45 років тому за скеруванням адміністрації культурно-освітнього училища в Луцьку прийшла на роботу до Голобського будинку культури Людмила Федорівна Клинова (Климчук тоді). І завирувала робота.
Заспівали хористи не тільки в будинку культури. Були створені хори в трудових колективах. Жодна урочистість в селищі не обходилася без духового оркестру, троїстих музик. А ще – танців. І досі дивно, як вдалося на той час молодому керівнику об’єднати хлопців і дівчат в красивий український танець.
Переді мною – наша «районка» тих років зі світлинами. Журналістка Світлана Мельянчук писала про один із концертів: «Не можна було не заслухатись піснею «Осінь», яка виконана на професійному рівні учасниками художньої самодіяльності будинку культури у складі Людмили Клімчук, Зіни Хомчук, Наталії Щур. Вони наче намалювали трепетну акварель золотистої осінньої пори». А танець – це була новинка не тільки для селища.
Звичайно, протягом усіх років пісенний репертуар змінювався. Одні артисти відходили, приходили інші. Але кожна пісня – це наше життя:
Все у думках ожива – і
луги у зелених отавах,
І гніздо ластовинне під
дахом старого хлівця.
І дуплиста верба, що
вдовою схилилась над
ставом –
Все, що у спадок
лишилось назавжди від
мами й отця.
Коли говорити про керівника художнього колективу нині, то треба підбирати спеціальні слова, бо в цій жінці поєдналися найкращі риси людини – доброта, краса, людяність, талант, господарність, вміння впевнено йти по життю. Так, були розчарування, коли починала роботу. Будинок культури знаходився у пристосованому старому приміщенні.
Зал тісний, сцена мала, кабінетів для гурткової роботи не було. Але прагнення працювати завжди увінчувалося успіхами, бо трудилася з великою відповідальністю, високою майстерністю, знаннями, умінням, знаходила шлях до людських сердець. Високими організаторськими здібностями, красива, талановита жінка, залюблена у все прекрасне, зуміла об’єднати людей.
Збігали роки, настали часи, коли на «культуру» почали звертати більше увагу. А, може, просто побачили активну роботу закладу культури?
«Нам пощастило. З приходом Віталія Карпюка на посаду голови райдержадміністрації, – згадує нині Людмила Федорівна, – нас переселили в чудове приміщення кінотеатру. Але з часом тут необхідно було провести ремонтні роботи. У короткі строки замінили покрівлю (провели реконструкцію), встановили індивідуальне опалення, зробили капітальний ремонт кабінетів, сцени, глядацького залу, фойє. Звичайно, пізніше щось змінювали, але основні роботи провели завдяки Віталію Володимировичу».
Хоча в нашій країні нині нелегкі часи, бо війна, але ми живемо подіями фронту, допомагаємо нашим воїнам і віримо в неминучу Перемогу. Тому беремо участь у всіх благодійних концертах, щоб людям підняти дух, вселити у серця віру, хоч трохи втамувати біль.
l
Перегортаючи в уяві сторінки творчої діяльності «Чарівниць», до дрібниць пам’ятаю їх злети і невдачі, всі ті добрі справи, які вони творили. Я би сказала, що цей творчий колектив є візитною карткою селища, бо користується заслуженим авторитетом, є улюбленцем голобчан. До речі, довгий час колектив був просто «тріо». Саме слухачі і дали їм таку назву, бо завжди лунало із залу на концертах: «Наші «чарівниці!». Ось і прийшла до тріо така назва.
Люблю цей співучий, талановитий колектив – від них віє спокоєм, теплом. Зачаровують завжди своїм неповторним співом. З ними пройшли і пережили багато. В пам’яті – концерти, вечори, поїздки, переживання, успіхи. Де б не були – овації, море аплодисментів і колись, і тепер.
Дякую Андрію Мигулі, бо з приходом його на роботу у відділ культури зробив все для того, щоб тріо “Чарівниці” отримало звання Народного аматорського колективу.
