Так склалося, що початок травня цьогоріч особливий. І найбільша його особливість у тому, що українці в ці дні відзначають два величних свята, які можна назвати спорідненими: 4 травня – День жінок-мироносиць, 11 травня – День матері. У проміжку між ними – Тиждень жінок-мироносиць.
Чому ці свята великі або навіть величні? З їх нагоди ми вшановуємо її величність Жінку, яка дала життя кожному з нас, виховала й благословила в самостійне життя. Її любов, тепло душі і серця ми відчуваємо впродовж всього земного буття, аж доки наші мами не полинуть у засвіти, хоча і звідти вони покривають нас омофором любові.
На жаль, сьогодні, в умовах жорстокої російсько-української війни нерідко не діти оплакують маму, земний шлях якої зупинився у визначений Богом час, а матері у розпачі і сльозах проводжають в останню дорогу синів, чоловіків, братів, а іноді й самі гинуть, захищаючи другу матір – Україну.
Боляче і невимовно важко сприймати цю жахливу реальність, спричинену безумством російського правителя путіна та його соратників-бандитів, підтримувану більшістю зомбованого бидлонаселення московії. Але від тої реальності не втечеш і не сховаєшся. Єдине, що нас рятує, — віра у Господа Ісуса Христа, Який воскрес із мертвих і воскресіння Якого першими засвідчили жінки мироносиці.
То, очевидно, і ми маємо вірити у воскресіння України, перемогу добра над злом. І прикладом у цьому нам слугують і жінки-мироносиці, і матері, які споконвіку боролися за щасливу долю майбутніх поколінь, перемагали найбільші біди і лихоліття, а навіть гинули зі ідеали правди, свободи, справедливості. Про деяких із них хочу написати, хоча розумію, що уславити подвиг усіх жінок за роки становлення української державності – це сізіфова праця, бо славних імен в нашій історії сила-силенна.
Приклад їх життя і діяльності – це своєрідний смолоскип, який освітлює нам шлях до Перемоги над одвічним ворогом – проклятою Богом росією петра першого і катерини другої, владіміра лєніна і йосипа сталіна, а тепер путіна та його прихильників.
l
Жіночий героїзм в історії людства не менш, а, може, й більш значимий, аніж героїзм чоловічий. Про це свідчить подвиг жінок-мироносиць, які не злякалися гонінь з боку влади, першими прийшли до Гробу Господнього, побачили Янгола і першими повідомили світові, що Ісус Воістину Воскрес. Їх імена живуть у пам’яті багатьох народів. У Святому письмі згадується сім жінок: Марія Магдалина, Іоанна, Сусанна, Марія Клеопова, Соломія, Марфа і Марія.
Під час розп’яття Христа всі учні Його, крім Іоана Богослова, розбіглися у страху. Але жінки-мироносиці виявилися сильнішими духом за апостолів-чоловіків, і залишилися поруч зі своїм Учителем до самої Його смерті на Хресті. Після Вознесіння Спасителя Його учениці так само, як і учні – чоловіки, розійшлися усім світом з проповіддю Євангелія.
І в наступні сторіччя жінки-християнки не раз виявляли більші мужність і стійкість, ніж деякі чоловіки. Згадаймо хоча б часи радянських гонінь на Церкву Христову. У ті роки, образно кажучи, повторилася євангелійська історія: чоловіки, боячись переслідувань і глузувань, майже перестали відвідувати храми (за винятком окремих). А віруючі жінки продовжували ходити на служби, таємно від чоловіків хрестили своїх дітей і намагалися їх виховати у вірі, самовіддано супроводжували своїх духовних пастирів у далеких засланнях, самі безстрашно йшли у в’язниці і табори за відмову зректися віри. Великою мірою саме завдяки енергії, активності, самопожертві жінок в Україні відродилося церковне життя, відбулося становлення Православної Церкви України – результат зусиль сучасних жінок-мироносиць.
З цього приводу можна було б згадати імена багатьох ковельчанок та й мешканок району, як і Волині, хоча перелічити всіх просто нереально. Тому не буду цього робити, щоб когось не забути і не образити. Можу лишень сказати: жінки – це потужна сила, яку треба шанувати і з якою слід рахуватися.
Прекрасна стать завжди була поруч з чоловіками і в роки національно-визвольних змагань, і в роки боротьби з нацизмом і більшовизмом. Вони й сьогодні – в лавах захисників України, які ведуть боротьбу з російськими окупантами четвертий рік поспіль.
Лиш боротись – значить жить
8 червня ц. р. мине 170 літ від дня народження однієї з найславетніших жінок України – Наталії Кобринської, письменниці, публіцистки, видатної і громадської діячки, засновниці жіночого руху в Галичині. Як засвідчує «Вікіпедія», Наталія Кобринська стояла біля витоків українського жіночого руху, визначивши метою свого життя завдання – возвеличити жінку, залучити її до боротьби за свої права через літературні твори.
