Літнього напів сонячного дня Микита із припорошеною сріблястою сивиною головою, сидів на лаві і перебирав, мов клавіші на піаніно, високотонні й низькотонні думки-акорди свого життя-буття.
Змістовної мелодії не виходило, а така собі серенада про долю і недолю. "В біографії кожної людини завжди є щось сокровенне, яке вона з тих чи інших причин не воліє оприлюднювати. А яку тайну ховаю я в комірках душі?" – мислив він.
Для Микити ще з дитячих років болючою і нерозгаданою загадкою було питання: хто і з якого роду-племені його батько? Він не міг зрозуміти, чому в інших хлопців однолітків батьки є, а він живе тільки з мамою.
Але ця думка, немов блискавка грозова – сяйне на небі й зникне в хмарах. Питав-розпитував у мами, а та опускала винувато очі й мовчала. В глибини душі своєї не впускала.
Ох, Микито, доля твоя, доля – перекотиполе: війне вітер буйний в полі, наче сиротину, як билину – ні щастя, ні волі.
Читав не раз Шевченкову "Катерину" і знав, що в споконвічних і звичаєвих законах українців народження дитини поза вінчальним шлюбом каралося осудом людським та ганьбою. Окремі рядки поеми перед очима ставали.
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Не слухала Катерина ні батька, ні неньки, до безтями закохалась і привела на світ Божий малого Іванка. Порушила закон роду, а він вищий за батьківське горе. Попри душевний пекучий біль та сльози, вигнали батьки доню-грішницю із рідного дому. Тепер будуть з неї люди кепкувати, покриткою звати, словом гірким каменувати. І вона мусить терпіти і спокутувати цей гріх до смерті. "Може, й моя мама заплуталась в тенетах спокус та гріха?" – копошилась, мов мураха в мурашнику, нав'язлива думка.
А лихий тут як тут – підливає в кострище сумнівів горючу оливу. Із радіо почув, що під час Другої світової війни 100 тисяч українок мали в тій чи іншій мірі стосунки із німецькими солдатами. Не йойкнуло серце, а багаттям спалахнуло:
"Невже в ряду цієї статистики міг опинитися і я?". Сумніви… Сумніви… Сумніви… І нова думка: "Он у 2022-му в Бучі рашистські бандити наших дівчат та жінок ґвалтували, але багато хто з них відмовилися оприлюднювати це ганебне насилля над собою".
Після тривалих роздумів все-таки вирішив дослідити корені свого батьківства. Як кажуть в народі, на мисливця і звір біжить. На зустріч із Микитою якось напросився дослідник історії села пан Арсен. Це був дарунок небес. Він розказав, що в той час, коли був зачатий Микита, німецьких солдатів у селі не було. Він писав в одній статті: "У 1941-1942 роках німці ще навідувались в село і збирали податки. Але на початку весни 1943 року їх вже не було".
Як згадувалося, той мамин історичний поцілунок стався в такт мелодії солов'їної – у травні. Та попри Микитине тимчасове умиротворення, головна таємниця, хто його батько, залишалася нерозкритою.
Згадалося, як на порозі повноліття він відкрив Свідоцтво про народження і там не знайшов імені батька. Така прикрість! Не вписали чиновники і позбавили Микиту батьківства – охрестили незаконнонародженим.
Образився на весь світ і у відповідну графу своїм напівдитячим почерком, кострубато і нерівно вписав "Володимир". А впевненості в істинності імені додали бабця Манька і тітка Настя: "Твій батько – Володимир, брат колгоспного бригадира Петра. Все село знало про їхні зустрічі. Потайки, на хуторі зустрічалися – у вишневому садочку. Якби не війна, то й сватів заслали б, а так сталося, як не гадалося".
"Микито, хіба ти не відчував, що Петро ставився до тебе, як до рідного?", – доповнила цю історію тітка Настя.
Микита не заперечував. Він пам’ятає, з якою увагою і навіть любов’ю бригадир розмовляв із ним, завжди цікавився маминим здоров’ям, доручав роботу, яка була по силі хлопцю і не вимагала надмірних навантажень. А коли працював, то завжди мав у розпорядженні найкращу пару коней. Та й трудоднями не обділяв.
І все ж Микита не вгавав, розпитував… розпитував… Хотілося знати, де ж подівся Володимир-батько?
"З війни не повернувся. В сорок п'ятому було немало таких, які не доїхали до рідного дому. Он і дядько твій Ликсандир не повернувся. А ти походи по цвинтарю й пам'ятник знайдеш" – повідомила ще один факт бабця Марія.
Полетів, як на крилах. Таки знайшов. На меморіальній дошці простенького сільського пам'ятника викарбувано "Батьку Гнату – від сина" і "Володимиру – від брата". Таким чином на могилі батька, задля увіковічення пам'яті про брата і з'явилося ім'я Микитиного батька. Хотів написати: "ймовірного біологічного батька", але сумніви народжують зневіру, а вони недоречні, бо над ними – світлий чистий образ Матері.
"Віра – це еліксир очищення душі. Нещодавно відзначали свято всіх святих української землі. Для мене рідна мама теж свята. До цієї святості долучився і батько. Можливо, в Царстві Небеснім вони й поєдналися і радіють за сина" – тішився новими думками Микита.
…Серенада долі звучала піднесено, величаво і сизокрилою птахою полетіла, мов молитва, до небес.
Любомир Фіалко.
Залишити коментар