Печальніших історій
не знайдете,
Ніж про любов Ромео
і Джульєтти.
Вільям Шекспір.
Ромео і Джульєтта.
Ця трагічна історія трапилася в далекі 60-ті роки минулого століття в одному з міст Волині. Саме там спалахнуло раптово кохання в дев'ятикласників, учнів престижної середньої школи.
Його звали Леонід, її – Лариса. Обоє опинилися в одному класі випадково. Дівчину перевели у школу з іншого міста, бо батько отримав нову посаду, а хлопець став тут навчатися в силу, як-то кажуть, об'єктивних причин: в селі, де мешкав, не було одинадцятирічки.
Вони сподобалися одне одному, з першого погляду. Леонід мав вигляд такого собі супермена – мускулистого, високого на зріст, з очима, що випромінювали енергію і силу. Лариса навпаки була тендітною, з русявою косою до пояса і загадковою, наче в Мони Лізи посмішкою.
Їх дружбу, яка згодом переросла в кохання, бачили всі: і вчителі, і учні. Хто по-доброму заздрив, хто тішився їхнім щастям і мріяв про своє, а декому було байдуже до чужих стосунків. Педагоги, правда, трохи нервували – боялися, щоб Леонід чимось не образив Ларису, бо тоді клопотів не оберешся: батько дівчини, відповідальний працівник міської ради, їм би не пробачив недогляду у вихованні.
Але, на щастя, все обійшлося, і молодята насолоджувалися почуттям, яке випало на їх долю. Зайвого собі не дозволяли, були зразковими комсомольцями, вчилися непогано. За зустрічами, спільними походами з однокласниками в кіно, спортивними змаганнями і шкільними вечорами не зчулися, як збіг навчальний рік. Екзамени склали успішно, і вже думали, як краще провести канікули.
Аж тут, як сніг на голову, новина: батька переводять на роботу в Луцьк. Він, правда, не дуже хотів, але в партійні часи накази не обговорювали. Сказано – виконуй. Довелося сім'ї в черговий раз змінювати місце проживання.
...У той прощальний вечір Леонід та Лариса довго сиділи на лавочці у парку. В обох був настрій похмурий, бо розлучатися не хотілося. Здавалося, тільки б жити, мріяти, кохати, а тут розлука, як грім з неба.
– Ти мене не забудеш? – тримаючи руку дівчини в долонях, допитувався Леонід. – Не зрадиш?
– Ні, Льончику, ні, – зі сльозами на очах відповідала Лариса. – Без тебе я не уявляю свого життя. Якщо покинеш, я жити не буду, щось зроблю собі.
– Не говори дурниці, – сердився юнак. – Ти ж знаєш, як я тебе кохаю. Ти – найкраща у світі, мрія мого життя.
l
Літо пролетіло швидко. Леонід продовжив навчання, Лариса пішла в 10-й клас однієї з Луцьких шкіл. Часто писали один одному листи, замовляли міжміські переговори, адже інших засобів зв'язку тоді ще не було. Батьки знали про їх дружбу, не заважали у спілкуванні, хоча мати Лариси часто говорила:
– Не будь надто довірливою. Леонід хлопець непоганий, але у вашому віці спокус вистачає. А він з виду непоганий, дівчатам такі подобаються. Дивись, щоб не помилилась.
Лариса переважно відмовчувалася, з матір'ю не сперечалася. Вона щиро вірила Леоніду, сподівалася, що після школи навчатимуться у педінституті, вступити до якого мріяли обоє.
Але сталося не так, як гадалося. Навчаючись в одинадцятому класі, Лариса від подруги дізналася, що в Леоніда великі проблеми. Від нього ніби завагітніла одна з однокласниць, батьки якої зчинили великий скандал, стали вимагати негайної реєстрації шлюбу. (майбутній матері вже виповнилося 16), а в протилежному випадку загрожували судом. Ніяких заперечень і відмовок вони не сприймали.
