Шановний Миколо Григоровичу!
Ви практично все своє трудове життя працюєте на ниві журналістики, послуговуючись у своїй повсякденній роботі багатством рідної української мови.
Хотілося б почути Вашу думку з приводу постійних змін у правописі, реформ в царині мови. Чи потрібні такі нововведення у наш неспокійний час, які завдають зайвих турбот учням, студентам, вчителям і викладачам, журналістам і письменникам? Чи потрібні новації, які іноді не полегшують, а ускладнюють читання?
Мефодій Ковальчук,
мешканець м. Ковеля.
х х х
Пане Мефодію!
Ваше запитання і просте, і складне водночас. Так, мовну "ниву" я плекаю ще з юних літ. В школі мене навчали вчителі, яких я до цих пір шаную і люблю, хоча майже нікого вже немає в живих.
Навічно в моїй пам'яті – педагог від Бога, вчитель української мови й літератури Тамара Павлівна Рибачок. Її уроки, зауваження, настанови пам'ятаю до цих пір. У Франковому університеті мене навчали справжні корифеї україністики Олександра Сербенська, Володимир Кибальчич, Дем'ян Григораш та інші. Все це дає мені підстави говорити, що рідну калинову мову знаю не геть погано. Це в свій час підтвердила відома українська письменниця і поетеса Ніна Петрівна Горик. В одному із своїх автографів на книзі, яку презентувала, зазначила: "Кращому редактору Волині…". Розумію, що то трохи перебільшена оцінка, але, як кажуть, дрібниця, та приємно.
До речі, в журналістиці я з 1966 року. 1 липня того літа я був прийнятий на посаду літературного працівника, і з того часу (з невеликою перервою) служу його Величності – українському Слову.
Тому, відповідаючи на Ваші запитання, скажу чесно: як журналіста мене іноді дратують новації, які запроваджують науковці. Хоча, з другого боку, як законослухняний громадянин і керівник творчої установи мушу враховувати в роботі рекомендовані зміни. Адже мова – теж живий "організм", який поступово змінюється, вимагає вдосконалення і необхідних новацій.
Однак не можу погодитися із деякими думками мовознавців або тих, хто вважає себе такими. От, скажімо, дуже поширеною нині є практика, узаконена у відповідних документах, писати назви жіночих професій “філологиня”, “метеорологиня”, “педагогиня”, “майстриня” тощо. Якщо слова “працівниця”, “керівниця”, “директорка” ми сприймаємо нормально, то вище наведене вимовити декому дуже важко. Уявляєте собі, щоб директор школи, відкриваючи засідання педагогічної ради, сказав: "Шановні педагоги і педагогині!"? Швидше всього, так не говорять. Є тут ще й інший нюанс, так би мовити, практичного характеру.
В Україні діє Класифікатор професій і посад, останній раз редагований 2024 року. В ньому вказано назви усіх професій і посад відповідно до діючого законодавства, що буде враховано при обчисленні трудового (соціального) стажу і призначенні розміру пенсії. Так от, читаємо: "секретар місцевої ради (сільської, селищної, міської і т. ін.) – не секретариня (якщо жінка); керівник (директор) закладу загальної середньої освіти – не керівниця і не директорка; президент компанії – не президентка; медичний директор, – не медична директорка і т. д., і т. п.
Здавалося б, дрібниця. Як напишемо, так і буде. Аж ні: чиновники, користуючись згаданим класифікатором, визнають тільки ті професії і посади, які там вказані. А всі вони – чоловічого роду. То як бути? Адже в ділових паперах має бути вказано і написано так, як є в нормативних документах. З цього приводу я теж мав "проблему", коли хотів переоформити пенсію. Мені сказали: "Вам "не положено!" – "А чому?" – "Бо якби було написано, що ваша посада називалася "головний редактор", ви могли б претендувати на вищу пенсію. А ви – просто редактор".
Отак, шановні читачі, має значення одне слово, одна буква, чим не слід нехтувати. Раджу звертати на це увагу. А говорити можна і "директорка", і "директор", і "лікарка", і "лікар" тощо. Зрештою, це моя особиста точка зору.
