На різні теми читала книги, а такої ще не приходилось. Олена Пшенична назвала її по-філософськи мудро: “Там, де заходить сонце”. Тут йдеться про старість, самотність, безвихідь, родинні зв'язки, про останні миті життя кожної людини.
І хоч не ми її герої, але можемо уявно почуватись ними, бо на все є початок і кінець. І сміх, бо навіть в такому стані люди залишаються оптимістами. Це – про будинок для літніх людей, яких покалічила або доля, або війна.
Не можна спокійно читати рядки, де сивий чоловік не витримує болю і не просто плаче, а виє, звертаючись до присутніх: "Чи, може, ви всі тут розумієте, що таке стояти над труною своєї дитини і не могти на неї навіть поглянути, бо немає більше на що дивитись? Самі шматочки зібрані кимось, хто після того навіки збожеволів...". Так, війна – це страшно. Це смерть, це біль, це сльози, сирітство і каліцтво. Тож декому немає куди вертатись навіть.
В іншого не склалось у житті, бо молодим не цінував його, тринькав гроші на всі сторони, залишив дружину і дитя до року. А на старість нікому не потрібний. Жодна любаска не взялася його доглядати, а дружина, може, і пробачила б, але померла. А от донька не пробачила, проте свій доччин обов'язок виконала хоч в такий спосіб. Приїхала з Канади, де жила, оформила батька в цей будинок і оплачувала за догляд. Слава Богу, він хоч тепер усвідомить свою провину.
А в Ніни Михайлівни аж три сини, як золото (так вона їх характеризує і тримає спільне фото над ліжком), живуть добре. Бабуся не схотіла обтяжувати своєю присутністю і сама опинилась тут. Дуже весела і життєрадісна, завжди викликає сміх. І хоч сини її відвідують, це не рятує, бо синівського обов'язку не виконують.
Віру Петрівну син пожалів, аби мала захист від війни, бо тут всі умови є. А сам спочатку волонтерив, а потім на війні був поранений і перебував в комі, довго не телефонував матусі. А їй хотілось щодня чути його голосочок. І вона затужила.
Серце щось відчувало, воно ніби дало тріщину і розривалось на шматки. А невістка за кордоном рятувалась від війни, але коли взнала про чоловіка, вернулась із дітьми, забрала свекруху і разом виходжували найріднішу людину. Відчувається її професійність на кожному кроці, бо вона вчителька української мови і літератури в минулому. І навіть в таких умовах, як колись в учнів, виправляла помилки при спілкуванні.
Різні долі людей постають перед читачем. У будинку, де вони опинилися, в усіх надія – повернення додому. Літературознавець Ростислав Семків підсумовує: епізоди життя цих людей – щемкі, важливі та повчальні. Чи пам'ятатимуть рідні про тих, кому завдячують появою на цей світ?
Ось такі реалії життя, присипані стражданнями ще й через кляту війну. Залишається лише сподіватись на краще. Досвід героїв книги повинен зробити нас добрішими та мудрішими!
Валентина ОСТАПЧУК,
ветеран педагогічної праці, громадський кореспондент “Вістей Ковельщини”.
Залишити коментар