Здається, недавно було, а вже літа до осені добігають. У спогадах Людмили Федорівни оживають щемливі миті дитинства в Скулині у дуже співучій родині. Мама мала чудовий голос, співала на святах в сільському і церковному хорах. Свій талант передала донькам, бо в родині співали всі три сестри. Свої виступи Людмила Федорівна починала ще в шкільному хорі. Був випадок, коли проводили огляд художньої самодіяльності шкіл. Вона заспівала пісню «Степом, степом». Завдяки їй школа в огляді зайняла перше місце. Звичайно, впродовж свого творчого життя отримала багато подяк, грамот, але ту, першу, не забула до цих пір.
І Зіна Володимирівна Хомчук, і Наталія Сергіївна Щур завдячують долі, що колись їх Людмила Федорівна зуміла об’єднати в такий чудовий колектив. У них – гарні голоси, вони вміло «вплітаються» в гаму пісенних звуків, створюючи прекрасний, задушевний спів.
Наталія Щур: “Згадую, яка співуча родина була в мами у Радошині. Важко було, робота в колгоспі, домашнє господарство вимагало часу, але, де б не були, співали. В селах у ті часи лунали пісні вечорами. Люди збирались то в одному кутку села, то в іншому, а пісні звучали скрізь” (до речі, пані Наталія – з першого дня в колективі, їздила з концертами в села).
“Моє життя, – продовжує вона, – тісно пов’язане з піснею. Співаю я в «Чарівниці» , вже багато років керую ветеранським хором «Червона калина», який також носить звання Народного аматорського колективу. Співаю в церковному хорі Свято-Георгіївського храму. Співати у ньому – це благодать, яку не можна передати словами, а тільки відчувати серцем”.
Розмову продовжує Зінаїда Хомчук:
“Ми не просто колектив – ми сім’я. Живемо турботами одна одної. В Наталії син в ЗСУ – хвилюємось всі. У мене дуже гарно співала мама Євгенія, яка часто брала на репетиції до сільського будинку культури. Ми часто їздили виступати в сусідні села, цікаво було, от і привчилась, призвичаїлась до пісні. Люблю різні пісні, але душа лежить до наших українських. Маю сина священника, тож дорогий і церковний спів”.
Зінаїда Володимирівна «багата» бабуся – 9 онуків(!).
Вдячні долі жінки за те, що колись їхні життєві дороги перетнулися, а їх талант співати відкрила пані Людмила, яка згуртувала, об’єднала і протягом десятиліть збагачувала репертуар, вселяла надію на успіх. А найголовніше полягає в тому, що в їхньому колективі постійна щемлива мамина пісня – як пам’ять, як дар Божий:
Мамо моя, мамо моя,
голубко сива,
Скільки біди, скільки
тривог ти пережила,
Мамо моя, рідна ненько,
Дай, я тобі поклонюся
сьогодні низенько.
Своє жіноче щастя Людмила Федорівна знайшла теж в селищі. У вихорі народного танцю кружляли вони з майбутнім чоловіком Василем. Обоє гарні, талановиті. Ось і поніс їх танець у вир спільного життя. Господь подарував двох прекрасних донечок. Людмила Федорівна уміла свій побут і роботу будувати так, що встигала скрізь. Вона – чудова мама, любляча дружина, надзвичайно турботлива бабуся. В родині підростають четверо онуків. А яка гарна господиня, жінка – все у неї і росте, і цвіте, і родить.
У ті часи робота закладу культури була «на висоті», хоча й вимоги високі. Три дні на тиждень – танці до пів ночі. Для жінки то нелегко. Правда, вдома був надійний «тил». До всіх урочистих подій, свят, дат готували концерти, тематичні вечори, організовували поїздки в села. Та й графік роботи закладу культури був таким, щоб люди після роботи, у вихідні могли відвідати клуб, бібліотеку.
Більше 10 років Людмила Клинова віддала районному будинку культури, який діяв на базі селищного. Та й нині всі троє є солістами хору «Сузір’я» Будинку мистецтв, церковних хорів.