1863 року пані Наталія написала оповідання «Пані Шумінська», а через рік – повість «Задля кусня хліба». 1864 року в Станіславові (тепер Івано-Франківськ) спільно з Оленою Бажанською заснували першу українську жіночу організацію «Товариство руських жінок». Згодом у червні 1887 року разом з Оленою Пчілкою підготували й видали альманах «Перший вінок» — антологію жіночої творчості.
До створення альманаху долучилися найталановитіші жінки Наддніпрянщини та Заходу України: Олена Пчілка, Леся Українка, Дніпрова Чайка, Людмила Старицька, Уляна Кравченко, Алла Павлик, Олеся Бажанська. Можна собі уявити, яке величезне значення для піднесення жіночого, а, отже, й загальноукраїнського національно-демократичного руху мало це унікальне видання, яке Іван Франко назвав одним з найкращих і найбагатших змістом видань десятиліття.
Свою громадську і літературно-журналістську діяльність Наталія Кобринська продовжувала впродовж всього свого життя. Померла вона 22 січня 1920 року в Болехові, де згодом зусиллями Богдани Левинської та Єлизавети Антонович було утворено філію «Союзу Українок».
За Бога, правду
і народ
Історія створення «Союзу Українок», про який згадано вище, надзвичайно цікава. Вона свідчить про високий національний дух, відвагу і вірність українській національній ідеї тогочасного жіноцтва. Згадаймо ж деякі факти на підтвердження цієї тези.
Як інформує «Вікіпедія», 21 лютого 1917 року з ініціативи так званого «Кружка (осередку – авт.) імені Ганни Барвінок» відбувся з’їзд львівських жінок, на якому було створено «Союз Українок» з центром у Львові. Його організаційним ядром стали 14 філій та 11 гуртків «Жіночої громади», яка активно працювала в ті роки. На початку серпня 1919 року з ініціативи Бланки Баран, Іванни Одриної та Марії Струтинської жінки Наддніпрянщини та Галичини зустрілися у Кам’янці-Подільському і проголосили створення загальноукраїнського «Союзу Українок». А вже 1921 року у Львові відбувся установчий з’їзд за участю 312 делегаток від різних жіночих організацій Галичини, Волині, Буковини. З’їзд схвалив Статут новоствореної організації.
Зайве нагадувати, яким складним був той період історії України. Значна частина українських земель знаходилася під іноземною владою. І все ж, не дивлячись на всі труднощі і перепони, «Союз Українок» почав свою роботу, спрямовану на виховання нового типу української громадянки, активізацію політичної і громадської діяльності членкинь Союзу, які у травні 1933 року не побоялися у спеціально прийнятій резолюції засудити Голодомор в радянському союзі, де найбільше потерпіла Україна.
1938 року польська влада заборонила діяльність «Союзу Українок» на декілька місяців, а вже повністю організація була заборонена і ліквідована з приходом в Західну Україну «перших совєтів» у 1939 році. І лише в 1991 році, з проголошенням державної Незалежності України, утворена Всеукраїнська громадська організація «Союзу Українок», філії якої стали функціонувати на Волині, в тому числі – у Ковелі.
Щоправда, ще раніше у 1989 році «Союз Українок» відновив свою діяльність у Львові. Серед тих, хто в умовах тоталітарної системи не боявся, як-то кажуть йти на барикади, були Катерина Стеценко, Олена Суслова, Галина Дацюк, Надія Самуляк, Надія Харчук, Олена Замостян та інші. З 1991 по 2001 р. р. спілку очолювала Атена Пашко, дружина В’ячеслава Чорновола.
Цікавою, хоч і трагічною є життєпис ковельської філії «Союзу Українок». Створена вона була 1928 року, про що детально розповідала наша газета у серії матеріалів, підготовлених до друку активісткою громадсько-політичного життя Аллою Поляковою (на жаль, покійною). Вона ж очолила філію, відроджену з ініціативи цієї невгамовної й патріотичної жінки 2000 року за підтримки багаточисельних соратниць.
Тим, кому цікаво ознайомитися із статтями пані Алли, рекомендую звернутися до архіву газети «Вісті Ковельщини», які є в мережі інтернет. До речі, пам’ять Алли Полякової увічнено меморіальною дошкою, яка встановлена на приміщенні культурно-просвітницького центру в Ковелі.
Нагадаю лишень, що установчі збори громадської організації «Ковельська міська філія «Союзу Українок», відбулися 26 вересня 2000 року. «Першопрохідцями» стали Єлизавета Бондюк, Галина Гнатюк, Алла Полякова, Муза Філічкіна, Валентина Шепшелей, Інна Шворак, Марія Хотинська, Олена Юрченкович, Ніна Байчук, Олександра Кузьмич, Оксана Мулярчук, Марія Юзефович, Анна Мадараш, Галина Микулич, Мирослава Гудим, Ніна Сомська, Іраїда Чорна, Мирослава Пришляк, Галина Омельчук, Євгенія Ковальчук.