Почуте викликало у Лариси істерику, яку вдалося вгамувати лише за допомогою медиків. Трохи прийшовши до тями, дівчина побігла на пошту і замовила термінові переговори з Леонідом. На визначену годину він прийшов, але у розмові згоди не дійшли.
– Я ні в чому не винен, – виправдовувався. – Це наклеп. Ти ж знаєш, що кохаю тільки тебе.
– Так кохаєш, що аж інші вагітніють. Чого варті твої брехливі слова? – майже кричала у телефонну трубку Лариса. – Ненавиджу тебе і ніколи не пробачу!
– Я в суді доведу, що батько майбутньої дитини не я, – казав хлопець, в голосі якого не відчувалося твердості і переконаності у своїй правоті.
Після тієї розмови Лариса більше не телефонувала Леоніду. Підсвідомо вона сподівалася, що її коханий не винен, що то наклепи на нього, і правоту його підтвердить суд.
l
Та рішення суду виявилося не на користь Леоніда. Про це подруга згодом повідомила Ларисі.
Та вислухала її мовчки, не промовивши ані слова. Лише сказала:
– Дякую тобі за співчуття. Я знаю, що робити.
Вночі, коли батьки заснули (вони, до речі, не знали про трагедію доньки), Лариса одягнула свою білу сукню, яку мріяла одягнути на весілля, нашвидкуруч написала на аркушу паперу: "Мамо і тату! Пробачте мені мій гріх. Але жити далі я не можу і не хочу. Обіймаю обох! Ваша єдина донька Лариса".
Вранці Луцьк жахнувся від новини, яку переказували із вуст у вуста: "На замку Любарта повісилася дівчина. Міліція встановила її особу".
Коли звістка через декілька днів дійшла до Леоніда, він, нічого не сказавши батькам і молодій дружині, з якою нещодавно одружився, пішов до річки, взяв якогось човна і поплив туди, де найглибше місце. Його тіло знайшли лише через тиждень...
Михайло КУЗЬМУК.
Печальніших історій не знайдете,
Ніж про любов Ромео
і Джульєтти.
Вільям Шекспір.
Ромео і Джульєтта.
Ця трагічна історія трапилася в далекі 60-ті роки минулого століття в одному з міст Волині. Саме там спалахнуло раптово кохання в дев'ятикласників, учнів престижної середньої школи.
Його звали Леонід, її – Лариса. Обоє опинилися в одному класі випадково. Дівчину перевели у школу з іншого міста, бо батько отримав нову посаду, а хлопець став тут навчатися в силу, як-то кажуть, об'єктивних причин: в селі, де мешкав, не було одинадцятирічки.
Вони сподобалися одне одному, з першого погляду. Леонід мав вигляд такого собі супермена – мускулистого, високого на зріст, з очима, що випромінювали енергію і силу. Лариса навпаки була тендітною, з русявою косою до пояса і загадковою, наче в Мони Лізи посмішкою.
Їх дружбу, яка згодом переросла в кохання, бачили всі: і вчителі, і учні. Хто по-доброму заздрив, хто тішився їхнім щастям і мріяв про своє, а декому було байдуже до чужих стосунків. Педагоги, правда, трохи нервували – боялися, щоб Леонід чимось не образив Ларису, бо тоді клопотів не оберешся: батько дівчини, відповідальний працівник міської ради, їм би не пробачив недогляду у вихованні.
Але, на щастя, все обійшлося, і молодята насолоджувалися почуттям, яке випало на їх долю. Зайвого собі не дозволяли, були зразковими комсомольцями, вчилися непогано. За зустрічами, спільними походами з однокласниками в кіно, спортивними змаганнями і шкільними вечорами не зчулися, як збіг навчальний рік. Екзамени склали успішно, і вже думали, як краще провести канікули.
Аж тут, як сніг на голову, новина: батька переводять на роботу в Луцьк. Він, правда, не дуже хотів, але в партійні часи накази не обговорювали. Сказано – виконуй. Довелося сім'ї в черговий раз змінювати місце проживання.
