У кожного з нас своя точка зору на проблему добра. Одному добре тоді, коли здоровий і маєш багато грошей. Другому непогано, коли погано іншому. Третьому найліпше, коли має багато коханок і цілий автопарк найновіших моделей.
Я розумію всіх і нікого не засуджую. Однак в силу свого (поганого?) виховання вважаю, що людині має бути добре тоді, коли займаєшся улюбленою роботою, можеш вільно висловлювати свою думку і почуватися незалежним від найменшої форми диктату.
«А хіба так буває?» – може запитати хтось із читачів газети.
«Буває», – твердо відповім я, згадуючи «золоті часи» своєї журналістської молодості і зрілості, тобто 90-ті роки минулого століття. І хоч дехто протилежної думки (мовляв, період безробіття, безгрошів’я, безвладдя тощо), я все-таки переконаний у своїй правоті.
Чому? Поміркуймо разом, якщо ви не відучилися думати, аналізувати, логічно мислити. І почати хочу із свого особистого життя, яке нині налічує не один десяток літ.
l
Виховуваний тоталітарною системою, постійно «гартований» ідеями марксизму-ленінізму, я підсвідомо відчував, що не все правильно у так званому «радянському способі життя». Сумнівів і вагань додавало знайомство в молоді роки з пресою ПНР (Польської Народної Республіки), інших країн, зарубіжними кінофільмами, кількість яких на екранах кінотеатрів старанно «дозували» відповідні органи, музичними передачами радіо і телебачення, теж належним чином відцензурованими. Недодавала оптимізму радянська пропаганда, яка велася шаблонно, трафаретно і, чесно кажучи, «дубово».
Мені, молодому журналісту, який прийшов у газету в 60-их роках минулого століття, не завжди до снаги були рубрики «Партійне життя», «Комсомольські будні», «Ради за роботою» та інші, бо під ними друкувалися нудні, часом не зовсім правдиві статті, до яких в силу своїх службових обов’язків мусив долучатися і я.
Більше мене приваблювали гумор і сатира, а тому редактори Василь Усенко, пізніше Василь Бородчук доручали вести добірки «Колючі рядки», де під псевдонімом Пилип Одвертий я друкував фейлетони, гуморески, листи читачів, в яких критикував безвідповідальних керівників різного рангу, бюрократів й окозамилювачів, ледаркуватих секретарів парторганізацій і голів сільських рад. Іноді навіть сам малював карикатури.
Звичайно, до високопоставлених осіб мені, як й іншим журналістам, доступу не було (обласний «рівень» мали право критикувати лише загальноукраїнські та всесоюзні видання, а районну ланку – відповідно обласна преса). Але як би там не було, критики в тогочасних газетах вистачало, хоча не завжди об’єктивної.
Полюбляв я статті на так звані «моральні теми» (за прикладом «Молоді України», «Ізвєстій», «Комсомольської правди», де такі матеріали стали з’являтися все частіше).
Мої редактори, знаючи це, постійно до розгляду Вельмі скеровували листи та скарги ображених дружин, скривджених тещ і свекрух, зневажених жінками чоловіків (були й такі). Я уважно вникав у суть непростих сімейних драм і після докладного вивчення причин конфліктів виносив ці невигадані історії на шпальти газети, відкрито називаючи прізвища й імена своїх «героїв». Цікаво, що ніхто з них не надсилав спростувань, не подавав автора до суду. Можливо, тому, що я старанно перевіряв кожен факт, а, можливо, тому, що із журналістами тоді майже ніхто не хотів сваритися…
Пригадую такий випадок. До мене особисто звернулася ковельчанка і попросила написати фейлетон про її чоловіка, який гуляє з чужими жінками, не тримається сім’ї, веде розпусний спосіб життя. Сьогодні про подібні справи вголос намагаються не говорити (чужа сім’я – темний ліс), а тоді такими скаргами були завалені парткоми, профкоми, редакції газет. У них скаржники вбачали свій порятунок.