«Союзянки» постійно перебували і перебувають в епіцентрі важливих подій в житті держави. Помаранчева революція, революція Гідності та волонтерський рух стали частиною життя Галини Лічман, Олександри Кузьмич, Світлани Рудь, Антоніни Гладун, Катерини Бородюк, Раїси Хвещук. Багато корисних справ – на рахунку Ніни Горик, Галини Голубович, Ніни Габрилевич. Частина жінок, неспокійних душею і серцем, відійшли у засвіти. Вічна їм пам’ять!
Нині ковельську філію «Союзу Українок» очолює Лілія Єгорова. В мережі Фейсбук є сторінка «Союзу Українок» Ковельщини” (група профілю Валентини Клюнтер). Група є загальнодоступною і налічує понад 40 учасників. Можна лишень подякувати організаторці пані Валентині Клюнтер, відомій волинській поетесі, членкині Національної спілки краєзнавців України, великій патріотці рідного краю за активну участь і в соціальних мережах, і в творчому житті, і в громадсько-політичній діяльності. Нових Вам успіхів і звершень, пані Валентино!
Мамина доля: трагічна і прекрасна
Пишучи про «Союз Українок», діяльність в Україні, на Волині і в Ковелі, відчуваю почуття гордості за мою маму Людмилу Павлівну, яка теж була членкинею цієї спільноти, за що пізніше радянська влада жорстоко її покарала, виславши вагітною у далекий Казахстан.
Про життя і поневіряння мами я уже якось писав, а тут хочу лише нагадати окремі епізоди з її біографії. Вона з однодумцями-«союзянками» в чомусь повторила подвиг жінок-мироносиць, не злякавшись переслідувань властей – спочатку польських, а потім совєтських.
Отож, пропоную уривки зі «Слова про маму», надрукованого 26 вересня 2013 року у «Вістях Ковельщиини»:
«В цьому році 27 вересня моїй мамі Людмилі Павлівні виповнилося б 100 років. Розумію, що дожити до цього дня їй, людині, котра витримала депортацію у далекий і холодний Казахстан разом із старшим моїм братом Васильком (тоді крихітним малятком, бо народився у тамбурі вагона 16 квітня 1940 року), зазнала шантажу і переслідувань від спецслужб, заробляла на хліб у голодні повоєнні роки важкою учительською працею, їй у будь-якому випадку не судилося.
Пішла вона від нас у Вічність занадто рано – через місяць після дня свого народження у 1990-му році. Недоживши до проголошення Незалежності України, боротьбі за яку разом із братом і чоловіком віддала стільки сил й молодечої енергії. На жаль, брата і чоловіка розстріляли більшовики в ковельській в’язниці у червні 1941 року, коли мама була у засланні і навіть не знала, що з її рідними.
Іноді кажуть: “Доля розпоряджається людиною”. В цьому переконалася й мама. Адже в 1935 році у неї був реальний шанс виїхати із родиною подруги Ольги в Канаду. Тоді багато українців подалися за океан на заробітки і там залишилися. Але не судилося: подруга поїхала, а мама залишилася, щоб пройти довгу дорогу на Голгофу.
Сім’я Ольги Юсипчук-П’ясецької нормально облаштувалася в Канаді, працею, хоч і нелегкою, зуміла здобути достаток і благополуччя. А найголовніше – не зазнала жахіть сталінського терору. У 1980-их роках пані Ольга приїжджала в Україну (вона могла дозволити собі таку розкіш декілька разів), а її подруга, отримуючи мізерну пенсію, була змушена приймати від неї скромні подарунки, які були далеко не зайвими для батьків.
Нещодавно з матеріалів, з якими мене ознайомила голова Ковельської філії “Союзу Українок” Алла Полякова, я дізнався, що мама (тоді Людмила Морозович) разом з подругою Ольгою Юсипчук (тоді – П’ясецькою) були членкинями турійської філії “СУ”, створеної 1929 року. Очолила її Ольга Козловська. “Союзянок” у Турійську налічувалося близько двадцяти, і серед них перебувала й мама.
Довідався я й про те, що “Союз Українок” не була політичною, а культурно-освітньою організацією. Його членкинями організовувалися курси крою і шиття для дівчат, готувалися до постановки п’єси і концерти. І хоч діяльність “Союзу Українок” перебувала під постійним наглядом поліції, польські власті його не забороняли.
Так склалося, що початок травня цьогоріч особливий. І найбільша його особливість у тому, що українці в ці дні відзначають два величних свята, які можна назвати спорідненими: 4 травня – День жінок-мироносиць, 11 травня – День матері. У проміжку між ними – Тиждень жінок-мироносиць.
