Російсько-українська війна, яка триває четвертий рік поспіль, принесла багато горя на нашу землю. Її відлуння – чи не в кожній родині.
Щасливим і безхмарним було дитинство у Тасічки, як називали її батьки. Одиначка. Все було для донечки: і увага, і любов, і турбота. Дитячий садок, школа, інститут, як у всіх. З роботою теж "пощастило", бо жили вони поблизу міста, де робочих місць вистачало. Мешкала в батьків у селі.
Собою дівчина гарна, розумна, тож відбою від хлопців не було. Доля звела з місцевим Іваном. Юнак гарний, вища освіта, житло є. І тут – "пощастило". Невдовзі сім'я поповнилась синочком. У родинах щастю не було меж. Особливо в сім'ї Таїсії, бо Іван мав ще два брати.
І все складалось добре, але тут в країні почалися бурхливі події. Спочатку – Майдан. Багато молоді поїхали до Києва відстоювати нашу незалежність. Не стояв осторонь й Іван. В числі перших впродовж всього періоду робив все, аби Україна вийшла на шлях свободи і справедливості.
Ще не закінчились події на Майдані, як Іван із побратимами поїхав на Схід, де почалася АТО. Правда, доля подарувала сім'ї ще одного синочка. Батько тішився ними. Іноді, коли запитували, як ростуть, то він з гордістю казав: "Мої сини – мої орли".
Непомітно пройшло чотири роки. Згодом дзвінки припинилися. Похоронка… Сьогодні молода дружина пам'ятає ті події. Квіти, плач, військові.
х х х
А життя тривало. Діти росли, вимагали уваги, турботи. Вже й Тарасика треба було збирати до школи. Боліло серце, коли прийшли 1 вересня на лінійку. Інші діти з батьками, а тато Тарасика – у квітах на стенді "Гордість нашої школи". Йому назавжди 30…
Якось на річницю пам'яті Івана заїхали його побратими. Тася запросила їх додому, щоб почути про чоловіка, його перебування на Сході. Хотілося якнайбільше знати, щоб розповісти потім дітям про батька.
Поїхали побратими її Івана. Але якимось неспокійним стало серце вдови. Боялася собі признатись, що дуже сподобався Микола. Гнала від себе ці думки, бо ж вдова, двох синів має. Якраз такий вік у них, що уваги і турботи потребують. Добре, що мама допомагає.
Не раз плакала ночами. Вдень у роботі так-сяк, а вночі у спомини приходив її Іван, все частіше думала про Миколу. Щось спільне було в них. Миколині очі ніби пронизували її зболене серце. Можливо, з часом і забулись би ті погляди побратима її чоловіка, але один дзвінок від нього зворушив серце молодої вдови. Жінка ніби ожила. Включилась у волонтерський рух, у вільний час допомагала воїнам. Життя ніби розділилось навпіл: тут сім'я, діти, там – нові почуття.
х х х
Так тривало пів року. Якось увечері в двері її постукали. Відчинив старший син та вигукнув: "Тато прийшов". Таїсія, почувши ці слова, стояла і плакала. Микола ж обіймав хлопців, роздавав подарунки.
Ось так героїня моєї розповіді вийшла другий раз заміж. Музики не грали. Шлюб зареєстрували в місцевій сільській раді, а вінчались на Рівненщині в рідному селі Миколи. Так розпорядився сам жених, бо часу було обмаль – відпустка всього 12 діб. Для Миколи теж це був другий шлюб, адже перша його дружина ще раніше знайшла заміну чоловіку, забравши з собою доньку. Миколі нічого не залишалось, як піти добровільно на війну. Думав заспокоїтись, забути все. Але, коли зустрів Таїсію, ніби ожив, до життя повернувся.
Швидко пролетіла відпустка Миколи. І ось вже Таїсія, молода дружина, із синами проводжала "тата Миколу" на Схід, бажаючи швидшого повернення додому. Жінка знову жила новинами зі Сходу, уважно дивилася телепередачі, інформацію у смартфоні, і кожен дзвінок був довгоочікуваний, тривожний і такий бажаний.
х х х
Але так тривало недовго. Раптово дзвінки припинились, а Таїсії повідомили, що її чоловік пропав безвісти. Скільки було сліз, звертань в різні інстанції, а результатів ніяких. Вдруге Таїсія стала вдовою, а хлопці тихо плакали за "татом Миколою", який дуже любив синів-соколів.
Вони теж прив'язались до Миколи, цілими днями він проводив час з ними, перебуваючи у відпустці: то річка, то м'яч. Не раз Таїсія з дітьми їздила на Рівненщину до матері Миколи, котра тепло ставилася до другої дружини сина й дітей. Але загибель сина не змогла пережити. Час ішов, а вісточок від її кровинки не було. Через пів року померла, не дочекалась Миколи додому.
"Микола був дуже добрим товаришем, – згадують його побратими. – Старший, з досвідом, він якось швидко налагодив дружні стосунки між нами".
"Коли їхній підрозділ вів нелегкий бій з рашистами, сили були не рівні. Багато було поранених наших хлопців, – згадує боєць Григорій. – Я бачив, як упав Микола. Коли підповз до його, він уже не дихав. Але бій важкий, мене поранили, втратив свідомість, а як опинився в госпіталі, не пам'ятаю. Наші дороги розійшлися…".
Єдине, що пам'ятає – смерть побратима. Проте йому самому довелося довго лікуватись в госпіталях, перенести багато операцій. Минуло більше, як пів року, але весь час йому хотілось поїхати до дружини Миколи, розповісти, яким був її чоловік, як любив синів.
І ось настав час, коли Григорій міг вже ходити. Він приїхав до Таїсії, де йому зраділи і показали повідомлення, що Микола пропав безвісти. Та, попри все, сім'я надіялась, що станеться диво, і прийде Микола з фронту. Григорій не сказав нічого. Нехай живе надія в цій родині.
Пройшов ще час, і за результатами ДНК розшукали тіло Миколи. Поховання відбулося на Рівненщині – такою була воля матері. Все говорила: “Якщо буде живий, то нічого по чужих хатах жити, треба у своїй бути. А коли, не дай, Боже, щось станеться, то нехай на своєму кладовищі упокоїться".
От і поїхала вдруге вдова хоронити чоловіка на Рівненщину. Але коли повідомили Григорію, що буде похорон, той зі Сходу приїхав, щоб попрощатися з побратимом.
х х х
Цих молодих людей, убитих горем, я зустріла у нас на вокзалі. Серце вдови знову крається від болю. Така її доля жіноча – важка, непередбачувана. Її заспокоював Григорій: "Таю, я тебе не покину".
Їм дозволили шлюб зареєструвати на другий день. І розбите серце жінки знову ніби збиралось до купочки. Треба жити, ростити дітей.
Ось така невигадана історія про трагічне кохання, яку "написала" війна. І щиро хочеться, щоб все закінчилось швидше, і Таїсія та всі були щасливі.
Це – життя. Воно ставить свої перепони, створює труднощі. Але Бог дав людині розум, терпіння, аби їх долати і не нарікати на долю.
Валентина СІЧКАР.
Залишити коментар