Після школи все молоде птаство розлітається, шукаючи своєї долі.
Ярослав закінчив у Києві політехніку з «відзнакою». Молодий, здоровий, повний сил та енергії. Як же хотілось послужити Україні, розбудовувати її!
Навідався додому. Розпач опанував хлопця. Бо все поприхватизовувалось спритними ділками... Роботи не було за його фахом, а торгувати на базарі принизливо – не на те вчився. І при першій нагоді опинився в Америці. Там знайшов те, до чого міг прикласти руки і знання.
Але ностальгія за Україною не давала спокою. «Може, вже там добре, то й не вернуся назад», – не раз думав, коли збирався додому навідати різних, друзів, мамину могилу. Але чим далі, тим все більше вростав корінням у чужу землю.
На цей раз зупинився у Києві в однокурсника. Ноги самі понесли спочатку до Дніпра, щоб привітатися з ним, зблизька глянути на його води, що течуть віки, зачерпнути в жменю і притулити до чола, щоб змити втому з далекої дороги. І в душі зринула пісня:
До рідного краю несли
мене крила,
Де сріблом іскриться
Дніпра течія.
Моя Україно, ти матінко
мила,
Ти радість і щастя, веселко
моя!
Без захоплення не можна споглядати це диво природи. Широкий і вільний, символ чогось могутнього, сильного, всеперемагаючого – таким постав Дніпро перед Ярославом. Скільки пісень про нього складено, скільки легенд! І знову інша пісня заполонила душу:
Пам’ята народ, скільки
сліз і горя
Знали в минулім твої
береги,
Та ворожу кров ти носив
до моря,
Велетню наш дорогий!
А далі “зустрічали” легендарні Кий, Щек, Хорив і сестра Либідь на ковчегу – пам’ятнику засновникам цього історичного міста.
Щойно зачув хвилі Дніпра, залоскотало під грудьми: згадав рідну хату, калину біля неї, а там «пахне любисток і м’ята, мальви цвітуть край вікна» (ці слова із пісні, яку виконувала Раїса Кириченко, як молитва, врізались у пам’ять назавжди), і матусю, що вічно чекала і зустрічала зі сльозами радості. А біля криниці на лавчині стоїть відерце з водою, де завжди можна було напитися свіжої джерельної води, найсмачнішої в світі.
Згадується інший пейзаж – мамине царство квітів: чорнобривці, майори, айстри, настурції, петунія, кручені паничі, що забирались вище всіх на огорожу і звисали звідти синіми гірляндами. А ввечері своїм ароматом матіола обзивалась і не пускала до хати. Це все буває літом, бо нині зима. Якась невидима сила покликала його з Америки у цю пору. Але нічого – зими тепер не дуже холодні, не змерзне.
Ці два місця: Київ і село – найрідніші. Тут учився, а там народився. І хоч яка Америка багата і приваблива своїми можливостями знайти себе, ностальгія за Україною не дає забути найдорожче, найсокровенніше – рідну землю, до якої завжди рветься душа.
На завтра Ярослав планував гайнути на малу батьківщину. Уклонитись святим могилам, пройтися стежками-доріжками, якими бігав до школи, до друзів. Може, вдасться ще побачитись з однокласниками, пройтися біля «альма-матері», яка дала путівку в життя. Згадати вчителів, яким завдячує своїм досягненням у житті, бо вже нікого немає в живих, лише пам’ять. І знову в дорогу, бо звите сімейне гніздечко, там чекають діти, сучасне і майбутнє.
Умить знову став юним, яким рвонув колись до Києва по знання. Мимоволі на очі набігли сльози. З новою силою запекло почуття обов’язку перед рідною Україною. Ніяк не хотілося їхати назад. Цього разу спогади зламали душу, ніби пропустили через м’ясорубку…
А в цей час у повітрі вже пахло грозою.
…24 лютого 2022 року. Почалася кровопролитна боротьба з ворожою навалою. Зразу відчув, як стогне, палає земля, кличе про порятунок. І Ярослав не в Америку подався, а з однокурсником в тероборону.
Згодом він налагодив зв’язок з діаспорою в Лос-Анджелесі. І звідти через деякий час прийшла велика допомога, в першу чергу — бронежилети і медикаменти. Їх привезли моя онучка Ірина, яка там уже давно живе, із напарником. Розвантажили все у Львові, бо вже в Бориспіль не можна було летіти. І не злякались війни, а завітали на Волинь у гості, щоб підтримати духом рідних.
…Це був лише початок. Коли ж буде кінець?
Валентина Остапчук.
Після школи все молоде птаство розлітається, шукаючи своєї долі.