Чому ці свята великі або навіть величні? З їх нагоди ми вшановуємо її величність Жінку, яка дала життя кожному з нас, виховала й благословила в самостійне життя. Її любов, тепло душі і серця ми відчуваємо впродовж всього земного буття, аж доки наші мами не полинуть у засвіти, хоча і звідти вони покривають нас омофором любові.
На жаль, сьогодні, в умовах жорстокої російсько-української війни нерідко не діти оплакують маму, земний шлях якої зупинився у визначений Богом час, а матері у розпачі і сльозах проводжають в останню дорогу синів, чоловіків, братів, а іноді й самі гинуть, захищаючи другу матір – Україну.
Боляче і невимовно важко сприймати цю жахливу реальність, спричинену безумством російського правителя путіна та його соратників-бандитів, підтримувану більшістю зомбованого бидлонаселення московії. Але від тої реальності не втечеш і не сховаєшся. Єдине, що нас рятує, — віра у Господа Ісуса Христа, Який воскрес із мертвих і воскресіння Якого першими засвідчили жінки мироносиці.
То, очевидно, і ми маємо вірити у воскресіння України, перемогу добра над злом. І прикладом у цьому нам слугують і жінки-мироносиці, і матері, які споконвіку боролися за щасливу долю майбутніх поколінь, перемагали найбільші біди і лихоліття, а навіть гинули зі ідеали правди, свободи, справедливості. Про деяких із них хочу написати, хоча розумію, що уславити подвиг усіх жінок за роки становлення української державності – це сізіфова праця, бо славних імен в нашій історії сила-силенна.
Приклад їх життя і діяльності – це своєрідний смолоскип, який освітлює нам шлях до Перемоги над одвічним ворогом – проклятою Богом росією петра першого і катерини другої, владіміра лєніна і йосипа сталіна, а тепер путіна та його прихильників.
ххх
Жіночий героїзм в історії людства не менш, а, може, й більш значимий, аніж героїзм чоловічий. Про це свідчить подвиг жінок-мироносиць, які не злякалися гонінь з боку влади, першими прийшли до Гробу Господнього, побачили Янгола і першими повідомили світові, що Ісус Воістину Воскрес. Їх імена живуть у пам’яті багатьох народів. У Святому письмі згадується сім жінок: Марія Магдалина, Іоанна, Сусанна, Марія Клеопова, Соломія, Марфа і Марія.
Під час розп’яття Христа всі учні Його, крім Іоана Богослова, розбіглися у страху. Але жінки-мироносиці виявилися сильнішими духом за апостолів-чоловіків, і залишилися поруч зі своїм Учителем до самої Його смерті на Хресті. Після Вознесіння Спасителя Його учениці так само, як і учні – чоловіки, розійшлися усім світом з проповіддю Євангелія.
І в наступні сторіччя жінки-християнки не раз виявляли більші мужність і стійкість, ніж деякі чоловіки. Згадаймо хоча б часи радянських гонінь на Церкву Христову. У ті роки, образно кажучи, повторилася євангелійська історія: чоловіки, боячись переслідувань і
глузувань, майже перестали відвідувати храми (за винятком окремих). А віруючі жінки продовжували ходити на служби, таємно від чоловіків хрестили своїх дітей і намагалися їх виховати у вірі, самовіддано супроводжували своїх духовних пастирів у далеких засланнях, самі безстрашно йшли у в’язниці і табори за відмову зректися віри. Великою мірою саме завдяки енергії, активності, самопожертві жінок в Україні відродилося церковне життя, відбулося становлення Православної Церкви України – результат зусиль сучасних жінок-мироносиць.
З цього приводу можна було б згадати імена багатьох ковельчанок та й мешканок району, як і Волині, хоча перелічити всіх просто нереально. Тому не буду цього робити, щоб когось не забути і не образити. Можу лишень сказати: жінки – це потужна сила, яку треба шанувати і з якою слід рахуватися.
Прекрасна стать завжди була поруч з чоловіками і в роки національно-визвольних змагань, і в роки боротьби з нацизмом і більшовизмом. Вони й сьогодні – в лавах захисників України, які ведуть боротьбу з російськими окупантами четвертий рік поспіль.
Лиш боротись – значить жить
8 червня ц. р. мине 170 літ від дня народження однієї з найславетніших жінок України – Наталії Кобринської, письменниці, публіцистки, видатної і громадської діячки, засновниці жіночого руху в Галичині. Як засвідчує «Вікіпедія», Наталія Кобринська стояла біля витоків українського жіночого руху, визначивши метою свого життя завдання – возвеличити жінку, залучити її до боротьби за свої права через літературні твори.
