Повідомлення в номер / Не маємо права забувати

Ще у 1940 році курси вчителів молодших класів закінчили дві подруги: Галя Січкарук із хутора Щаївшина поблизу села Новий Двір і Надійка Кушнір із цього села. До початку війни вчителювали у новодвірській школі, водночас навчались у педучилищі. Щаслива юність закінчилася в червні 1941-го.

— На початках дівчата політикою не цікавилися, сиділи вдома, допомагали батькам по господарству, — передаючи мені свої записи двадцятилітньої давності, розповідає краєзнавець. — Хоча знали: фронт все далі й далі, але й тут довкіл Нового Двору неспокійно. Німців усе частіше стали турбувати повстанці. Однак самі юні вчительки стосунків з ОУН-УПА до 1944 року не мали. Мабуть, сподівалися, що «перші совєти» стали іншими, проженуть фашистів, й Україна буде вільною і щасливою.

Та мріям не судилося збутися. Щойно фронт відкотився на захід, нова-стара радянська влада запустила свою інквізицію. Крізь жорстке сито проходили майже всі — за найменшою підозрою у неблагонадійності. Одного дня енкаведисти заарештували і повезли в Купичів (тоді тимчасовий райцентр Турійщини — авт.) аж восьмеро новодвірських дівчат. Далі — в Луцьку тюрму. Допитували вдень і вночі. Але так нічого й не добилися, зв’язків затриманих із УПА чи співпрацю з попереднім окупаційним режимом не встановили. Однак трьох це не врятувало: знайшли якусь зачіпку й дали по 10 років заслання. П’ятьох, зокрема і Галину, відпустили.

Скривджені, надломлені духовно і фізично, вони повернулися до батьківських осель наприкінці 1944 року. І вже знали справжню сутність московської влади.

— Не можу більше терпіти, бачити й чути, як гинуть наші хлопці, як вивозять людей у Сибір на голодну смерть, — сказала якось Галя своїй подрузі. – Піду до повстанців. Хай загину, але прийде час — і нас згадають...

Виповнилося їй на той момент двадцять років. Чудова дівоча пора, коли рожевіють мрії про щасливе життя. Чорнява, з терновими очима, волоссям, що хвилями спадало на плечі, струнка. Ні хвилини не сиділа без роботи, поралася на обійсті, вишивала, в’язала. Такою її й запам’ятали — невгамовною, працьовитою, завжди усміхненою і привітною. Такою прийняли Галю і у відділ «Ворона» – упівський підрозділ, що діяв на «Січі». Ні, вона не жила в лісі, не ходила на бойові операції, їй, зв’язковій-розвідниці, належало виконати надсекретне (почасти зініційоване нею ж!) завдання: ліквідувати головного інквізитора Турійського району — начальника РВ НКВС старшого лейтенанта Гаркушу А.Д.

До операції «Помста» готувалася довго і ретельно. Вивчала розпорядок роботи страшної установи, систему охорони, підходи до помешкання Гаркуші.

І настав час розплати. Було 8 лютого 1945 року. Ясний морозний засніжений вечір. Галина прослідкувала, як офіцер вийшов з райвідділку та попрямував у двір будинку, де мешкав, відчинив вхідні двері. Ось і гасова лампа зблиснула у вікні. Дівчина мимо вартового, що тупцювався на морозі, назвавши пароль (і про це подбала упівська розвідка), зайшла в сіни. Зачувши скрип дверей, визирнув із сусідньої кімнати Гаркуша – уже без шинелі. В руках у месниці в тьмяному світлі лампи холодно блиснула воронена сталь.

— За наших вбитих хлопців, за Україну!

Сухо тріснув постріл. Офіцер, схопившись за груди, упав як підкошений. Другий постріл був контрольним — у голову. Галина забрала документи начальника зловісного НКВС, заховала під пальто і вишмигнула з хати. Десь тупцював на морозі міліціонер, не підозрюючи, що його шефа вже не треба охороняти.

Це була резонансна і виклична акція помсти. Для пошуку її виконавців залучили працівників КДБ, НКВС із області, стукачів та перевертнів з місцевих. Через два тижні Галину затримали в селі Вербичне, привезли в Купичів. Сюди ж, у райвідділок НКВС, доставили батьків — Йосипа Гнатовича і Агафію Семенівну, брата Степана, інваліда-фронтовика. Всеньке їхнє обійстя – хату, хлів, клуню, стодолу — спалили.

Рідних невдовзі вивезли у Сибір. Батько і мати відважної дівчини там і померли вже в 1947 році. Брат був звільнений 18 листопада 1956 року за амністією. 17 квітня 1991 року всі вони були реабілітовані. Посмертно.

А Галину в Луцьку судив військовий трибунал. На кару смерті. Та її не розстріляли, а катували – били й били. Зрештою цю сільську красуню збезчестили, домордували. Де поділи понівечене тіло, невідомо й досі. Слідів жодних...

— Знаєте, що мене найбільше здивувало й обурило в цій історії? — каже Ярослав Васильович, змахуючи сльозу зі своїх намучених очей. — Те, що в Купичеві на стелі біля братської могили воїнів-фронтовиків є й прізвище колишнього начальника РВ НКВС. Того самого Гаркуші А.Д. Могила, скорше сільський Меморіал слави, доглянута, у свята тут квіти. Все, як у людей. Тільки тіло офіцера-енкаведиста не покоїться в купичівській землі, бо його ще в 1945-му забрали родичі. А де ж прах Галі Січкарук, яка віддала своє життя за волю України? Та хіба вона одна пропала.

ххх

Як згодом повідомив Іван Сидорук, Турійський селищний голова Олексій Безсмертний ознайомив із його листом депутатів селищної ради на сесії, яка нещодавно відбулася. Оскільки  не всі присутні в залі засідань були ознайомлені з історією подвигу Галини Січкарук, вирішено докладно вивчити архівні матеріали з даного питання з тим, щоб згодом прийняти рішення.

Про подальший розвиток подій, пов’язаних з увіковіченням пам’яті народної месниці,  «Вісті Ковельщини» поінформують у наступних номерах газети.

НА СВІТЛИНІ: Галина СІЧКАРУК  (у верхньому ряду ліворуч) з подругами Надією КУШНІР, Сонею КУХАРУК (у нижньому ряду), Олею ГОСПОДАРУК. 12 березня 1941 року, с. Новий Двір.

Фото з книги Василя Трофимука «Вовчак. Волинська Січ», виданої за сприяння редакції газети «Вісник +К0», його шеф-редактора 

Євгена Хотимчука у 2009 році.