...У той прощальний вечір Леонід та Лариса довго сиділи на лавочці у парку. В обох був настрій похмурий, бо розлучатися не хотілося. Здавалося, тільки б жити, мріяти, кохати, а тут розлука, як грім з неба.
– Ти мене не забудеш? – тримаючи руку дівчини в долонях, допитувався Леонід. – Не зрадиш?
– Ні, Льончику, ні, – зі сльозами на очах відповідала Лариса. – Без тебе я не уявляю свого життя. Якщо покинеш, я жити не буду, щось зроблю собі.
– Не говори дурниці, – сердився юнак. – Ти ж знаєш, як я тебе кохаю. Ти – найкраща у світі, мрія мого життя.
ххх
Літо пролетіло швидко. Леонід продовжив навчання, Лариса пішла в 10-й клас однієї з Луцьких шкіл. Часто писали один одному листи, замовляли міжміські переговори, адже інших засобів зв'язку тоді ще не було. Батьки знали про їх дружбу, не заважали у спілкуванні, хоча мати Лариси часто говорила:
– Не будь надто довірливою. Леонід хлопець непоганий, але у вашому віці спокус вистачає. А він з виду непоганий, дівчатам такі подобаються. Дивись, щоб не помилилась.
Лариса переважно відмовчувалася, з матір'ю не сперечалася. Вона щиро вірила Леоніду, сподівалася, що після школи навчатимуться у педінституті, вступити до якого мріяли обоє.
Але сталося не так, як гадалося. Навчаючись в одинадцятому класі, Лариса від подруги дізналася, що в Леоніда великі проблеми. Від нього ніби завагітніла одна з однокласниць, батьки якої зчинили великий скандал, стали вимагати негайної реєстрації шлюбу. (майбутній матері вже виповнилося 16), а в протилежному випадку загрожували судом. Ніяких заперечень і відмовок вони не сприймали.
Почуте викликало у Лариси істерику, яку вдалося вгамувати лише за допомогою медиків. Трохи прийшовши до тями, дівчина побігла на пошту і замовила термінові переговори з Леонідом. На визначену годину він прийшов, але у розмові згоди не дійшли.
– Я ні в чому не винен, – виправдовувався. – Це наклеп. Ти ж знаєш, що кохаю тільки тебе.
– Так кохаєш, що аж інші вагітніють. Чого варті твої брехливі слова? – майже кричала у телефонну трубку Лариса. – Ненавиджу тебе і ніколи не пробачу!
– Я в суді доведу, що батько майбутньої дитини не я, – казав хлопець, в голосі якого не відчувалося твердості і переконаності у своїй правоті.
Після тієї розмови Лариса більше не телефонувала Леоніду. Підсвідомо вона сподівалася, що її коханий не винен, що то наклепи на нього, і правоту його підтвердить суд.
ххх
Та рішення суду виявилося не на користь Леоніда. Про це подруга згодом повідомила Ларисі.
Та вислухала її мовчки, не промовивши ані слова. Лише сказала:
– Дякую тобі за співчуття. Я знаю, що робити.
Вночі, коли батьки заснули (вони, до речі, не знали про трагедію доньки), Лариса одягнула свою білу сукню, яку мріяла одягнути на весілля, нашвидкуруч написала на аркушу паперу: "Мамо і тату! Пробачте мені мій гріх. Але жити далі я не можу і не хочу. Обіймаю обох! Ваша єдина донька Лариса".
Вранці Луцьк жахнувся від новини, яку переказували із вуст у вуста: "На замку Любарта повісилася дівчина. Міліція встановила її особу".
Коли звістка через декілька днів дійшла до Леоніда, він, нічого не сказавши батькам і молодій дружині, з якою нещодавно одружився, пішов до річки, взяв якогось човна і поплив туди, де найглибше місце. Його тіло знайшли лише через тиждень...
Михайло КУЗЬМУК.
Печальніших історій 
Залишити коментар