Саме так, згадавши відомий вислів, можна сказати про традиційні зустрічі колишніх мешканців та їхніх нашадків, зниклого на початку 60-х років минулого століття з географічної карти Турійщини села Вербичне-2.
Ось і цього разу на престольне свято, яке втретє відзначається 8 вересня, після переходу православної Церкви України на Новоюліанський календар, сюди, до спорудженої в колишньому центрі села каплички, з’їхалися десятки представників родин, що тут колись мешкали. Як і в попередні роки, після богослужіння в церкві села Вербичне сюди із хористами прибув настоятель храму ієрей Василь Рішканек і відслужив відправу.
Приїжджі поклали квіти до підніжжя Пам’ятного хреста, котрого було встановлено ще раніше, ніж звели капличку на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Вони вшанували хвилиною мовчання і пам’ять своїх родичів, які покинули цей світ, і нинішніх захисників, котрі загинули у кровопролитній війні, розв’язаній російськими агресорами. А далі були задушевні розмови, спогади про минуле, розповіді про сучасні справи.
А історичні дані і перекази очевидців свідчать, що переважна більшість нинішніх нащадків походять від предків, котрих у 20-ті роки минулого століття польська влада заохочувала освоювати більш родючі землі, ніж, скажімо, на півночі Волині.
Тут, на дрібноліссі, і розпочали свою господарку колоністи. Бо ж, як ми кажемо, «за Польщі», це були не села, не хутори, а колонії Вербичне-1 і Вербичне-2 із їх дрібнішими поселеннями – урочищами і фільварками з центральним управлінням у селі Вербичне. Причому територіально і за кількістю населення «другі» вербичани переважали «перших», а вже з приходом «перших совєтів» колонії стали селами і такими вони були по війні ще років 15.
Далі ж набрали нечуваного розмаху укрупнення, примусове виселення із хуторів та ось таких колишніх колоній, як вербичанські, у центральні села. Чимало родин роз’їхались по містах не тільки Волині, а й далеко за її межами.
Головний ініціатор і організатор ось таких зустрічей із чисельної родини Лосюків, що у свій час переселилася із Ратнівщини, а в шістдесяті роки «приземлилися» в Турійську, Михайло Сидорович згадує (а йому тоді було 10 років, як насильно виселяли їхні сім’ї):
Було про що згадати й Ірині Анастасіїївні Коптюк із Бобол (це її дівоче прізвище), яка тут була найстаршою за віком – вже прямує до 90-го рубежу.
Не прибули на відвідини своєї малої батьківщини з різних причин чимало колишніх тутешніх мешканців та їхніх нащадків – хто за станом здоров’я, хто через складну ситуацію та значну віддаленість від Турійщини.
Але всі, до кого, маючи адреси і номери телефонів, зміг додзвонитися Михайло Лосюк, дякували за запрошення і передавали найщиріші вітання, побажання доброго здоров’я та якнайскорішого мирного неба над нашою багатостраждальною землею.
Володимир ДУБІНЧУК.
l
На СВІТЛИНІ: група учасників зустрічі після проведення богослужіння та поминальної молитви перед капличкою.
Фото
Олександра Лемещука.
Саме так, згадавши відомий вислів, можна сказати про традиційні зустрічі колишніх мешканців та їхніх нашадків, зниклого на початку 60-х років минулого століття з географічної карти Турійщини села Вербичне-2.
Ось і цього разу на престольне свято, яке втретє відзначається 8 вересня, після переходу православної Церкви України на Новоюліанський календар, сюди, до спорудженої в колишньому центрі села каплички, з’їхалися десятки представників родин, що тут колись мешкали. Як і в попередні роки, після богослужіння в церкві села Вербичне сюди із хористами прибув настоятель храму ієрей Василь Рішканек і відслужив відправу.
Приїжджі поклали квіти до підніжжя Пам’ятного хреста, котрого було встановлено ще раніше, ніж звели капличку на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Вони вшанували хвилиною мовчання і пам’ять своїх родичів, які покинули цей світ, і нинішніх захисників, котрі загинули у кровопролитній війні, розв’язаній російськими агресорами. А далі були задушевні розмови, спогади про минуле, розповіді про сучасні справи.
А історичні дані і перекази очевидців свідчать, що переважна більшість нинішніх нащадків походять від предків, котрих у 20-ті роки минулого століття польська влада заохочувала освоювати більш родючі землі, ніж, скажімо, на півночі Волині.
Тут, на дрібноліссі, і розпочали свою господарку колоністи. Бо ж, як ми кажемо, «за Польщі», це були не села, не хутори, а колонії Вербичне-1 і Вербичне-2 із їх дрібнішими поселеннями – урочищами і фільварками з центральним управлінням у селі Вербичне. Причому територіально і за кількістю населення «другі» вербичани переважали «перших», а вже з приходом «перших совєтів» колонії стали селами і такими вони були по війні ще років 15.
Далі ж набрали нечуваного розмаху укрупнення, примусове виселення із хуторів та ось таких колишніх колоній, як вербичанські, у центральні села. Чимало родин роз’їхались по містах не тільки Волині, а й далеко за її межами.
Головний ініціатор і організатор ось таких зустрічей із чисельної родини Лосюків, що у свій час переселилася із Ратнівщини, а в шістдесяті роки «приземлилися» в Турійську, Михайло Сидорович згадує (а йому тоді було 10 років, як насильно виселяли їхні сім’ї):
Було про що згадати й Ірині Анастасіїївні Коптюк із Бобол (це її дівоче прізвище), яка тут була найстаршою за віком – вже прямує до 90-го рубежу.
Не прибули на відвідини своєї малої батьківщини з різних причин чимало колишніх тутешніх мешканців та їхніх нащадків – хто за станом здоров’я, хто через складну ситуацію та значну віддаленість від Турійщини.
Але всі, до кого, маючи адреси і номери телефонів, зміг додзвонитися Михайло Лосюк, дякували за запрошення і передавали найщиріші вітання, побажання доброго здоров’я та якнайскорішого мирного неба над нашою багатостраждальною землею.
Володимир ДУБІНЧУК.
ххх
На СВІТЛИНІ: група учасників зустрічі після проведення богослужіння та поминальної молитви перед капличкою.
Фото Олександра Лемещука.
Саме так, згадавши відомий вислів, можна сказати про традиційні зустрічі колишніх мешканців та їхніх нашадків, зниклого на початку 60-х років минулого століття з географічної карти Турійщини села Вербичне-2. 
Залишити коментар