В історії нашого народу є чимало скорботних дат, подій, які пронизують серце гострим болем. Одна з них 26 квітня – день мужніх та самовідданих людей, подвиг яких неможливо переоцінити. Героїзм, патріотизм і професійна майстерність учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС перевірені часом.
Сьогодні я хочу розповісти про скромного чоловіка Валерія Степановича Кальчука, який теж брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. І хоча він не був безпосередньо на реакторі, проте робота його була теж небезпечна.
У серпні 1987 року ще тоді молодий Валерій Кальчук отримав наказ від дирекції ПМК-62, відповідно до якого бульдозер, на якому працював, завантажили на трейлер та повезли в радіаційну зону. Перше село, де зупинилися, — було Мартиновичі Поліського району Київської області. Заражену територію хлопці з його загону орали тракторами, а Валерій бульдозером закопував дерева та кущі. Палити було заборонено.
Деколи під бульдозерну лопату потрапляли загиблі корови та інші домашні тварини. Сморід страшний стояв довкола, дихати було важко. Весь час працювали в масках, пекло в горлі, різало в очах. Спочатку навіть давали по 100 грамів спирту для «профілактики». Деколи приїздили військові та заміряли рівень радіації, але нікому не говорили про результати. Крім маски, ніякого іншого захисту від радіації не мали.
Одного разу Валерій Кальчук разом з товаришами заїхали в покинуте село. Коли зайшли в одну хату, то було таке відчуття, що господарі тільки-тільки покинули приміщення: розстелена постіль, розкидані речі, кухонне начиння. А в іншу будівлю не пустив домашній собака. «Після таких відвідин тяжко ставало на душі, кругом пустки, села безлюдні», — згадує Валерій Степанович.
Бригада, в якій працював наш земляк, побувала в селах Діброва, Стара Рудня, Мартиновичі, Кливини. В одному селі військові перекривали дах для старожилів, що не хотіли виїжджати з зони. Робота скрізь була однакова: корчувати дерева та кущі, закопувати їх в землю. Таким методом обеззаражували територію.
Разом з Валерієм Степановичем працювали Володимир Бруча (покійний), Анатолій Карпюк (покійний), Микола Панечко, Федір Шавлай, Костянтин Луценко. Домовлялись працювати вахтовим методом, проте коли наступного місяця не знайшли бажаючих, та ж сама команда поїхала на другий термін у зону відчуження.
Після ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Валерій Степанович і далі працював у ПМК-62 машиністом бульдозера, неодноразово отримував подяки за свою сумлінну роботу.
Наслідки перебування у зоні відчуження незабаром позначилися на самопочутті та здоров’ї ліквідатора. Він переніс три інсульти, має погані показники по крові. Так склались обставини, що Валерій Степанович не отримує великої пенсії, оскільки має статус ліквідатора другої категорії.
Дружина Ганна Никофорівна турбується про здоров’я свого чоловіка,всіляко його підтримує.
Подружжя Кальчуків не впадає у відчай, з надією дивиться у майбутнє, сподівається на нашу перемогу над ворогом, мріє про мир в Україні та дякує Богові за кожен прожитий день.
Наталія СІТАРОВА,
голова Благодійного
фонду «Інваліди Чорнобиля».
В історії нашого народу є чимало скорботних дат, подій, які пронизують серце гострим болем. Одна з них 26 квітня – день мужніх та самовідданих людей, подвиг яких неможливо переоцінити. Героїзм, патріотизм і професійна майстерність учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС перевірені часом.
Сьогодні я хочу розповісти про скромного чоловіка Валерія Степановича Кальчука, який теж брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. І хоча він не був безпосередньо на реакторі, проте робота його була теж небезпечна.
У серпні 1987 року ще тоді молодий Валерій Кальчук отримав наказ від дирекції ПМК-62, відповідно до якого бульдозер, на якому працював, завантажили на трейлер та повезли в радіаційну зону. Перше село, де зупинилися, — було Мартиновичі Поліського району Київської області. Заражену територію хлопці з його загону орали тракторами, а Валерій бульдозером закопував дерева та кущі. Палити було заборонено.
Деколи під бульдозерну лопату потрапляли загиблі корови та інші домашні тварини. Сморід страшний стояв довкола, дихати було важко. Весь час працювали в масках, пекло в горлі, різало в очах. Спочатку навіть давали по 100 грамів спирту для «профілактики». Деколи приїздили військові та заміряли рівень радіації, але нікому не говорили про результати. Крім маски, ніякого іншого захисту від радіації не мали.
Одного разу Валерій Кальчук разом з товаришами заїхали в покинуте село. Коли
зайшли в одну хату, то було таке відчуття, що господарі тільки-тільки покинули приміщення: розстелена постіль, розкидані речі, кухонне начиння. А в іншу будівлю не пустив домашній собака. «Після таких відвідин тяжко ставало на душі, кругом пустки, села безлюдні», — згадує Валерій Степанович.
Бригада, в якій працював наш земляк, побувала в селах Діброва, Стара Рудня, Мартиновичі, Кливини. В одному селі військові перекривали дах для старожилів, що не хотіли виїжджати з зони. Робота скрізь була однакова: корчувати дерева та кущі, закопувати їх в землю. Таким методом обеззаражували територію.
Разом з Валерієм Степановичем працювали Володимир Бруча (покійний), Анатолій Карпюк (покійний), Микола Панечко, Федір Шавлай, Костянтин Луценко. Домовлялись працювати вахтовим методом, проте коли наступного місяця не знайшли бажаючих, та ж сама команда поїхала на другий термін у зону відчуження.
Після ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Валерій Степанович і далі працював у ПМК-62 машиністом бульдозера, неодноразово отримував подяки за свою сумлінну роботу.
Наслідки перебування у зоні відчуження незабаром позначилися на самопочутті та здоров’ї ліквідатора. Він переніс три інсульти, має погані показники по крові. Так склались обставини, що Валерій Степанович не отримує великої пенсії, оскільки має статус ліквідатора другої категорії.
Дружина Ганна Никофорівна турбується про здоров’я свого чоловіка,всіляко його підтримує.
Подружжя Кальчуків не впадає у відчай, з надією дивиться у майбутнє, сподівається на нашу перемогу над ворогом, мріє про мир в Україні та дякує Богові за кожен прожитий день.
Наталія СІТАРОВА, голова Благодійного фонду «Інваліди Чорнобиля».
В історії нашого народу є чимало скорботних дат, подій, які пронизують серце гострим болем. Одна з них 26 квітня – день мужніх та самовідданих людей, подвиг яких неможливо переоцінити. Героїзм, патріотизм і професійна майстерність учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС перевірені часом.
зайшли в одну хату, то було таке відчуття, що господарі тільки-тільки покинули приміщення: розстелена постіль, розкидані речі, кухонне начиння. А в іншу будівлю не пустив домашній собака. «Після таких відвідин тяжко ставало на душі, кругом пустки, села безлюдні», — згадує Валерій Степанович.
Залишити коментар