декреті не сиділа, щоб швидше вийти на роботу. Але це дуже не сподобалося чоловікові. Бурчав: «Чого тобі виходити? Сиди вдома, доглядай дитину!». Дружина пробувала пояснити, що її чекає керівництво фірми, адже посада в неї відповідальна, і знайти заміну непросто.
Та Михайло був невблаганний, отож довелося писати заяву на звільнення. Але тут почалася інша «трагедія»: катастрофічно стало не вистачати грошей. В Михайла заробітки були сякі-такі, а сімейні заощадження танули, як сніг на Сонці. Довелося знову думати про роботу – якраз з’явилася вакансія в одному з банків. Чоловік аж на виду змінився, коли почув про це. Довелося втручатися батькам з однієї і другої сторони, щоб заспокоїти Михайла.
Вийшла Надія на роботу, швидко опанувала професійні секрети. Дитину доглядали її батьки, часом – Михайло, який так і не міг працевлаштуватися. Плюс до того чоловіка стали мучити… ревнощі. Місця собі не знаходив, коли дружина йшла до банку. Хтось йому шепнув, що директор «підбиває клинки» до коханої. Одного дня не витримав, під’їхав машиною і влаштував грандіозний скандал. Директор, який і гадки не мав про свій «службовий роман», вимушений був попросити Надійку написати заяву про звільнення за власним бажанням. Мовляв, тільки звинувачень у харасменті йому в зрілому віці не вистачало.
ххх
Так йшли дні за днями. Синочок підріс, пішов у перший клас. Надійка сиділа вдома, «вчила» із ним уроки. Михайло, як завжди, нездужав, вряди-годи «таксував», все частіше зазирав у чарку. Довелося з ним мати серйозну розмову як дружині, так і батькам. Трохи допомогло, але ненадовго.
Надійка мовчки терпіла вибрики чоловіка, вже шкодуючи, що колись вийшла заміж за нього. Та змінювати нічого не хотіла. Михайло – її вибір, у вірності поклялась під час вінчання. Мусить терпіти.
Якось увечері до неї в гості завітала подруга. Випили чаю, поговорили про те, про се. Раптом подруга запропонувала:
– Давай поїдемо в Чехію. Знайома запрошувала. Є два місця на кондитерські фабриці. Можна пів року попрацювати.
Закордонний паспорт Надійка мала, тож дала попередню згоду. Але коли про це дізнався Михайло, то трохи хату не перевернув. Однак дружина була непохитною: «Все життя я тебе слухала. А тепер не хочу. Їду, і край. Мені треба себе і дитину одягнути, дещо в хату придбати». – «А дитина?» – «Я ж її не на вулиці залишаю. Є батьки мої і твої. Є, зрештою, ти. Доглянете».
Михайло не став сперечатися. Такою рішучою і серйозною він ще дружину не бачив. Довелося змиритися.
ххх
Пів року проминули швидко. Надійка залишилася задоволеною і умовами проживанням, і заробітками. Та й одну з кращих країн Європи побачила. Побувала в Празі, інших чеських містах, відвідала музеї, театри. У вільний час, якого мала не дуже багато, заходила з подругою іноді в кафе, ласувала смачним чеським пивом, до якого давали улюблені солоні горішки або грінки з чорного хліба.
Вродлива, інтелігентна українка впала в око не одному чеському пану, які наввипередки запрошували її до ресторану, на вечірки. Але Надійка всім рішуче відмовляла. Казала твердо: «У мене в Україні сім’я – чоловік, дитина. Я приїхала не на гулянку, а на роботу. Прошу мене не турбувати».
Коли жінка повернулася додому, її радо зустріли рідні, особливо – син. Та й чоловіка наче підмінили. Обіймав, цілував, казав гарні слова, яких давно не чула.
З нагоди приїзду влаштували святковий обід. Запросили батьків, сусідів, родичів. Михайло був на сьомому небі і проголосив перший тост:
– Я щасливий, що знову з коханою дружиною. Я дуже її люблю і любитиму до самої смерті. Повір: все зроблю, щоб ти була щасливою. Вчора влаштувався на роботу у престижну фірму, матиму гарну зарплату, і тобі нікуди не потрібно буде їздити.
– А на роботу відпустиш і ревнувати не будеш? – напівсерйозно-напівжартома запитала Надійка.
Чоловік, мить подумавши, урочисто проголосив:
– Клянуся, що не буду.
Присутні за столом дружно засміялися.
У відповідь господиня дому, підійнявши фужер із шампанським, проголосиа свій тост:
– Я хочу подякувати чоловіку за терпіння і велику силу волі, яку він продемонстрував за час моєї відсутності. Спасибі всім, хто його підтримав.
Мить помовчавши, продовжила:
– Я хочу вірити Михайлові. Я люблю його, як і багато років тому. І обіцяю більше за кордон не їздити, раз він не хоче. Так для сім’ї буде краще. І знай, коханий: я – жінка, віддана Любові. Такою була завжди, такою залишуся й надалі…
Володимир ПЕТРУК.
Надійка довго не могла вийти заміж. І не тому, що бракувало залицяльників. Навпаки: до гарної чорнявої, невисокого зросту дівчини придивлявся не один хлопець. Але всім Надійка відмовляла, не розуміючи чому. Просто не хотілося їй заміж, не бажалося брати на плечі камінь чужих турбот. Вистачало своїх, серед яких головною вважала службову кар’єру.
Залишити коментар