1863 року пані Наталія написала оповідання «Пані Шумінська», а через рік – повість «Задля кусня хліба». 1864 року в Станіславові
(тепер Івано-Франківськ) спільно з Оленою Бажанською заснували першу українську жіночу організацію «Товариство руських жінок». Згодом у червні 1887 року разом з Оленою Пчілкою підготували й видали альманах «Перший вінок» — антологію жіночої творчості.
До створення альманаху долучилися найталановитіші жінки Наддніпрянщини та Заходу України: Олена Пчілка, Леся Українка, Дніпрова Чайка, Людмила Старицька, Уляна Кравченко, Алла Павлик, Олеся Бажанська. Можна собі уявити, яке величезне значення для піднесення жіночого, а, отже, й загальноукраїнського національно-демократичного руху мало це унікальне видання, яке Іван Франко назвав одним з найкращих і найбагатших змістом видань десятиліття.
Свою громадську і літературно-журналістську діяльність Наталія Кобринська продовжувала впродовж всього свого життя. Померла вона 22 січня 1920 року в Болехові, де згодом зусиллями Богдани Левинської та Єлизавети Антонович було утворено філію «Союзу Українок».
За Бога, правду і народ
Історія створення «Союзу Українок», про який згадано вище, надзвичайно цікава. Вона свідчить про високий національний дух, відвагу і вірність українській національній ідеї тогочасного жіноцтва. Згадаймо ж деякі факти на підтвердження цієї тези.
Як інформує «Вікіпедія», 21 лютого 1917 року з ініціативи так званого «Кружка (осередку – авт.) імені Ганни Барвінок» відбувся з’їзд львівських жінок, на якому було створено «Союз Українок» з центром у Львові. Його організаційним ядром стали 14 філій та 11 гуртків «Жіночої громади», яка активно працювала в ті роки. На початку серпня 1919 року з ініціативи Бланки Баран, Іванни Одриної та Марії Струтинської жінки Наддніпрянщини та Галичини зустрілися у Кам’янці-Подільському і проголосили створення загальноукраїнського «Союзу Українок». А вже 1921 року у Львові відбувся установчий з’їзд за участю 312 делегаток від різних жіночих організацій Галичини, Волині, Буковини. З’їзд схвалив Статут новоствореної організації.
Зайве нагадувати, яким складним був той період історії України. Значна частина українських земель знаходилася під іноземною владою. І все ж, не дивлячись на всі труднощі і перепони, «Союз Українок» почав свою роботу, спрямовану на виховання нового типу української громадянки, активізацію політичної і громадської діяльності членкинь Союзу, які у травні 1933 року не побоялися у спеціально прийнятій резолюції засудити Голодомор в радянському союзі, де найбільше потерпіла Україна.
1938 року польська влада заборонила діяльність «Союзу Українок» на декілька місяців, а вже повністю організація була заборонена і ліквідована з приходом в Західну Україну «перших совєтів» у 1939 році. І лише в 1991 році, з проголошенням державної Незалежності України, утворена Всеукраїнська громадська організація «Союзу Українок», філії якої стали функціонувати на Волині, в тому числі – у Ковелі.
Щоправда, ще раніше у 1989 році «Союз Українок» відновив свою діяльність у Львові. Серед тих, хто в умовах тоталітарної системи не боявся, як-то кажуть йти на барикади, були Катерина Стеценко, Олена Суслова, Галина Дацюк, Надія Самуляк, Надія Харчук, Олена Замостян та інші. З 1991 по 2001 р. р. спілку очолювала Атена Пашко, дружина В’ячеслава Чорновола.
Цікавою, хоч і трагічною є життєпис ковельської філії «Союзу Українок». Створена вона була 1928 року, про що детально розповідала наша газета у серії матеріалів, підготовлених до друку активісткою громадсько-політичного життя Аллою Поляковою (на жаль, покійною). Вона ж очолила філію, відроджену з ініціативи цієї невгамовної й патріотичної жінки 2000 року за підтримки багаточисельних соратниць.
Тим, кому цікаво ознайомитися із статтями пані Алли, рекомендую звернутися до архіву газети «Вісті Ковельщини», які є в мережі інтернет. До речі, пам’ять Алли Полякової увічнено меморіальною дошкою, яка встановлена на приміщенні культурно-просвітницького центру в Ковелі.
Нагадаю лишень, що установчі збори громадської організації «Ковельська міська філія «Союзу Українок», відбулися 26 вересня 2000 року. «Першопрохідцями» стали Єлизавета Бондюк, Галина Гнатюк, Алла Полякова, Муза Філічкіна, Валентина Шепшелей, Інна Шворак, Марія Хотинська, Олена Юрченкович, Ніна Байчук, Олександра Кузьмич, Оксана Мулярчук, Марія Юзефович, Анна Мадараш, Галина Микулич, Мирослава Гудим, Ніна Сомська, Іраїда Чорна, Мирослава Пришляк, Галина Омельчук, Євгенія Ковальчук.
