Повідомлення в номер / Закон карми

Не кожен із нас, живучи на білому світі, дотримується заповідей Божих, особливо однієї з найголовніших – «Не убий!». У часи тоталітарної системи гасло «Убивай і владарюй» було надзвичайно популярним у комуністів, а сьогодні його послідовно втілюють у життя рашисти. 

«Бога нєт!» –  казали тоді сталіністи. «Бог с намі!», – твердять тепер путіністи. 

Однак закону карми не в силах відмінити ніхто, а тому Господь жорстоко карає вбивць і їх нащадків. Ось декілька трагедій з минулого, які трапилися у наших краях і які підтверджують мої слова.

l

Уродженець однієї з областей росії перед початком Другої світової війни, успішно закінчивши військове училище, був згодом призваний до армії, а потім мобілізований до так званих «загороджувальних загонів». Так називали підрозділи, які розташовувалися позаду взводів і рот, що наступали на позиції ворога. В разі відступу або дезертирства когось із червоноармійців їх розстрілювали на місці без суду і слідства. 

Молодший лейтенант Івашов (прізвище змінене) командував одним із  таких загонів. Командував настільки «успішно», що безжально розстрілював не лише тих, хто втікав, а й тих, хто тільки планував це зробити. Адже бажаючих вмирати “за  родіну, за сталіна” ставало все менше і менше.

Коли війна закінчилася, Івашову присвоїли звання старшого лейтенанта і запропонували працювати в органах держбезпеки. «Людина ви надійна, перевірена, а  тому хочемо вас використати у справі величезного державного значення, – повідомив полковник нквс, до якого запросили на співбесіду. Після кількагодинної розмови лейтенанту роз’яснили, що він повинен пройти спеціальні курси, оволодіти знаннями теорії і практики повстанського руху в Західній Україні, а згодом очолити своєрідний спецназ, який під виглядом членів ОУН-УПА діятиме на території Волині та Рівненщини.

Івашов охоче погодився на пропозицію, хоч підсвідомо розумів: доведеться непросто входити у роль «патріота», стравлювати між собою бандерівців, бульбівців і мирне населення, а відтак сприяти у ліквідації  підпілля. Втішало, що знищуватиме  «ворогів народу», які заважали радянській владі будувати  соціалізм  на західноукраїнських землях. Скільки було ліквідовано внаслідок провокацій людей, він  не розповідав нікому. Його не мучили ні совість, ні докори сумління.

Згодом, демобілізувавшись з армії, пройшов вишкіл у спецшколі нквс, отримав посаду у місцевому відділі держбезпеки одного з райцентрів Волині.   Отримавши квартиру, одружився, дослужився до начальника відділу нквс-кдб, став членом бюро райкому кпу.

Коли народився син, виховували його з дружиною в дусі «беззавітної відданості справі партії і народу», готовим у будь-який момент дати відсіч спробам «українських буржуазних націоналістів» підірвати міць і силу «союзу непорушних республік-сестер». Словом, син пішов шляхом батька, зростаючи переконаним комуністом-інтернаціоналістом.

У 80-их  роках минулого століття сина призначили директором одного з престижних навчальних закладів Волині. Як сімейному, дали трикімнатну квартиру в місті, разом із дружиною виховували двох дітей. Здавалося, життя вдалося, і можна ним насолоджуватися сповна. Та у 1991 році, коли в москві стався серпневий заколот і, здавалося, радянська влада зазнала нищівної поразки, у старшого Івашова лікарі виявили рак. Можливо, причиною стресу і недуги  було відкриття таємних архівів кдб, де прізвище ветерана спецслужб, напевне ж, фігурувало.

Стрес прискорив смерть полковника кдб у відставці. Кажуть, перед відходом у потойбіччя його дуже мучили сни – жахіття, голоси людей, котрих він з насолодою вбивав. Не допомогла навіть передсмертна сповідь знайомому священнику, котрий, почувши про загублені Івашовим душі, не захотів його сповідати.

Дружина після смерті чоловіка теж жила недовго – у неї почалося тихе божевілля, яке згодом переросло в маразм і деменцію. Загинула під колесами автомобіля, коли перебігала вулицю, заблукавши у місті, де народилася і виросла.

Розпалася сім’я сина, який, покинувши дружину, одружився із студенткою, що завагітніла від нього. Цього не пробачив хлопець, який кохав дівчину. Одного темного  вечора він підстеріг «молодожона»  у підворітті і задушив його руками.

Синова дружина спилася і повіялась десь по світу. Діти, залишившись без батьків, перетворили квартиру в притон для наркоманів, за що їх згодом притягли до кримінальної відповідальності. Кажуть, свій строк вони не відбули досі.

Закон карми? Не знаю. Але знаю інше. За гріхи Бог карає вбивцю і його рідних до сьомого коліна включно.

