Повідомлення в номер / Читають про Голодомор в далекому місті Форлі

Але найжорстокішим і найзапеклішим був закон «Про п’ять колосків». За ним було заборонено збирати навіть один колосок зерна, навіть для тих, хто помирав з голоду. Покарання було суворе: десять років таборів Гулагу, або від трьох до п’яти років ув’язнення. 

Цей закон скасували у 1947 році. За цим законом багато селян, у тому числі неповнолітніх, депортовували до Сибіру. Багато хто так і не повернувся. Робота була виснажливою, клімат – суворим, їжі  було мало, або не було взагалі.

Багато кісток українців залишилося там, вибілені снігом…

Потім прийшов голод, а з голодом – смерть, найжахливіша з усіх смертей: довга, страшна, чорна. Від тієї смерті не було порятунку.

Щоб запобігти втечі, села оточувала міліція. Люди вмирали всюди – на полях, на вулицях, у будинках.

Іноді на вході до села майорів чорний прапор. Це означало, що там не залишилося жодної живої душі. Мертві тіла були повсюди. Час від часу проїжджали вози, які збирали тіла, щоб скинути їх у спільні могили.

У 90-их роках, після розпаду радянського союзу стали доступними архіви – запилені папки із справами, іменами, датами.

Усередині – докази, вироки, і серед них – найстрашніше – випадки канібалізму. В архівах міністерства внутрішніх справ було знайдено 1200 таких випадків.

Ніхто не хоче в це вірити, але це було.

Викрадені діти і розчленовані на частини. Торгівля людським м’ясом на ринках. Усе задокументовано. Усе замовчувалося десятиліттями.

Це називають «джерелами», але це не просто джерела, це крики душі, це руки, що дряпають землю, це очі, що згасають у темряві.

ххх

А тим часом голод продовжував йти – забирав життя, спустошував хати, ховав правду.

Потім настала тиша, але не для всіх.

Серджо Граденіго, італійський консул в Харкові, писав Муссоліні, розповідаючи про те, що бачив. Спустошені села, діти з опухлими від голоду животами, смерть повсюди. Він усе зрозумів. Пізніше він казав, що без Голодомору в Україні не було б Голокосту, бо саме тут, в Україні, уперше було випробувано використання голоду  як зброї масового знищення.

А ще був Гаррет Джонс, молодий англійський журналіст, який таємно подорожував і все бачив на власні очі. Його обмовляли, висміювали  й переслідували. Журналісти, куплені режимом, робили все можливе, щоб його знищити. Саме завдяки його розповідям Джордж Орвелл написав “Ферма тварин”  і  «1984» – ці книги були не просто критикою тоталітаризму, а й потужним відлунням справжніх подій.

Гарет Джонс був знайденим мертвим у Маньчжурії в 1935 році  у віці 30 літ. Офіційно це вважали викраденням. Але обставини і досі залишаються нерозкритими. Його смерть оточена таємницею.

Голодомор 1932-1933 років спричинив близько 10 мільйонів жертв. Його визнали геноцидом українського народу 28 держав, серед яких –  Італія у 2022 році, 26 липня.

Велетенська територія півдня та центру України залишилася порожньою. Занедбані будинки, жодних звуків тварин, жодного польоту птахів. Країна, що колись була живою та багатою на голоси і кольори, тепер стала повністю тиха і сіра.

Лише вітер відчиняв двері покинутих хатів та стаєнь. Дощ допомагав рости бур’янам, і час від часу якась змія повзла серед кропиви, щоб зігрітися на Сонці.

Щоб компенсувати знеселення українських територій, почали переселяти російське населення з Уралу, Сибіру  та Центральної росії.

Родина, про яку ідеться в книжці, як і багато інших російських сімей, була переселена на Донбас. Вони приїхали в мертве село й зайняли порожню хату, не ставлячи зайвих запитань. Вони не поцікавилися, хто там жив раніше і чому усе залишилося цілим, але безлюдним. Вони оселилися там, як ніби це щось цілком природне, і продовжили своє життя серед мовчазних стін.

У цьому будинку колись жив хлопець, який обрав свободу й узяв до рук зброю, щоб захистити Батьківщину. Деякий час по тому, у тому ж самому порожньому будинку оселився російський хлопець, який з часом став убивцею на службі режиму, став частиною режиму ГУЛАГу.

В повісті «Одна хлібина на двох» переплітаються долі родин, позначених голодом, репресіями та мовчанням. Вирішувала не природа, а воля влади – хто має жити, а хто померти. І розповідаючи про ці зламані долі, ми повинні не забувати про це – це наш обов’язок.

Друга світова війна була кривавою. радянський союз вступив у неї 22 червня 1941 року. Після завершення війни у 1945 році Україна, через яку проходила лінія фронту, була спустошена. Міста розбомблені, села спалені, родини зруйновані. Майже в кожному домі оплакували загиблого. срср нараховував близько 20 мільйонів жертв.

ххх

Високу ціну заплатила також Італія. Близько 54 000 італійських солдатів воювали на Східному фронті разом з німецькими військами. З них лише 10 000  повернулися додому, тоді як 44 000 загинули в радянських таборах для військовополонених, часто в Сибіру – від голоду, холоду й хвороб. Це маловідома і довго замовчувана трагедія.

