Ім'я Федора Савлука добре знайоме читачам "Вістей Ковельщини". З "міськрайонкою" його єднають роки творчої співпраці, і газета не один раз друкувала його поетичні твори.
Однак далеко не всі знають, що пан Федір не тільки поет, а й талановитий художник, автор багатьох картин, церковного розпису, мозаїчних композицій у православних храмах.
Народився він 22 липня 1957 року у селі Соколище на Волині. З раннього дитинства й донині мешкає у селі Вербка Дубівської територіальної громади. Свою поетичну творчість, у якій майстерно відтворено людське життя у всіх його вимірах, розпочав ще в юнацькі літа.
Значна частина поезій Федора Савлука покладена на музику, а пісні виконують відомі українські співаки. З 2013 року він – член літературно-мистецького товариства "Творчий світ" у Ковелі.
Отож, приємною несподіванкою для шанувальників творчості пана Федора, його друзів і колег став недавній вихід у світ першої збірки нашого земляка під промовистим заголовком "Обіймаючи небо" (поезія та проза). Книга видана у Харкові за сприяння Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожодуба.
У "Слові до читача" Андрій Дубнюк, Заслужений працівник освіти України, кандидат технічних наук, доцент Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожодуба написав: "Волинь, де народився, виріс, трудиться Федір Савлук, – особливе місце. Це край лісів, річок, озер, які називають синіми очима краю. Недарма в одному із розділів автор поетично називає себе пагоном дерева "Волині…".
І ще:
"Федір Савлук – багатогранна людина. Він відомий на Волині як художник-іконописець, що часто звертається до релігії, "бо істина належить Богу, а він все звершить до пуття" ("Не хочу знати, що й до чого")…
Успіх автора у тому, що він співіснує зі Всевишнім”.
Що ж, важко не погодитися з паном Андрієм. Напевно, сам Господь благословив нашого земляка на багатогранну і різножанрову творчість, яка дарує людям велику естетичну насолоду, віру, надію і любов. На мою думку, не завадило б провести у Ковелі публічну презентацію книги Федора Савлука "Обіймаючи небо", бо, на жаль, нині в час війни такі приємні події як вихід книги з друку та ще й нашого земляка дуже рідкісні.
Оскільки з поетичними творами пана Федора газета час від часу знайомить своїх читачів, то сьогодні пропонуємо їх увазі декілька прозових творів, які увійшли до збірки.
ЖОРНА ЧАСУ
У жорнах часу перемелюється плоть Усесвіту, тріщать кості матерії творимої, вихор вічної спіралеверті розносить куряву Космосу по дорогах старого, як світ, світу, запорошуючи очі короткозорих політиків, що впевнено крокують до прірви прогресу, звершуючи величні справи епохи в палатах особистих маєтків під охороною самостворених законів, при підтримці й супротиві зомбованого демократією народу.
Історія не повторюється. Життя не вчить нічому. Наукою нічого не доведено. Потенціал накопиченої зброї значно перевищив потенціал Любові.
Самообман щасливого майбутнього, разом із секретом довголіття, ховається у реальних реформаціях по збільшенню пенсійного віку безсмертних жінок. Лінія життя на долоні Землі закінчується в океані братовбивства.
Пасивно-активні спостерігачі спостерігають, остерігаючись, аби самим не потрапити під колеса конфлікту.
А тим часом у заплавах Турії на тонкій стеблині вітер перемін гойдає колиску з дітьми очеретянки під пильним наглядом Всевишнього, без волі Якого і найменша пір'їнка не випаде з їхнього гніздечка.
КУДИ Ж ВИ, МАМО?
Бентежна постать літньої жінки, котра йде дорогою вечоровою, що тягнеться до обрію. Йде поволі, неквапливо переставляючи ноги по висохлій землі, рукою правою тримаючись за палицю, аби полегшити ходу ногам натрудженим.
Куди іде вона? Хто жінка ця? Невідомо. Чому ж надвечір іде від дому? У степ безлюдний, туди, де сонечко заходить? Яким було її життя? Хто знає... Одна вона лиш відає про все.
Нелегкою була її дорога, на яку ногами стала через рік після народження свого.
Найяскравіші дні дитинства промайнули на хуторі, посеред трав, барвистих квітів, у гудінні бджіл і співів птахів. І сонечка ласкавого цілунки голівку пестили біляву, і теплий дощик сміявся дзвінко разом з вітерцем ласкавим, стежиною йдучи із нею поряд.
А потім почалось життя тружденне – з промінчиками радощів крізь сірі хмари буденності й нужди.
І немічна уже допрацювалась до вечора ось цього, коли взяла свій посох подорожній, замкнула двері за собою й пішла урочисто, крок за кроком долаючи дорогу, туди, де сонця західного коло червонясте вже землі торкалось краєм нижнім і руки сутінків обіймами ховали тужливий спокій старенької людини, ходу якої вже не зупинити.
Куди ж ви, мамо?
Федір САВЛУК.
Залишити коментар