У нелегкі часи кравчучок і кучмовозів хвилі українців у пошуках заробітку і кращої долі потекли за кордон. Опинилась з ними і молода вчителька школи № 1 з Ковеля Юлія Євтушик, уродженка села Сереховичі, нині Ковельського району. Село велике, гарне, багате на працелюбних людей, дало немало високофахових спеціалістів, а в час нинішньої війни – захисників, серед них і Герой України Володимир Балюк.
Проте, в історії Волині, та й, мабуть, України, не знайдеться села, з якого б вийшли три представники вищих законодавчих органів трьох держав. Депутат польського сейму Іван Бондарчук, депутат Верховної Ради кількох скликань УРСР, голова Волинської обласної ради Юхим Ярощук, народний депутат України першого скликання Андрій Бондарчук, народилися в цьому ж селі, коли воно належало до Ковельського повіту.
До того ж, Андрій Іванович був єдиним корінним волинянином, який брав участь у проголошенні Акту Незалежності України. І Ковель в його біографії займає особливе місце. Тут три роки він навчався на фельдшерському відділенні медучилища у 1953-1956 роках, звідси пішов у світ. Гострі нестатки не дали змоги здійснити мрію – стати журналістом, то ж довелось опановувати іншу професію, попрацювати за фахом. Та все ж, навіть маючи сім’ю, здійснив мрію, закінчив факультет журналістики Львівського університету, швидко підіймався по журналістських щаблях.
У 1990 році виборці Горохівського виборчого округу його, кореспондента «Правди України» у Волинській і Рівненській областях, обрали за чесну принципову позицію народним депутатом України. Але це вже – екскурс в біографію.
Моє ж рідне село Підліси і Сереховичі в межах нашого району на значній віддалі. Але з Юлею Іванівною я знаюся вже кілька років, листуємось в соцмережах, зустрічались. Ну, а Андрія Івановича добре знаю давно. Він був організатором і фундатором Музею історії Луцького братства, якого передав державі, який є відділом Волинського краєзнавчого музею, де я й працюю.
Двадцять п’ять років тому опинилась Юлія Євтушик в далекій сонячній, багатій історією країні, де ще в школі засіялась мрія побувати. Але ж тут причини були зовсім інші. Власне, туди поїхала, бо в Італії вже працювала її старша сестра Людмила. Так, в Італії сонце обігріває всіх однаково, але соціальний клімат з різкими перепадами. Для мігрантів – особливо, бо ти без жодних прав, чужий. Приїжджі хапалися за будь-яку роботу, бо пристойну, без знання мови не знайдеш. Юлія зізнавалась – було дуже важко. В одній сім’ї, куди найнялась, зазнала таких страждань, образ, переживань, що серед зимової ночі пішла геть, не знаючи куди, і син баби, яка знущалась, ледве знайшов її, умовив повернутись. Залишилась, бо куди дінешся?
Згодом знайшла іншу сім’ю, де й працює. Треба було будь-що зламати мовний бар’єр. Тому посилено вчила італійську, із словником не розлучалась. Читала пресу, писала, слухала телепередачі, намагалась перекладати. Почала давати уроки російської хлопцеві, дівчині. Вчила їх, сама вчилась у них. Зрозуміло, краще було б, якби українську, яку вона досконало знала, але таке було замовлення. І вчилась, вчилась. Коли відчула, що опанувала італійську пристойно, почала надавати перекладацькі послуги в суді, торгівельній палаті, бізнесменам, карабінерам. Адже у місті багато українців, росіян, грузин, людей інших національностей колишнього радянського союзу.
А вершиною перекладацької діяльності Юлії Євтушик став переклад книги письменника, журналіста Андрія Бондарчука. На початку цього року, як експонат для музею, її надав нам автор книги «Уклін ангелу». Це дві художніх повісті про голодоморні 1932-1933, 1946-1947 роки. У нас вона вийшла кілька років тому. Тепер її читатимуть італійці на їхній мові. Вочевидь, це перша книга на цю тематику, видана за кордоном, з числа волинських письменників, та й з українських є рідкістю.
Трохи незвичайні обставини з’яви на світ цієї книги в Італії. Батько Юлії, Іван Євтушик, 1927 року народження, потрапив під останній воєнний призов 1944 року.Тоді радянська влада, аби перекрити кисень УПА, “замела” до армії і хлопців допризовного віку. Частина західняків потрапила на фронт, частина – на будівництво газопроводу Саратов-Москва. Обмундированих і взутих в обноски, розмістили в дощатих бараках, землянках у степу.
Кайлами, ломами, лопатами довбали мерзлу землю. Їжа, яка на Волині вважається “свинячою”, там здавалась би райською. Самодурство командирів-росіян, муштра, холод, голод, хвороби косили хлопців не гірше, аніж німецькі кулемети. На саратовському кладовищі виросли сотні могил, де значились українські прізвища. На меморіалі Слави у Луцьку є символічна могила волинянам, вбитих голодом, холодом, хворобами під Саратовим.