І ще хотілося б відзначити, що майстрині співу часто допомагали ветеранському хору, та й це роблять і нині. А скільки провели вечорів вшанування ветеранів війни, праці! І все цікаво, творчо.
– Пісня – то моя доля, – часто мовить Людмила Федорівна. – Це й відпочинок, і насолода, і духовність, і радість. Вдячна долі, що впродовж всього життя разом зі мною – друзі, добрі, чуйні, розуміючі, а з ними – пісня.
l
Не статтю треба готувати про цей чудовий колектив, а книгу писати, ілюстровану світлинами. Бо доки творила ці рядки, пам’ять відновила «калейдоскоп» наших спільних поїздок – в Ратне, Луцьк, Ковель, Холм, Кобрин. А скільки було зустрічей, вечорів! Таке не забувається.
І впродовж усіх років музичний супровід забезпечує безвідмовний, талановитий Микола Щесюк. Без нього, можливо, не було б такого успіху.
У кожної з героїнь моєї розповіді своє життя, а пісня – спільна. Нехай вона і надалі чарує вдячних слухачів.
Добра вам, милі «чарівниці»! Нехай Господь посилає своє благословення, наділяє здоров’ям, щастям, родинним теплом!
Хочу висловити сердечне побажання словами Людмили Клинової, які вона багато років дарує своїм слухачам:
Хай світить Сонце у Ваше
віконце,
І посилає багато любові й
тепла,
Хай Ваша доля не знає
горя,
А у Вашому серці –
завжди доброта!
Валентина Січкар,
громадський кореспондент газети «Вісті Ковельщини».
45 років тому за скеруванням адміністрації культурно-освітнього училища в Луцьку прийшла на роботу до Голобського будинку культури Людмила Федорівна Клинова (Климчук тоді). І завирувала робота.
Заспівали хористи не тільки в будинку культури. Були створені хори в трудових колективах. Жодна урочистість в селищі не обходилася без духового оркестру, троїстих музик. А ще – танців. І досі дивно, як вдалося на той час молодому керівнику об’єднати хлопців і дівчат в красивий український танець.
Переді мною – наша «районка» тих років зі світлинами. Журналістка Світлана Мельянчук писала про один із концертів: «Не можна було не заслухатись піснею «Осінь», яка виконана на професійному рівні учасниками художньої самодіяльності будинку культури у складі Людмили Клімчук, Зіни Хомчук, Наталії Щур. Вони наче намалювали трепетну акварель золотистої осінньої пори». А танець – це була новинка не тільки для селища.
Звичайно, протягом усіх років пісенний репертуар змінювався. Одні артисти відходили, приходили інші. Але кожна пісня – це наше життя:
Все у думках ожива – і луги у зелених отавах,
І гніздо ластовинне під дахом старого хлівця.
І дуплиста верба, що вдовою схилилась над ставом –
Все, що у спадок лишилось назавжди від мами й отця.
Коли говорити про керівника художнього колективу нині, то треба підбирати спеціальні слова, бо в цій жінці поєдналися найкращі риси людини – доброта, краса, людяність, талант, господарність, вміння впевнено йти по життю. Так, були розчарування, коли починала роботу. Будинок культури знаходився у пристосованому старому приміщенні.
Зал тісний, сцена мала, кабінетів для гурткової роботи не було. Але прагнення працювати завжди увінчувалося успіхами, бо трудилася з великою відповідальністю, високою майстерністю, знаннями, умінням, знаходила шлях до людських сердець. Високими організаторськими здібностями, красива, талановита жінка, залюблена у все прекрасне, зуміла об’єднати людей.
Збігали роки, настали часи, коли на «культуру» почали звертати більше увагу. А, може, просто побачили активну роботу закладу культури?