«Союзянки» постійно перебували і перебувають в епіцентрі важливих подій в житті держави. Помаранчева революція, революція Гідності та волонтерський рух стали частиною життя Галини Лічман, Олександри Кузьмич, Світлани Рудь, Антоніни Гладун, Катерини Бородюк, Раїси Хвещук. Багато корисних справ – на рахунку Ніни Горик, Галини Голубович, Ніни Габрилевич. Частина жінок, неспокійних душею і серцем, відійшли у засвіти. Вічна їм пам’ять!
Нині ковельську філію «Союзу Українок» очолює Лілія Єгорова. В мережі Фейсбук є сторінка «Союзу Українок» Ковельщини” (група профілю Валентини Клюнтер). Група є загальнодоступною і налічує понад 40 учасників. Можна лишень подякувати організаторці пані Валентині Клюнтер, відомій волинській поетесі, членкині Національної спілки краєзнавців України, великій патріотці рідного краю за активну участь і в соціальних мережах, і в творчому житті, і в громадсько-політичній діяльності. Нових Вам успіхів і звершень, пані Валентино!
Мамина доля: трагічна і прекрасна
Пишучи про «Союз Українок», діяльність в Україні, на Волині і в Ковелі, відчуваю почуття гордості за мою маму Людмилу Павлівну, яка теж була членкинею цієї спільноти, за що пізніше радянська влада жорстоко її покарала, виславши вагітною у далекий Казахстан.
Про життя і поневіряння мами я уже якось писав, а тут хочу лише нагадати окремі епізоди з її біографії. Вона з
однодумцями-«союзянками» в чомусь повторила подвиг жінок-мироносиць, не злякавшись переслідувань властей – спочатку польських, а потім совєтських.
Отож, пропоную уривки зі «Слова про маму», надрукованого 26 вересня 2013 року у «Вістях Ковельщиини»:
«В цьому році 27 вересня моїй мамі Людмилі Павлівні виповнилося б 100 років. Розумію, що дожити до цього дня їй, людині, котра витримала депортацію у далекий і холодний Казахстан разом із старшим моїм братом Васильком (тоді крихітним малятком, бо народився у тамбурі вагона 16 квітня 1940 року), зазнала шантажу і переслідувань від спецслужб, заробляла на хліб у голодні повоєнні роки важкою учительською працею, їй у будь-якому випадку не судилося.
Пішла вона від нас у Вічність занадто рано – через місяць після дня свого народження у 1990-му році. Недоживши до проголошення Незалежності України, боротьбі за яку разом із братом і чоловіком віддала стільки сил й молодечої енергії. На жаль, брата і чоловіка розстріляли більшовики в ковельській в’язниці у червні 1941 року, коли мама була у засланні і навіть не знала, що з її рідними.
Іноді кажуть: “Доля розпоряджається людиною”. В цьому переконалася й мама. Адже в 1935 році у неї був реальний шанс виїхати із родиною подруги Ольги в Канаду. Тоді багато українців подалися за океан на заробітки і там залишилися. Але не судилося: подруга поїхала, а мама залишилася, щоб пройти довгу дорогу на Голгофу.
Сім’я Ольги Юсипчук-П’ясецької нормально облаштувалася в Канаді, працею, хоч і нелегкою, зуміла здобути достаток і благополуччя. А найголовніше – не зазнала жахіть сталінського терору. У 1980-их роках пані Ольга приїжджала в Україну (вона могла дозволити собі таку розкіш декілька разів), а її подруга, отримуючи мізерну пенсію, була змушена приймати від неї скромні подарунки, які були далеко не зайвими для батьків.
Нещодавно з матеріалів, з якими мене ознайомила голова Ковельської філії “Союзу Українок” Алла Полякова, я дізнався, що мама (тоді Людмила Морозович) разом з подругою Ольгою Юсипчук (тоді – П’ясецькою) були членкинями турійської філії “СУ”, створеної 1929 року. Очолила її Ольга Козловська. “Союзянок” у Турійську налічувалося близько двадцяти, і серед них перебувала й мама.
Довідався я й про те, що “Союз Українок” не була політичною, а культурно-освітньою організацією. Його членкинями організовувалися курси крою і шиття для дівчат, готувалися до постановки п’єси і концерти. І хоч діяльність “Союзу Українок” перебувала під постійним наглядом поліції, польські власті його не забороняли.
“Союз Українок” припинив свою діяльність у 1939 році після приходу на Волинь «перших совєтів». Трагічно склалася подальша доля багатьох “союзянок”, в тому числі моєї мами, про що я вище розповів.