ххх
Про цей злочин – солдатський голодомор – з трибуни Верховної Ради першим повідомив Андрій Бондарчук. У відповідь одержав масу щемливих листів від тих, кому вдалося врятуватись. Адже вони не користувались жодними пільгами, не рахувались учасниками війни. Один з авторів, інвалід ІІ групи з Харкова надіслав незвичайний лист, з …плямами сліз на папері. Надсилає, мовляв, не скаргу, не чолобитну, а сльози зневаженої владою людини, за втрачене здоров’я, загублені життя хлопців. Іван Євтушик чудом вижив у цьому концтаборі, ще й кілька років потім віддав службі в армії.
Коли Юля розповіла про таке знайомому італійцеві, той обурився. «Народ наш пережив ще страшніше», – відповіла вона і показала книгу свого земляка, де про це йдеться. Він сказав, що з цікавістю прочитав би, якби вона була на італійській.
З того часу ця ідея заволоділа Юлею. Ні, працюючи, вона, активісти діаспори не забували про свою Батьківщину, її біль. Збирали кошти для ЗСУ, організовували заходи на підтримку України, вели опір російській діаспорі, яка виправдовувала агресію. Лише активність українців, підтримка частини італійців завадили здійснити широко розрекламовану виставку, що мала розповісти як окупаційна влада відбудовує Маріуполь, допомагає жителям. В результаті мерія заборонила захід.
Це важливо. Але для італійців знання про трагічну історію українського народу, яку відновив російський агресор, то глибша, масштабніша тема, корисна для обох народів. Добре, що сенат Італії визнав Голодомор геноцидом українського народу, але все ж багато італійців, особливо молоде покоління, про це не знає. А книга якраз і розповідає про долю підлітків у ті трагічні роки. Перекладачка до неможливості ущільнила добу, забула про вільні хвилини, утинала ночі. Бо ж є основна робота. Допомагали італійські друзі. Паралельно шукала спонсорів для друку книги, докладала й свої кошти.
ххх
І ось на початку нинішнього року задум був реалізований. На безмежну радість автора і перекладачки, його землячки, колишньої сусідки родичів Андрія Івановича. Адже після того, як згорів від блискавиці будинок Бондарчуків у 1954 році, його мама, сестра, племінник придбали невеличку “шевченківську” хатину, що через дорогу до будинку Євтушиків – Івана Івановича, Марії Миколаївни, їх доньок – Людмили, Алли, Юлії.
І ось днями, як повідомила Юлія Іванівна, відбувся вихід на суд публіки – презентація книги. Подія знакова, бо виходить за рамки культурного закладу. Пройшла вона у галереї GalleriadelMonte. Промоутером заходу став клуб AsliLambertoValli, а вів дійство Давіде Грей – екс мер міста, член клубу. Воно складалось із художньої частини і виступів. На початку до учасників з аудіовідеословом звернувся автор книги. На екрані присутні побачили рідне село автора, а в натурі – його солідну книгу про Сереховичі.
Юлині читання уривків із книги переплітались виступами бандуристки Ірини Малюти, оперної співачки Анастасії Батіг. Відомий в Італії журналіст, есеїст, менеджер з комунікацій П’єтро Карузо зробив коментар. Бажаючі придбали книгу з автографом перекладачки, а ті, хто вже встиг прочитати, обмінювались враженнями. У залі галереї було багато людей, здебільшого італійців. Жертовність, зусилля, яких доклала наша землячка, аби щось корисне і значуще зробити для України й Італії, знаходячись далеко від Батьківщини, заслуговують щирої вдячності.
Презентація книги пройшла цікаво і успішно. Але її осердям був емоційний, професійно-публіцистичний виступ головної дійової особи, до якого присутні пройнялися з інтересом. Двадцять п’ять років тому вчителька історії тодішньої СШ № 1 м. Ковель Юлія Євтушик провела тут свій останній урок. Далі було нелегке зарубіжжя. І от нині вона після довгої перерви провела на високому рівні з історії України для чисельної аудиторії італійського міста Форлі.
На мою думку, виступ нашої землячки корисно прочитати і читачам газети «Вісті Ковельщини». Тому надсилаю оригінал тексту і фотосвітлини із заходу.
Зінаїда Воробей, працівниця Музею історії Луцького братства.
м. Луцьк.
Публікацією працівниці Музею історії Луцького братства з обласного центру Зінаїди Воробей «Читають про Голодомор в далекому Форлі» редакція газети «Вісті Ковельщини» за підтримки відомого волинського журналіста і письменника, громадського діяча, народного депутата України першого демократичного скликання Андрія Бондарчука розпочинає реалізацію проєкту «Ковельчани вдома і за кордоном».
У 1990 році виборці Горохівського виборчого округу його, кореспондента «Правди України» у Волинській і Рівненській областях, обрали за чесну принципову позицію народним депутатом України. Але це вже – екскурс в біографію.
Залишити коментар