«Нам пощастило. З приходом Віталія Карпюка на посаду голови райдержадміністрації, – згадує нині Людмила Федорівна, – нас переселили в чудове приміщення кінотеатру. Але з часом тут необхідно було провести ремонтні роботи. У короткі строки замінили покрівлю (провели реконструкцію), встановили індивідуальне опалення, зробили капітальний ремонт кабінетів, сцени, глядацького залу, фойє. Звичайно, пізніше щось змінювали, але основні роботи провели завдяки Віталію Володимировичу».
Хоча в нашій країні нині нелегкі часи, бо війна, але ми живемо подіями фронту, допомагаємо нашим воїнам і віримо в неминучу Перемогу. Тому беремо участь у всіх благодійних концертах, щоб людям підняти дух, вселити у серця віру, хоч трохи втамувати біль.
ххх
Перегортаючи в уяві сторінки творчої діяльності «Чарівниць», до дрібниць пам’ятаю їх злети і невдачі, всі ті добрі справи, які вони творили. Я би сказала, що цей творчий колектив є візитною карткою селища, бо користується заслуженим авторитетом, є улюбленцем голобчан. До речі, довгий час колектив був просто «тріо». Саме слухачі і дали їм таку назву, бо завжди лунало із залу на концертах: «Наші «чарівниці!». Ось і прийшла до тріо така назва.
Люблю цей співучий, талановитий колектив – від них віє спокоєм, теплом. Зачаровують завжди своїм неповторним співом. З ними пройшли і пережили багато. В пам’яті – концерти, вечори, поїздки, переживання, успіхи. Де б не були – овації, море аплодисментів і колись, і тепер.
Дякую Андрію Мигулі, бо з приходом його на роботу у відділ культури зробив все для того, щоб тріо “Чарівниці” отримало звання Народного аматорського колективу.
Здається, недавно було, а вже літа до осені добігають. У спогадах Людмили Федорівни оживають щемливі миті дитинства в Скулині у дуже співучій родині. Мама мала чудовий голос, співала на святах в сільському і церковному хорах. Свій талант передала донькам, бо в родині співали всі три сестри. Свої виступи Людмила Федорівна починала ще в шкільному хорі. Був випадок, коли проводили огляд художньої самодіяльності шкіл. Вона заспівала пісню «Степом, степом». Завдяки їй школа в огляді зайняла перше місце. Звичайно, впродовж свого творчого життя отримала багато подяк, грамот, але ту, першу, не забула до цих пір.
І Зіна Володимирівна Хомчук, і Наталія Сергіївна Щур завдячують долі, що колись їх Людмила Федорівна зуміла об’єднати в такий чудовий колектив. У них – гарні голоси, вони вміло «вплітаються» в гаму пісенних звуків, створюючи прекрасний, задушевний спів.
Наталія Щур: “Згадую, яка співуча родина була в мами у Радошині. Важко було, робота в колгоспі, домашнє господарство вимагало часу, але, де б не були, співали. В селах у ті часи лунали пісні вечорами. Люди збирались то в одному кутку села, то в іншому, а пісні звучали скрізь” (до речі, пані Наталія – з першого дня в колективі, їздила з концертами в села).
“Моє життя, – продовжує вона, – тісно пов’язане з піснею. Співаю я в «Чарівниці» , вже багато років керую ветеранським хором «Червона калина», який також носить звання Народного аматорського колективу. Співаю в церковному хорі Свято-Георгіївського храму. Співати у ньому – це благодать, яку не можна передати словами, а тільки відчувати серцем”.
Розмову продовжує Зінаїда Хомчук:
“Ми не просто колектив – ми сім’я. Живемо турботами одна одної. В Наталії син в ЗСУ – хвилюємось всі. У мене дуже гарно співала мама Євгенія, яка часто брала на репетиції до сільського будинку культури. Ми часто їздили виступати в сусідні села, цікаво було, от і привчилась, призвичаїлась до пісні. Люблю різні пісні, але душа лежить до наших українських. Маю сина священника, тож дорогий і церковний спів”.
Зінаїда Володимирівна «багата» бабуся – 9 онуків(!).