Вже згадувана Ольга Козловська пережила німецьку окупацію. Після мобілізації в червону армію її чоловік додому не повернувся, а саму її звинуватили в “українському буржуазному націоналізмі”. Головна причина – організація “Союзу Українок”. За це її вислали у віддалені і холодні краї на 9 довгих років.
Повернувшись із заслання і вийшовши вдруге заміж, мама поєднала свою долю із ковельською освітою. Вона працювала у п’ятій, а потім – у сьомій міських школах. Її шанували і любили колеги, бо була надзвичайно працьовитою, скромною і совісною. Трудитися у важкі повоєнні роки довелося з багатьма видатними педагогами, завдяки яким десятки тисяч юних ковельчан одержали путівки у самостійне життя і стали гідними громадянами України.
На світлині ви бачите маму з Ольгою Юсипчук-П’ясецькою.
Хай святяться Ваші імена!
Сьогодення випробовує жіноцтво України на стійкість, мужність, патріотизм. Жорстока, кровопролитна війна, розв’язана путінськими вбивцями у лютому 2022 року, перервала мирне і, здавалося б, безтурботне життя наших бабусь, матерів, сестер, дружин, доньок. Велика частина їх зазнала знущань і насилля в перші дні ворожої навали, частина вимушено покинула рідні обжиті місця і виїхала за кордон або в західні області країни, частина й досі перебуває під обстрілами рашистів, частина загинула від куль, снарядів, мін, ракет. Вічна їм пам’ять!
Але є жінки, які, мобілізувавши свою волю і відчуваючи особисту відповідальність за долю держави, взяли до рук зброю і нарівні з чоловіками стали захищати рідну землю. Ось як про це згадує колишній командувач Об’єднаного оперативного штабу ЗСУ Сергій Наєв: «З першого дня війни жінки нарівні з чоловіками стояли в чергах до територіальних центрів комплектування, щоб долучитися до захисту нашої Батьківщини. Вони обирали найнебезпечніші спеціальності, поповнюючи лави гранатометників, кулеметників, стрільців та снайперів, іноді маючи бажання стати навідниками танків, бути у складі обслуги гармат та мінометів».
Як свідчить «Вікіпедія», з початку повномасштабного вторгнення московії в Україну у 2022 році до лав ЗСУ за власним бажанням було призвано понад 11 тисяч жінок. Скільки воює зараз, сказати важко, бо на даний час така статистика відсутня. Щоправда, у березні 2024 року Генеральний штаб України повідомив, що в ЗСУ служить більше 47 тисяч жінок, з них понад 4 тисячі безпосередньо на передовій. Не думаю, що ця цифра надто змінилася сьогодні.
Звичайно, далеко не всі жінки на війні тримають у руках зброю. Вони виконують й інші важливі роботи, пов’язані з побутом, харчуванням воїнів-чоловіків. Від того їх роль у боротьбі з ворогом аж ніяк не менша. Про одну з таких мужніх героїнь хочу нагадати читачам. Мова йде про Марину Ізотову, яка доєдналася до Сил оборони 25 лютого 2022 року і пройшла зі своєю «Сталевою Сотнею» майже тисячу днів Великої війни в якості молодого сержанта, командира господарчого відділення взводу матеріального забезпечення 2-ого механізованого батальйону військової частини А7028.
Хто ж вона, Марина Ізотова? Як повідомляє відділ інформаційної політики та зв’язків з громадськістю міськвиконкому, народилась пані Марина 10 листопада 1972 року у м. Воркуті. Там певний час жили її батьки, які родом з Волині, Камінь-Каширського району. Згодом родина переїхала у Ковель.
Тут Марина пішла у школу №7. Після її закінчення поступила у технікум. Вийшла заміж. Народила двох донечок – Тетяну і Юлію. Молоді роки жінки припали на 90-ті, коли непросто було організовувати свій побут, ставати молодій сім’ї на ноги.
Працювала у кафе «Ковельчанка», заробляла кошти за кордоном. А із двохтисячних стала займатись підприємницькою діяльністю на одному із ринків нашого міста.
Марина для своїх донечок була і порадницею, і подругою. «Світла і турботлива мама, яка завжди накриє смачний стіл, можна з нею говорити про все на світі, але і в той же час – настільки сильна і незалежна жінка, яка пройшла вогонь і воду», – так про неї якось написала одна із сестер на своїй сторінці у мережі Фейсбук.
Великою втіхою для Марини були онуки, яких у неї троє. Старший Олександр Шейко – успішний спортсмен, срібний призер чемпіонату світу серед юніорів з веслування на байдарках і каное. Анна і Ангеліна теж завжди горнулись до своєї молодої бабусі, яка мала особливий підхід до дівчаток.
У перший же день Великої війни Марина прийшла в міську раду плести сітки. А на другий – уже готувала їжу для наших хлопців, які служили в теробороні. 25 лютого 2022 року її було мобілізовано: Марина розпочала нести службу у 100-ій бригаді територіальної оборони.
