З вежі свого многоліття вдивляюся в цей світ нерозгаданих, неоднозначних і неповторних таємниць. Пресую час і привідкриваю ворота пам'яті. Звідти, мов малі пташата, вилітають забуті визначні і незначні події.
х х х
…Кінець 80-х років ХІХ століття. З Колодяжного до Ковеля котиться панська бричка. Час від часу коливається на вибоїнах. Петро Антонович Косач цих незручностей не відчуває і не переймається поточними справами голови з'їзду мирових посередників. Його думка сизокрилою чайкою витає біля найрідніших – Лариси, Михайла, Оленьки і дружини Ольги Петрівни, які через ліси скулинські їдуть на гостини до дядька Лева в урочище "Нечимне".
"Як вони там? Чи все добре? Чи не дай, Боже, щось сталося, адже дорога небезпечна, малопрохідна?".
Ні, Петре Антоновичу, все у них добре. На три дні затримаються, смаколиків скулинських скуштують. З озером Нечимним та лісом древнім познайомляться. А скільки почують від дядька Лева всякої всячини про Мавку та Русалок, про мудрого Лісовика і Водяного, про Лукаша із сопілкою! Цікаво, і спати не хочеться. Слухають милі діти і складають почуте в комірку пам'яті. Горить кострище, і не згасає казка, щоб колись відродитися в новій іпостасі.
Ох, Петре Антоновичу, чи не закрадалася у голову Вам тоді думка, що із світлячка маленької гостини через якихось три десятиліття запромениться незбагненне сяйво драми-фейєрії "Лісової пісні", яка відкриє людству неповторну красу та чарівність Волинського краю, цих мудрих, самобутніх, працьовитих людей, образи яких втілились в містичних народних героїв? Звичайно, що ні.
Але так вже влаштований цей світ. В ньому провидіння долі має свій план і своє призначення, яке веде кожного з нас до поставленої мети. Веде через колючі терни випробувань та болю, щоб на порозі вічності цю естафету перейняв невмирущий дух і доніс те, "що не вмирає", нащадкам нашим.
х х х
Час від часу мусимо повертати свій погляд у минуле, щоб осмислити суть теперішнього, пройнятись душею і оцінити значимість сотвореного.
Відомий український письменник, дослідник історії Віктор Лазарук у нарисі "Нечімле" зазначає: "Дві війни пронеслося над його чистими плесами, не одне дерево було зрубане жорстокою сокирою часу, натомість багато виросло". Та, попри все, невмирущий дух "Лісової пісні" і Нечимного проникав у свідомість корифеїв культури і закликав до дії.
Завідувачка меморіального музею "Лісової пісні" Ольга Бойко засвідчувала: "В середині травня 1963 року на Ковельщині відбувся семінар, приурочений до 50-річчя від часу смерті Лесі Українки. В урочище "Нечимне" польовим та лісовим бездоріжжям через Скулин зійшлися сотні жителів сіл не лише Ковельщини, щоб віддати шану і данину пам'яті славетній землячці.
Тоді ж учасники семінару, серед яких були поет Максим Рильський, композитор Анатолій Кос-Анатольський, запропонували збудувати в "Нечимному" музей. Запит часу почули, і будівництво музею розпочали вже у 1964 році. Активну участь у будівництві брав поет, тодішній завідувач музею Лесі Українки, Йосип Струцюк. Звеселилось урочище "Нечимне". Воно, мов магніт, притягувало небайдужих. Відбувались різноманітні культурологічні заходи, семінари, конкурси читців поезій.
Та відомо ж бо, що поруч добрих намірів і вчинків блукає зло, яке чатує, щоб так чи інакше нашкодити людям. Пам'ять не загоїла опіки душ від пожарища будинку-музею. Зла сила святе місце перетворила на зону гульбищ та пиятики. Черстві, бездушні чиновники обнялися з сатаною, спопелили і будинок, і експонати. Стали заростати стежки-дороги. Обезлюдніла Лесина обитель на довгі роки. Прикро, що ця ганебна пожежа сталася у 1992 році, на другий рік проголошення Незалежності України.
х х х
Як згадувалось вище, не спить животворчий дух. Він щоразу постає із попелу і запалює душі істинних українців. Відгукнувся він і в серці волинських поетів Василя Гея, Ніни Горик та їх однодумців.
Спочатку вирішили засвідчити себе на святому місці, щоб відчути його магію у 2001 році. Дорога від села малопрохідна – вибоїни, ями, а поруч стежина змійкою в'ється. Ідуть поважні гості з Києва, Луцька, Ковеля. Їдуть, спотикаються об пеньки та коренища, але вперто долають шлях до мети. Трісне гілка – злякано оглянуться і прямують далі. Туди й назад – декілька кілометрів.
Та, як відомо, дорогу підкорює той, що йде. Радість охопила "паломників". Читали вірші, ділилися наболілим і одностайно вирішили: "Бити у дзвони, щоб спонукати владу до будівництва дороги і нового музею "Лісової пісні". Підкреслювали значимість цього місця з по–гляду на древню історію і нагадували про звичаї та традиції Полісся, якими так переймалася Олена Пчілка.