Ярослав закінчив у Києві політехніку з «відзнакою». Молодий, здоровий, повний сил та енергії. Як же хотілось послужити Україні, розбудовувати її!
Навідався додому. Розпач опанував хлопця. Бо все поприхватизовувалось спритними ділками... Роботи не було за його фахом, а торгувати на базарі принизливо – не на те вчився. І при першій нагоді опинився в Америці. Там знайшов те, до чого міг прикласти руки і знання.
Але ностальгія за Україною не давала спокою. «Може, вже там добре, то й не вернуся назад», – не раз думав, коли збирався додому навідати різних, друзів, мамину могилу. Але чим далі, тим все більше вростав корінням у чужу землю.
На цей раз зупинився у Києві в однокурсника. Ноги самі понесли спочатку до Дніпра, щоб привітатися з ним, зблизька глянути на його води, що течуть віки, зачерпнути в жменю і притулити до чола, щоб змити втому з далекої дороги. І в душі зринула пісня:
До рідного краю несли мене крила,
Де сріблом іскриться Дніпра течія.
Моя Україно, ти матінко мила,
Ти радість і щастя, веселко моя!
Без захоплення не можна споглядати це диво природи. Широкий і вільний, символ чогось могутнього, сильного, всеперемагаючого – таким постав Дніпро перед Ярославом. Скільки пісень про нього складено, скільки легенд! І знову інша пісня заполонила душу:
Пам’ята народ, скільки сліз і горя
Знали в минулім твої береги,
Та ворожу кров ти носив до моря,
Велетню наш дорогий!
А далі “зустрічали” легендарні Кий, Щек, Хорив і сестра Либідь на ковчегу – пам’ятнику засновникам цього історичного міста.
Щойно зачув хвилі Дніпра, залоскотало під грудьми: згадав рідну хату, калину біля неї, а там «пахне любисток і м’ята, мальви цвітуть край вікна» (ці слова із пісні, яку виконувала Раїса Кириченко, як молитва, врізались у пам’ять назавжди), і матусю, що вічно чекала і зустрічала зі сльозами радості. А біля криниці на лавчині стоїть відерце з водою, де завжди можна було напитися свіжої джерельної води, найсмачнішої в світі.
Згадується інший пейзаж – мамине царство квітів: чорнобривці, майори, айстри, настурції, петунія, кручені паничі, що забирались вище всіх на огорожу і звисали звідти синіми гірляндами. А ввечері своїм ароматом матіола обзивалась і не пускала до хати. Це все буває літом, бо нині зима. Якась невидима сила покликала його з Америки у цю пору. Але нічого – зими тепер не дуже холодні, не змерзне.
Ці два місця: Київ і село – найрідніші. Тут учився, а там народився. І хоч яка Америка багата і приваблива своїми можливостями знайти себе, ностальгія за Україною не дає забути найдорожче, найсокровенніше – рідну землю, до якої завжди рветься душа.
На завтра Ярослав планував гайнути на малу батьківщину. Уклонитись святим могилам, пройтися стежками-доріжками, якими бігав до школи, до друзів. Може, вдасться ще побачитись з однокласниками, пройтися біля «альма-матері», яка дала путівку в життя. Згадати вчителів, яким завдячує своїм досягненням у житті, бо вже нікого немає в живих, лише пам’ять. І знову в дорогу, бо звите сімейне гніздечко, там чекають діти, сучасне і майбутнє.
Умить знову став юним, яким рвонув колись до Києва по знання. Мимоволі на очі набігли сльози. З новою силою запекло почуття обов’язку перед рідною Україною. Ніяк не хотілося їхати назад. Цього разу спогади зламали душу, ніби пропустили через м’ясорубку…
А в цей час у повітрі вже пахло грозою.
…24 лютого 2022 року. Почалася кровопролитна боротьба з ворожою навалою. Зразу відчув, як стогне, палає земля, кличе про порятунок. І Ярослав не в Америку подався, а з однокурсником в тероборону.
Згодом він налагодив зв’язок з діаспорою в Лос-Анджелесі. І звідти через деякий час прийшла велика допомога, в першу чергу — бронежилети і медикаменти. Їх привезли моя онучка Ірина, яка там уже давно живе, із напарником. Розвантажили все у Львові, бо вже в Бориспіль не можна було летіти. І не злякались війни, а завітали на Волинь у гості, щоб підтримати духом рідних.
…Це був лише початок. Коли ж буде кінець?
Валентина Остапчук.
Після школи все молоде птаство розлітається, шукаючи своєї долі. 
Залишити коментар