Дідусь Сари Портолані, яка мені допомагала з перекладом, був одним із полонених у тих вагонах, що їхали до Сибіру. Він тяжко захворів, і охоронці безжально його викинули з потяга на ходу – у сніг. Через багато років один із товаришів, що зміг вижити, розповів правду його дружині.

Історія, розказана у фільмі «Соняшники» з Софією Лорен та Марчелло Мастрояні дуже гарна, але це рідкісний випадок. Реальність була зовсім іншою.

Страшна смерть дідуся моєї подруги не була поодиноким випадком. Так поводилися з усіма: військовополоненими, політичними противниками, просто підозрюваними. Для режиму було достатньо найменшого приводу, щоб оголосити людину ворогом народу. І тоді життя втрачало будь – яку цінність.

У 1946 році сталін хотів продемонструвати перевагу комунізму над капіталізмом. Незважаючи на величезні втрати у війні, він вирішив, що країни, звільнені від фашизму, повинні швидко розвиватися, щоб продемонструвати і легітимізувати переваги радянської ідеології.

Повернувшись із фронту, багато чоловіків знайшли свої домівки зруйнованими, а замість свободи їх чекало колгоспне рабство.

У 1945 році також скасували програму Ленд-ліз. З нею припинилася будь-яка зовнішня підтримка. Україна, яка вже була зламана, опинилася перед новою кризою.

Дощів не було, і посуха вдарила сильно. І попри все, держава наказала здати 600 000 тонн зеpна. Села уже нічого не могли дати, та все ж комори були спорожнені, щоб задовольнити волю центральної влади.

Саме так у 1946-1947 роках Україна пережила ще одну трагедію – голод, який забрав життя сотень тисяч людей. Матері не знали, чим годувати дітей, села повільно згасали, і все це відбувалося не під час війни, а в довгоочікуваний мирний час.

Поки голод лютував на рівнинах Донбасу, у степових землях, у центральній та південній Україні, голодні родини шукали шляхи порятунку.

Чоловіки, жінки та діти залишали зруйновані села і вирушали на Захід, до тієї частини України, яка до 1939 року була “під Польщею”  і яка  принаймні до цього часу не знала гніту колгоспів.

Там, у селах Західної України, ще існувала приватна власність. Родини обробляли землю власноруч і зберігали деякі запаси худобу. Усе те, що дозволяло їм бути гідними селянами. І коли вони побачили, як ідуть ці голодні люди, змучені відчаєм, вони не зачинили перед ними двері.

Проте не всі змогли повернутися додому з тим, що мали. Багато тих, хто прибув у села Волині та Західної України в пошуках допомоги, на зворотному шляху зіштовхнулися з новими стражданнями – їх часто грабували та вбивали.

ххх

Минули десятиліття але пам’ять про ту солідарність не забута. У Луцьку, в серці Волині, встановлено пам’ятник людям Волині – селянам, матерям, цілим родинам, які в роки голоду 1946-1947 років відчиняли  двері своїх осель і серця, щоб врятувати тих, хто прийшов зі Сходу голодним та знесиленим.

Пам’ятник зроблений не лише з бронзи й каменю, а із глибоких символів. У центрі стоїть Ангел як мовчазний захисник, а поруч із ним – хлопчик, дитина, що символізує малюків, які приходили просити милостиню. У нього стомлені очі і простягнуті руки. І дівчинка, гідна і щедра, саме уособлення Волині – землі-матері, яка посеред труднощів не відвернулася, а обрала співчуття.

В оповіданні «Уклін ангелові» головний герой Сергій прибув до Волині, доведений до відчаю. Але саме там, серед простих та щирих людей він знайшов порятунок. Йому дали їсти, місце для відпочинку, вилікували від тифу – попри трагедію, яку він, сам того не бажаючи, приніс у дім людей, що його прийняли.

У ті страшні роки – між 1946-1947 – загинуло близько трьох мільйонів людей. Забута ця трагедія, страшний голод, що не був просто неврожаєм та засухою, а карою, помстою та насиллям над народом, який уже і так багато пережив.

Україна ніколи не корилася – ні під століттями окупацій, ні за 70 років радянської влади, ні зараз, коли намагаються змусити забути нас, хто ми є.

Ми і зараз воюємо, але ми не самі. Нам потрібна підтримка світу. Україна, попри все, існує.

Але якою ціною?

Понад 3 600 шкіл та університетів  пошкоджено. 600 000 дітей  змушені покинути класи й навчатися дистанційно – в укриттях, далеко від своїх друзів, далеко від своїх мрій.

Від 150 000 до 300 000 українських дітей   депортовано в Росію.

Наші полонені, багато з яких героїчні захисники Маріуполя та батальйону “Азов”, зазнають неймовірних  катувань, побиття, опіків, голоду, ізоляції та принижень. Їх ламають тілом і душею, перетворюючи на інструменти пропаганди.

Незважаючи ні на що, Україна живе, Україна чинить опір, Україна незламна. І настане той день, коли ми повернемо собі все – нашу землю, наших дітей, наших братів, нашу гідність.