На Турійщині вже третій рік поспіль працює швейний цех, де шиють одяг, аптечки, плитоноски та багато інших потрібних речей для українських захисників.
З перших днів повномасштабного вторгнення, коли ледь не кожна українська оселя перетворилась на пункт спротиву, на Турійщині на базі місцевого волонтерського осередку народився швейний цех.
Спочатку всі разом плели маскувальні сітки, а згодом виникла потреба у пов’язках. Когорта місцевих жінок вирішила: потрібно починати шити. Взяли ножиці, тканину, лінійку і розкроїли перші пов’язки просто на тенісному столі. У той момент не мало значення, чи вмієш ти шити – важливим було лише щире бажання допомагати. Жінки об’єдналися і почали працювати.
На початках не було ні тканини, ні ниток – кравчині несли все з дому. Потім зверталися до громади, викладали оголошення, і люди оперативно приносили все: матеріали, старі речі, навіть швейні машинки. Із перших пов’язок народився безперервний виробничий процес: виготовляли торбинки для гуманітарної допомоги, флісові кофти, футболки, рукавиці, плитоноски — все, що просили. Хлопці приносили то балаклаву, то аптечку, а кравчині з них самостійно робили лекала.
За 3 роки вони не зупинили своєї роботи. До них звертаються військові, родичі, волонтери. Хтось просить одну футболку для себе, хтось ще для побратима, а хтось – для 30 побратимів. Замовлень – десятки, інколи й «на вчора». Та тут не відмовляють нікому. Якщо треба – сидять до опівночі, шиють, ремонтують, підшивають усе безкоштовно.
У них немає складу, нічого не лежить – пошите якнайшвидше забирають, передають поштою або керівництво громади везе на передову разом з іншими речами. Залишки тканини ріжуть на клаптики і набивають ними подушки для військових.
Команда постійно змінюється – хтось повертається до роботи, хтось їде, та завжди залишаються ті, хто попри особисті справи, приходить і працює.
З фінансуванням швейного цеху допомагають усі: і селищна рада, і підприємці, і школи, які організовують ярмарки, благодійні заходи, люди несуть особисті кошти, в магазинах стоять коробки, в які люди кидають гроші.
“Ми не хочемо слави чи піару, – зізнаються кравчині. – Мотивує інше – теплі слова від хлопців, просте “дякую”, дзвінок із фронту, фото з окопу. І коли чуємо: “Дякую, нам було тепло”, хочеться плакати».
Але бувають і болючі моменти. «Коли приходить хлопець 18-19 років, а через кілька днів ми дізнаємося, що його вже немає. Або коли шили партію флісок 44-го розміру – це ж діти…» – кажуть жінки з цеху.
На вивороті плитоносок вони пишуть: «Боже, бережи!», в кишені вкладають малюнки, обереги та янголів, яких принесли діти, і вірять, що це врятує життя захисників. Один із хлопців зателефонував і розповів, що після обстрілу, в бліндажі, де все згоріло, вціліла тільки флісова кофта, яку пошили на Турійщині, залишилась без жодної дірки. «Це як оберіг», – сказав він.
«Ми тут, тому що вважаємо, що потрібні їм і хочемо хоч краплиночку свого тепла їм передати», – говорять кравчині.
Це не просто швейний цех. Це – віра, що тримає! Це великий внесок в нашу Перемогу!
Дарина ХІЛЬЧУК,
студентка Львівського національного університету імені Івана Франка.
На Турійщині вже третій рік поспіль працює швейний цех, де шиють одяг, аптечки, плитоноски та багато інших потрібних речей для українських захисників.
З перших днів повномасштабного вторгнення, коли ледь не кожна українська оселя перетворилась на пункт спротиву, на Турійщині на базі місцевого волонтерського осередку народився швейний цех.
Спочатку всі разом плели маскувальні сітки, а згодом виникла потреба у пов’язках. Когорта місцевих жінок вирішила: потрібно починати шити. Взяли ножиці, тканину, лінійку і розкроїли перші пов’язки просто на тенісному столі. У той момент не мало значення, чи вмієш ти шити – важливим було лише щире бажання допомагати. Жінки об’єдналися і почали працювати.
На початках не було ні тканини, ні ниток – кравчині несли все з дому. Потім зверталися до громади, викладали оголошення, і люди оперативно приносили все: матеріали, старі речі, навіть швейні машинки. Із перших пов’язок народився безперервний виробничий процес: виготовляли торбинки для гуманітарної допомоги, флісові кофти, футболки, рукавиці, плитоноски — все, що просили. Хлопці приносили то балаклаву, то аптечку, а кравчині з них самостійно робили лекала.
За 3 роки вони не зупинили своєї роботи. До них звертаються військові, родичі, волонтери. Хтось просить одну футболку для себе, хтось ще для побратима, а хтось – для 30 побратимів. Замовлень – десятки, інколи й «на вчора». Та тут не відмовляють нікому. Якщо треба – сидять до опівночі, шиють, ремонтують, підшивають усе безкоштовно.
У них немає складу, нічого не лежить – пошите якнайшвидше забирають, передають поштою або керівництво громади везе на передову разом з іншими речами. Залишки тканини ріжуть на клаптики і набивають ними подушки для військових.
Команда постійно змінюється – хтось повертається до роботи, хтось їде, та завжди залишаються ті, хто попри особисті справи, приходить і працює.
З фінансуванням швейного цеху допомагають усі: і селищна рада, і підприємці, і школи, які організовують ярмарки, благодійні заходи, люди несуть особисті кошти, в магазинах стоять коробки, в які люди кидають гроші.
“Ми не хочемо слави чи піару, – зізнаються кравчині. – Мотивує інше – теплі слова від хлопців, просте “дякую”, дзвінок із фронту, фото з окопу. І коли чуємо: “Дякую, нам було тепло”, хочеться плакати».
Але бувають і болючі моменти. «Коли приходить хлопець 18-19 років, а через кілька днів ми дізнаємося, що його вже немає. Або коли шили партію флісок 44-го розміру – це ж діти…» – кажуть жінки з цеху.
На вивороті плитоносок вони пишуть: «Боже, бережи!», в кишені вкладають малюнки, обереги та янголів, яких принесли діти, і вірять, що це врятує життя захисників. Один із хлопців зателефонував і розповів, що після обстрілу, в бліндажі, де все згоріло, вціліла тільки флісова кофта, яку пошили на Турійщині, залишилась без жодної дірки. «Це як оберіг», – сказав він.
«Ми тут, тому що вважаємо, що потрібні їм і хочемо хоч краплиночку свого тепла їм передати», – говорять кравчині.
Це не просто швейний цех. Це – віра, що тримає! Це великий внесок в нашу Перемогу!
Дарина ХІЛЬЧУК, студентка Львівського національного університету імені Івана Франка.
На Турійщині вже третій рік поспіль працює швейний цех, де шиють одяг, аптечки, плитоноски та багато інших потрібних речей для українських захисників.
Залишити коментар