Вдячні долі жінки за те, що колись їхні життєві дороги перетнулися, а їх талант співати відкрила пані Людмила, яка згуртувала, об’єднала і протягом десятиліть збагачувала репертуар, вселяла надію на успіх. А найголовніше полягає в тому, що в їхньому колективі постійна щемлива мамина пісня – як пам’ять, як дар Божий:
Мамо моя, мамо моя, голубко сива,
Скільки біди, скільки тривог ти пережила,
Мамо моя, рідна ненько, сьогодні низенько.
Своє жіноче щастя Людмила Федорівна знайшла теж в селищі. У вихорі народного танцю кружляли вони з майбутнім чоловіком Василем. Обоє гарні, талановиті. Ось і поніс їх танець у вир спільного життя. Господь подарував двох прекрасних донечок. Людмила Федорівна уміла свій побут і роботу будувати так, що встигала скрізь. Вона – чудова мама, любляча дружина, надзвичайно турботлива бабуся. В родині підростають четверо онуків. А яка гарна господиня, жінка – все у неї і росте, і цвіте, і родить.
У ті часи робота закладу культури була «на висоті», хоча й вимоги високі. Три дні на тиждень – танці до пів ночі. Для жінки то нелегко. Правда, вдома був надійний «тил». До всіх урочистих подій, свят, дат готували концерти, тематичні вечори, організовували поїздки в села. Та й графік роботи закладу культури був таким, щоб люди після роботи, у вихідні могли відвідати клуб, бібліотеку.
Більше 10 років Людмила Клинова віддала районному будинку культури, який діяв на базі селищного. Та й нині всі троє є солістами хору «Сузір’я» Будинку мистецтв, церковних хорів.
І ще хотілося б відзначити, що майстрині співу часто допомагали ветеранському хору, та й це роблять і нині. А скільки провели вечорів вшанування ветеранів війни, праці! І все цікаво, творчо.
– Пісня – то моя доля, – часто мовить Людмила Федорівна. – Це й відпочинок, і насолода, і духовність, і радість. Вдячна долі, що впродовж всього життя разом зі мною – друзі, добрі, чуйні, розуміючі, а з ними – пісня.
ххх
Не статтю треба готувати про цей чудовий колектив, а книгу писати, ілюстровану світлинами. Бо доки творила ці рядки, пам’ять відновила «калейдоскоп» наших спільних поїздок – в Ратне, Луцьк, Ковель, Холм, Кобрин. А скільки було зустрічей, вечорів! Таке не забувається.
І впродовж усіх років музичний супровід забезпечує безвідмовний, талановитий Микола Щесюк. Без нього, можливо, не було б такого успіху.
У кожної з героїнь моєї розповіді своє життя, а пісня – спільна. Нехай вона і надалі чарує вдячних слухачів.
Добра вам, милі «чарівниці»! Нехай Господь посилає своє благословення, наділяє здоров’ям, щастям, родинним теплом!
Хочу висловити сердечне побажання словами Людмили Клинової, які вона багато років дарує своїм слухачам:
Хай світить Сонце у Ваше віконце,
І посилає багато любові й тепла,
Хай Ваша доля не знає горя,
А у Вашому серці – завжди доброта!
Валентина Січкар, громадський кореспондент газети «Вісті Ковельщини».
45 років тому за скеруванням адміністрації культурно-освітнього училища в Луцьку прийшла на роботу до Голобського будинку культури Людмила Федорівна Клинова (Климчук тоді). І завирувала робота.
Перегортаючи в уяві сторінки творчої діяльності «Чарівниць», до дрібниць пам’ятаю їх злети і невдачі, всі ті добрі справи, які вони творили. Я би сказала, що цей творчий колектив є візитною карткою селища, бо користується заслуженим авторитетом, є улюбленцем голобчан. До речі, довгий час колектив був просто «тріо». Саме слухачі і дали їм таку назву, бо завжди лунало із залу на концертах: «Наші «чарівниці!». Ось і прийшла до тріо така назва.
Залишити коментар