І саме серед побратимів Марина зустріла своє кохання – Олександра. Символічно, що одружились вони у ювілейний день народження жінки – 10 листопада. Тож разом відсвяткували весілля і п’ятдесятиріччя.
Із своєю «Соткою» ковельчанка пройшла «найгарячіші» точки. Вона годувала наших хлопців на Лиманському, Покровському, а останнім часом – на Торецькому напрямках.
Допомагав і підтримував у всьому чоловік Олександр, який став надійною опорою, хорошим другом, людиною, якої так довго чекала Марина у своєму житті.
Жінка планувала відпустку. Мала приїхати у листопаді у рідне місто.
Але 5 листопада її життя обірвалось біля міста Костянтинівка Бахмутського району на Донеччині. Молодший сержант Ізотова Марина Петрівна загинула у результаті авіаційного удару та КАБу. Їй було 51. Тепер назавжди.
«Пам’ятаймо, якою великою ціною здобувається наша незалежність. Скільки життів поклали заради своєї країни, свого міста, наших з вами друзів, знайомих, близьких, рідних. Серед них тепер і наша ковельчанка Марина Ізотова. Висловлюю щирі співчуття батькам – Зінаїді Іванівні та Петру Федоровичу, чоловіку Олександру, дочкам Тетяні та Юлії, онукам Олександру, Анні та Ангеліні, усім, хто знав і любив цю мужню, сильну жінку», – сказав міський голова Ігор Чайка під час громадянської панахиди.
Прийшли попрощатись з Мариною рідні їй люди, багато ковельських волонтерів, представники міської ради, приїхали її побратими.
Поховали Марину Ізотову з усіма військовими почестями на Алеї Героїв міського кладовища».
ххх
Ось такі, не дуже короткі мої нотатки з приводу Дня і Тижня жінок-мироносиць, Дня матері, Дня пам’яті і примирення. Чому я вирішив об’єднати їх в одній розповіді? Бо хвилює і вражає до глибини душі тема участі українських жінок у боротьбі за волю, проти зла і неправди. Те, що я розповів, – лиш мільйонна часточка літопису участі жіноцтва в рухові за вільну й незалежну Україну, який нині продовжують наші Героїні на фронті і в тилу. Вони – вірні продовжувачі традицій жінок-мироносиць.
Вважав своїм обов’язком ще раз нагадати читачам газети про подвиги наших прабабусь, бабусь, матерів, сестер, подруг на всіх крутих поворотах історії людської цивілізації загалом і української зокрема. Тож велика їм вдячність і повага за величезну силу волі, героїзм і мужність, відданість Божій вірі!
Любимо. Шануємо. Гордимося. Пам’ятаємо.
Микола ВЕЛЬМА.
Так склалося, що початок травня цьогоріч особливий. І найбільша його особливість у тому, що українці в ці дні відзначають два величних свята, які можна назвати спорідненими: 4 травня – День жінок-мироносиць, 11 травня – День матері. У проміжку між ними – Тиждень жінок-мироносиць.
глузувань, майже перестали відвідувати храми (за винятком окремих). А віруючі жінки продовжували ходити на служби, таємно від чоловіків хрестили своїх дітей і намагалися їх виховати у вірі, самовіддано супроводжували своїх духовних пастирів у далеких засланнях, самі безстрашно йшли у в’язниці і табори за відмову зректися віри. Великою мірою саме завдяки енергії, активності, самопожертві жінок в Україні відродилося церковне життя, відбулося становлення Православної Церкви України – результат зусиль сучасних жінок-мироносиць.
(тепер Івано-Франківськ) спільно з Оленою Бажанською заснували першу українську жіночу організацію «Товариство руських жінок». Згодом у червні 1887 року разом з Оленою Пчілкою підготували й видали альманах «Перший вінок» — антологію жіночої творчості.
Цікавою, хоч і трагічною є життєпис ковельської філії «Союзу Українок». Створена вона була 1928 року, про що детально розповідала наша газета у серії матеріалів, підготовлених до друку активісткою громадсько-політичного життя Аллою Поляковою (на жаль, покійною). Вона ж очолила філію, відроджену з ініціативи цієї невгамовної й патріотичної жінки 2000 року за підтримки багаточисельних соратниць. 
однодумцями-«союзянками» в чомусь повторила подвиг жінок-мироносиць, не злякавшись переслідувань властей – спочатку польських, а потім совєтських.
Марина для своїх донечок була і порадницею, і подругою. «Світла і турботлива мама, яка завжди накриє смачний стіл, можна з нею говорити про все на світі, але і в той же час – настільки сильна і незалежна жінка, яка пройшла вогонь і воду», – так про неї якось написала одна із сестер на своїй сторінці у мережі Фейсбук.
Залишити коментар