х х х
Ідемо далі. Чомусь в наші дні дехто боїться слова "останній". От і пишуть в соціальних мережах: "крайня поїздка", "крайня зустріч", "крайнє засідання". Не знаю, хто є автором подібної новації, але в українській мові "останній" – це слово, яке вживають для позначення кінця ряду, послідовності або завершення дії (останній день тижня, останній раз, останній в черзі, останній візит, останнє засідання).
Слово "крайній" вживають для позначення чогось, що знаходиться на краю або на межі. Тому якщо йдеться про завершення чогось, потрібно казати "останній", а не "крайній" (крайня хата у селі; крайня межа втоми). Радимо не вживати слова "крайній" замість "останній" у значенні завершення якоїсь дії чи події, оскільки це калька з російської.
Чому ж допускають такі помилки у слововживанні? Є пояснення, що "крайній" замість "останній" найчастіше вживають у війську, інакше, на думку деяких військових, “останній” раз може справді стати останнім у житті. Ось такий своєрідний забобон, народжений реальним життям.
Є "фахівці", котрі стверджують, що сьогодні не можна говорити: "Доброго ранку!" або "Доброго дня!". Звичайно, великого значення це не має. Головне, аби ви чи з вами привіталися. Але, на мою особисту думку, ніхто мені не заборонить казати чи писати "Доброго дня!", бо цим я висловлюю побажання мирного, гарного, доброго дня людині, яку поважаю. Тож не варто робити із вітання якусь проблему.
Непокоїть мене інше: цілковита безграмотність деяких користувачів соціальних мереж, інтернет-сайтів та ін. Іноді читаєш і думаєш: для чого засмічувати Фейсбук чи інші платформи писаниною, де майже в кожному слові помилка? Адже коли чогось не знаєш, подивись у словник або довідник, зрештою скористайся послугами інтернет-пошуку. Але ж ні! Я все знаю, я все вмію. От і народжуються "шедеври", які незручно читати. Іноді ще й з матюками, що взагалі бридко.
Особливо прикро вражає, коли деякі дописувачі (навіть з числа державних службовців) пишуть: "жовто-блакитний прапор", хоча в Конституції чітко вказано: Державний прапор України – синьо-жовтий. Не можу не нервувати, коли зустрічаю фразу: "прийняти участь". Шановні! Участь не приймають, а беруть. Це елементарно. Щоправда, не для всіх. Одна місцева поетеса, яка претендує на привселюдне визнання, якось затіяла з цього приводу зі мною суперечку і вперто доказувала, що участь не беруть, а приймають. Після тієї розмови вона, ображена, більше не дописує до газети. І слава Богу!
х х х
Ось такий, дещо розлогий, вийшов мій допис-відповідь на Ваше запитання, пане Мефодію. Може, й забагато написав, але повірте: дуже болить душа, коли дехто зневажає мову, забруднює її русизмами або іноземними словами, порушує елементарні норми правопису, синтаксису або пунктуації.
Тож вчімо рідну мову калинову, підтримуймо і розвиваймо її, а головне – розмовляймо нею і в побуті, і на роботі, і у спілкуванні з рідними та друзями. Завжди пам'ятаймо слова видатного українського поета Максима Рильського:
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур'ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить Вам.
Микола ВЕЛЬМА.
Нещодавно нагороджено переможців ХV міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка.
У Волинському інституті післядипломної педагогічної освіти відбулася церемонія нагородження обдарованої і талановитої молоді Волині, переможців міжнародних та обласних олімпіад і конкурсів та їх педагогів-наставників.
Катерину Дудчик (ДПНЗ «Луцьке ВПУ та архітектури») та Мирославу Карамач (Старовижівський професійний ліцей), переможців фінального етапу XV Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка та їх наставників Тетяну Паляницю та Інну Сачанюк нагороджено грамотами управління освіти і науки Волинської ОДА та цінними подарунками.
Вітаємо наших профтехівців з отриманими нагородами та зичимо натхнення на нові успіхи! Нехай Шевченкове слово торкає серце, надихає на творчість, веде шляхом правди та духовного збагачення!
Залишити коментар