В драматичній поемі "На руїнах" Леся Українка малює трагічну картину зруйнованого Єрусалиму. Сум і безвихідь панують у місті: "Подруги плетуть кошики, щоб носити землю на могили над трунами батьків…". На що пророчиця Тірца мудро говорить: "А ти будуй нову для себе хату, не про могилу, а про оселю дбай".
І проникся цією філософією буття тодішній голова Ковельської райдержадміністрації Віталій Карпюк, активно взявся до роботи. Організував будівництво дороги, будинку музею і кладки до озера. Сьогодні гостей зустрічають Лукаш і Мавка. Мудро споглядає дядько Лев, таємниче усміхаються Водяник і Русалка. Скульптури майстерно виготовили умільці колишнього ПТУ-5, яке очолював Євген Кобченко.
Біля віковічного крислатого Лесиного дуба – сцена для артистів-аматорів і глядацька зала під відкритим небом. Поруч літні будиночки – захисток від дощу і негоди.
Про події тих днів на своїй сторінці в мережі у Фейсбук писала згадувана вище директорка Колодяжненського музею-садиби Лесі Українки Ольга Бойко, уродженка Скулина, батько якої Петро Рудень очолював сільську раду: “Організатором будівництва музею став Віталій Карпюк. Можна уявити скільки було виконано роботи, щоб звести приміщення музею, облаштувати територію, збудувати альтанки та сцену посеред лісу.
Крім голови сільської ради, на об’єкті працювали Ковельський держлісгосп та СЛАТ “Тур”. Серед тих, хто доклав максимум зусиль для зведення музею, був і лісничий Скулинського лісництва Леонід Лисюк. Роботи на території заказника продовжились встановленням інформаційних табличок, дерев’яних скульптур героїв “Лісова пісня”, прокладенням дороги від Скулина до музею”.
х х х
Свято тоді має сенс, коли його приймає народне серце. На празник у "Нечимному" в 2004 році прибули письменники, поети і голови письменницьких організацій України, Заслужені артисти і аматори сцени з усіх куточків країни: Києва, Дніпра, Вінниці, Бреста, Любліна (Польща), Рівного, Львова, Ужгорода і сотні шанувальників з міст і сіл Волині. А ще – діти, учасники конкурсу читців поезії.
Гей, Петре Антоновичу! Із висоти Царства Небесного ти бачиш і радієш, як із невеликої гостини від духу маленької, але сильної Косачівни розлився весняною повінню всеукраїнський фестиваль, і, вийшовши з берегів, став міжнародним.
"Сьогодні центр культури з Києва перемістився в "Нечимне", – коментує хтось подію. Присутні щиро усміхаються, засвідчуючи цю правду. Після довготривалого затишшя та негараздів знову звеселилося "Нечимне". І нехай заросло озеро очеретом-осокою, дух українства, за який боролись Олена Пчілка та Леся Українка, відродився і набув нового патріотичного змісту.
Відомо, що добро всепереможне, бо на сторожі біля нього Леся поставила невмирущий животворний дух. З легкої руки Колодяжненської громади, а найперше стараннями її очільника Віталія Кашика знову людська повінь щороку у серпні переповнює "Нечимне". Дійство відродилось під статусом етнофестивалю, і стало ще більше масовим та народним. Газета "Вісті Ковельщини" від 15 серпня 2024 року свідчила: "Із року в рік, а нині вже вшосте, етнофестиваль "На гостини до Лесі" збирає на колодяжненській землі поціновувачів творчості Лесі Українки, її багатогранного таланту та видатної особистості.
Уже другий захід проходить в умовах повномасштабної війни. Тож культурно-мистецька подія об'єднує всіх ще однією спільною метою – збором коштів на підтримку ЗСУ. Цьогоріч етнофестиваль – знову благодійний".
х х х
"І будуть приходити люди…" – пророчо писала колись Леся, і була права. Бо культурна європейська нація потребує духовного еліксиру, щоб втамувати спрагу душі і серця кожного із нас.
…Котиться по шосе бричка Петра Антоновича Косача. Ії обганяють "Мерседеси", "Форди", "Рено", адже технічний прогрес не зупинити. Та навіть штучний інтелект не взмозі відмінити просту істину: незламний, животворчий дух окрилює нас в боротьбі за утвердження Незалежності, становлення українства на нашій "оновленій землі".
Анатолій СЕМЕНЮК.
х х х
НА СВІТЛИНАХ: вгорі – Ніна Горик та Василь Гей разом із тодішніми головою районної ради Ігорем Верчуком, директоркою Колодяжненського музею-садиби Вірою Комзюк та учасниками літературно-мистецького свята “Лісова пісня”; в центрі – Василь Гейвиступає на сцені в урочищі “Нечимне”; внизу – музей “Лісова пісня” і дерев’яні скульптури героїв драми-феєрії на лісовій галявині.
Архівні фото різних років.
Залишити коментар