“У кожного своя доля і свій шлях широкий", – виправдовує складності і негаразди життя-буття невдаха. Буває ж бо, що й це не так, і те погано. Сум, журба і депресія затискають у лещата грішну душу. Втрачається сенс існування у цьому буденному просторі.
Опонент-оптиміст заперечує: "Тільки слабкі духом плачуться в рукав сірого піджака. Доля – в наших руках: куди направиш, туди й заведе. Часто-густо людина, щастя своє бачить в розвагах, і матеріальному багатстві.
Ця історія засвідчує, що легковажити зі своєю долею не варто. Але не все втрачено – буває, наступає прозріння й людина повертається до моральних Божих засад.
х х х
Вони зустрілися, сподобалися одне одному й полюбилися. Не раз і не два соловейко був свідком, як у тихому квітучому садочку лилися солодкі, немов мед, слова.
– Галюню, ти мене кохаєш? – витьохкував Роман.
– А ти мене? – випитувала невинно Галина.
– Ох, сонечко моє! Кохаю до безтями. Без тебе життя не миле.
І горнулася Галя до Романа в обійми. Серця вистукували рапсодію любові із вечора й до рання. А їм цілунків тих та обіймів все було мало. Дивись – і клятва дозріла: будемо жити в мирі, злагоді до останнього дня.
– Правда, наша Галюня гарна? І вродлива, як квіточка, шити вміє, і до роботи не лінива, і на кухні господиня вправна – виписували портрет нареченої батьки.
– Ой, сватоньки наші любі, хіба наш Роман не пара? Лицар статний, грамотний – освіта вища. Хист будівельника має, то й хату збудує – лилися меди із вуст Романових батьків.
– Дай, Боже, ще й долю…
– Підуть дітки – буде й щастя.
х х х
На жаль, не попередили батьки молодят, що доля має, як-то кажуть, два боки "медалі". З одного – сяє благодатністю, з іншого лиходійством. Злегковажиш, підеш на легкий хліб – не зчуєшся, як лихий у свої сіті спокуси та гріха затягне. Ще весілля не забулось, як почалось у молодих вервечка застіль та гостин. В одних – день народження, в інших хрестини. Хтось новосілля святкує, хто – з горя шукає розраду в алкоголі і т. д., і т. п. Потирає руки лиходій. Затягує в сіті нерозумного "карася" і довірливу "плотвичку". Не зчулися, як залежність алкогольна підкралася.
А з нею – ревнощі, недовіра, осуд. Колишня солов'їна мова перетворилась на вороняче каркання.
– Де ніч прогуляла, що вдома не ночувала? – роздратовано допитувався Роман.
– Де хотіла, там і спала. Добрі люди постіль застеляли, – підливала оливи у вогонь Галина.
– Ох, ти ж стерво гуляще! Совісті немає в теба. Геть з моєї хати! Будеш іншому брехати.
– Налякав… Сам такий. Очі б мої тебе не бачили і вуха не чули. Сьогодні не чекай, ночуватиму в подруги.
– Іди… іди… Не забудь валізи спакувати.
А далі – як у тій пісні: "Їхали козаки із дому до Дону. Підманули Галю, забрали з собою…". Пішла Галя кривим шляхом, не схаменулася, не взялася за розум. В гріхах розпусти купалася. Куди доля-лиходійка завела нещасну, ми можемо тільки здогадуватися.
Роман з горя теж пішов "козакувати". Його друзями і побратимами стали подібні йому.
х х х
Якось в одному з барів міста серед сірого мороку почув:
– Романе, це ти?
– Ну, я. А що тобі?
– Невже не впізнав свою подружку Таїсу? Пам'ятаєш, як на випускному цілувалися? Я й сьогодні відчуваю той солодкий дотик твоїх вуст.
– Що було, те загуло, із вітром розвіялось, – буркнув Роман.
– Ех, Ромчику! Доля готувала стежку до щастя, а ми не пішли нею. Хочеш – зустрінемось, поспілкуємось? – запропонувала Таїса на закінчення розмови.
Минуло трохи часу, і вони знову випадково зустрілись. Вирішили зайти в "кафешку".
– Ну, розказуй, Романе, як живеш. Чула, ти недавно розлучився із Галею.
– Що тут розказувати? Не склалося. Це в тебе новин повен мішок.
– Боюсь, що після моїх новин на душі незатишно стане. Я тільки-но з казенного дому вийшла.
Роман стрепенувся:
– А що сталося? Ти ж такою сумирною завжди була.
Таїса важко зітхнула.
– Спокусилася на красу зовнішню чоловічу. Закохалася. А він деспотом сімейним виявився: з перших днів вдавався до насильства. Не раз за коси тягав, бив руками і ногами. Терпіла… Того страшного вечора прийшов п'яний, став руки простягати. Закипіло щось всередині. Звір в мене дикий вселився.
Стала опиратися. Він кинувся на мене з криком: "Ах ти, суко! Вб'ю!" – не зчулася, як схопила ножа, що лежав на столі, і вдарила його в живіт. Він впав на підлогу. Кров цівкою лилася з рани.
Схаменулася, але пізно. Зателефонувала в поліцію. А потому – все, немов у сні: ізолятор, слідство, суд і в'язниця.
Тепер спокутую свій страшний гріх. То як, Ромчику, – тобі не страшно зі мною? Ще захочеш зустрітися? Не бійся. Я не така страшна, як ти думаєш.
– Це ж був самозахист, – невпевнено мовив Роман.
Розмова про пережите тривала довго. Обом було що розповісти одне одному.
– Кафе зачиняється! – раптом пролунав голос офіціанта.
– Ходімо. Пора. Може, до мене на каву? Побачиш, як я живу.
– Можна і на каву, – погодилася Таїса.
х х х
Роману було цікаво дізнатися, через які "окуляри" дивиться на життя його однокласниця і "зечка". Ще раз переконався, що світ навколишній розділений навпіл. З одного боку – зло, спокуси, образи, гординя. Від них всі негаразди і хвороби людські.
З другого боку – доброчинність, милосердя, любов до Бога. Вони рухають людство до благодаті, миру та спокою. До цієї філософії буття Таїса навернулась, перебуваючи в неволі. Цю філософію в дії Роман відчув на собі із перших днів спілкування.
Якось він запропонував відзначити день їхньої зустрічі келихом вина. Таїса категорично відмовилась, і жити без алкоголю стало для них нормою. Сенсом нового життя для Романа стала колишня однокласниця. Здавалося, що Птаха щастя накрила пару своїм крилом.
Але ні! Ймовірно, існує закономірність: чим більше гріхів назбирав у минулому, тим більше випробувань людина мусить пройти у майбутньому. Так і тут.
В Романа стався інсульт, який паралізував мозок, мову і тіло. Вирок лікарів суворий: до кінця життя на кріслі колісному, під наглядом і допомогою опікуна. Але хто ним стане?
Таїса навіть не роздумувала. Вона взяла на свої жіночі плечі нелегку ношу: турбуватися, допомагати, лікувати хворого. Усвідомлювала: це – її моральний обов'язок, час спокути за гріхи вольнії і невольнії.
Витримала, не скаржилась на долю. В день коли душа Романа відлітала у засвіти, на небосхилі сяяло Сонце доброчинності та милосердя. Сонце осявало шлях тих, хто веде свою долю під знаком любові до Бога…
Анатолій Семенюк.
Залишити коментар