Михайло КУЗЬМУК.

Не кожен із нас, живучи на білому світі, дотримується заповідей Божих, особливо однієї з найголовніших – «Не убий!». У часи тоталітарної системи гасло «Убивай і владарюй» було надзвичайно популярним у комуністів, а сьогодні його послідовно втілюють у життя рашисти. 

«Бога нєт!» –  казали тоді сталіністи. «Бог с намі!», – твердять тепер путіністи. 

Однак закону карми не в силах відмінити ніхто, а тому Господь жорстоко карає вбивць і їх нащадків. Ось декілька трагедій з минулого, які трапилися у наших краях і які підтверджують мої слова.

ххх

Уродженець однієї з областей росії перед початком Другої світової війни, успішно закінчивши військове училище, був згодом призваний до армії, а потім мобілізований до так званих «загороджувальних загонів». Так називали підрозділи, які розташовувалися позаду взводів і рот, що наступали на позиції ворога. В разі відступу або дезертирства когось із червоноармійців їх розстрілювали на місці без суду і слідства. 

Молодший лейтенант Івашов (прізвище змінене) командував одним із  таких загонів. Командував настільки «успішно», що безжально розстрілював не лише тих, хто втікав, а й тих, хто тільки планував це зробити. Адже бажаючих вмирати “за  родіну, за сталіна” ставало все менше і менше.

Коли війна закінчилася, Івашову присвоїли звання старшого лейтенанта і запропонували працювати в органах держбезпеки. «Людина ви надійна, перевірена, а  тому хочемо вас використати у справі величезного державного значення, – повідомив полковник нквс, до якого запросили на співбесіду. Після кількагодинної розмови лейтенанту роз’яснили, що він повинен пройти спеціальні курси, оволодіти знаннями теорії і практики повстанського руху в Західній Україні, а згодом очолити своєрідний спецназ, який під виглядом членів ОУН-УПА діятиме на території Волині та Рівненщини.

Івашов охоче погодився на пропозицію, хоч підсвідомо розумів: доведеться непросто входити у роль «патріота», стравлювати між собою бандерівців, бульбівців і мирне населення, а відтак сприяти у ліквідації  підпілля. Втішало, що знищуватиме  «ворогів народу», які заважали радянській владі будувати  соціалізм  на західноукраїнських землях. Скільки було ліквідовано внаслідок провокацій людей, він  не розповідав нікому. Його не мучили ні совість, ні докори сумління.

Згодом, демобілізувавшись з армії, пройшов вишкіл у спецшколі нквс, отримав посаду у місцевому відділі держбезпеки одного з райцентрів Волині.   Отримавши квартиру, одружився, дослужився до начальника відділу нквс-кдб, став членом бюро райкому кпу.

Коли народився син, виховували його з дружиною в дусі «беззавітної відданості справі партії і народу», готовим у будь-який момент дати відсіч спробам «українських буржуазних націоналістів» підірвати міць і силу «союзу непорушних республік-сестер». Словом, син пішов шляхом батька, зростаючи переконаним комуністом-інтернаціоналістом.

У 80-их  роках минулого століття сина призначили директором одного з престижних навчальних закладів Волині. Як сімейному, дали трикімнатну квартиру в місті, разом із дружиною виховували двох дітей. Здавалося, життя вдалося, і можна ним насолоджуватися сповна. Та у 1991 році, коли в москві стався серпневий заколот і, здавалося, радянська влада зазнала нищівної поразки, у старшого Івашова лікарі виявили рак. Можливо, причиною стресу і недуги  було відкриття таємних архівів кдб, де прізвище ветерана спецслужб, напевне ж, фігурувало.

Стрес прискорив смерть полковника кдб у відставці. Кажуть, перед відходом у потойбіччя його дуже мучили сни – жахіття, голоси людей, котрих він з насолодою вбивав. Не допомогла навіть передсмертна сповідь знайомому священнику, котрий, почувши про загублені Івашовим душі, не захотів його сповідати.

Дружина після смерті чоловіка теж жила недовго – у неї почалося тихе божевілля, яке згодом переросло в маразм і деменцію. Загинула під колесами автомобіля, коли перебігала вулицю, заблукавши у місті, де народилася і виросла.

Розпалася сім’я сина, який, покинувши дружину, одружився із студенткою, що завагітніла від нього. Цього не пробачив хлопець, який кохав дівчину. Одного темного  вечора він підстеріг «молодожона»  у підворітті і задушив його руками.

Синова дружина спилася і повіялась десь по світу. Діти, залишившись без батьків, перетворили квартиру в притон для наркоманів, за що їх згодом притягли до кримінальної відповідальності. Кажуть, свій строк вони не відбули досі.

Закон карми? Не знаю. Але знаю інше. За гріхи Бог карає вбивцю і його рідних до сьомого коліна включно.