Чесно кажучи, мені не дуже хотілося займатися цієї сімейною драмою, але дуже вже просила жіночка, яка навіть заплакала у кабінеті. Єдине, що я у неї попросив, – це написати заяву, щоб мати підстави братися за розслідування. Заява не забарилася – її скаржниця принесла буквально на другий день з переліком всіх десяти (!) коханок чоловіка та їх домашніх адрес (з Ковеля були не всі).
Не буду розповідати, як я займався амурними ділами ковельського Дон Жуана, скільки часу на це витратив і якими «хитромудрими» методами при розслідування користувався. Скажу коротко: все з’ясував, уточнив, перевірив і підготував фейлетон. Він у Ковелі трохи наробив шуму. Дехто засуджував чоловіка, дехто – дружину, дехто – автора. Але найцікавіше, що згодом мій герой повернувся в сім’ю і навіть дякував мені за об’єктивну статтю.
l
Однак справжні «золоті часи» у радянській пресі настали у вісімдесятих-дев’яностих роках ХХ століття, коли розпочалася горбачовська перебудова і я вже був редактором тодішньої «міськрайонки» під назвою «Прапор Леніна». Редакційний колектив був переважно молодий, налічував майже 20 чоловік, і всі мої колеги з “головою” поринули у перебудовні процеси.
Ковельська газета однією з перших на Волині та й, мабуть, в Україні, активно сприяла розвитку демократії і гласності, свободі слова. Як результат, її тираж виріс до 20 тисяч примірників. Ми сміливо порушували теми, які хвилювали земляків, запровадили рубрики, про які ще зовсім недавно не могли й мріяти. Газета стала справжнім виразником громадської думки, її шанували, до неї дописували, її любили і водночас… ненавиділи (головним чином – редактора, бо тоді так і казали: «вельмівська газета»).
Було, звичайно, і непросто, і нелегко, а іноді й страшнувато, бо ми не знали, чи довго триватимуть ті «золоті часи», чи не зміниться ситуація в країні, чи не прийде до влади новоявлений диктатор. Але, слава Богу, демократичні процеси набували розмаху, Україна проголосила Незалежність, а більшовицькі ортодокси пішли в небуття.
Сьогодні хочу подякувати моїм колегам, з якими разом творили цікаве, бойове, справді народне періодичне видання, котре у 1991 році було перейменовано на «Вісті Ковельщини». З ними, чесно кажучи, я почувався ніби за кам’яною стіною, адже знав: вони підтримають, не зрадять і виручать у важку хвилину. А таких хвилин було чимало, бо не всім подобалась чітка громадянська позиція редакційного колективу, вірність принципам плюралізму, демократії і гласності.
l
Чи працювалось комфортно особисто мені? Так. У 90-их роках відчував себе вільним у виборі тематики, ідейної спрямованості видання, а головне – знав, що нас підтримує великий загін читачів. Загін, за чисельністю з яким не могла зрівнятися жодна політична сила на Ковельщині. Писав, як кажуть, за велінням серця і душі, не дивлячись на дуті авторитети самозваних «лідерів» громадської думки, яким час від часу хотілося приборкати редактора та його журналістську команду.
Подальша доля української журналістики досить сумна. З приходом до влади кожного чергового президента та прем’єр-міністра на місцеві газети звертали увагу все менше і менше, водночас вимагаючи від журналістів цілковитої лояльності і слухняності. Щоправда, ковельська влада – як міська, так і районна – ніколи не залишали «свою» газету без підтримки. Багато зробив корисного для місцевих медіа колишній голова облдержадміністрації, наш земляк Борис Клімчук (Царство Небесне його добрій і щирій душі!). Після нього проблеми виживання «малої» преси практично не цікавили ані обласну виконавчу, ані представницьку владу.
Дійшло до того, що всупереч діючому законодавству органи державної влади нині не укладають угод про висвітлення їх діяльності, залишаючи людей без потрібної і важливої інформації. Іноді у мене складається враження, що робиться це зумисне і що існує негласна вказівка «згори» знищити місцеві газети. Адже сказав же колись один із високопоставлених чиновників «зеленої» влади: «А навіщо нам журналісти?».
В той же час астрономічні суми коштів з державного бюджету витрачають на «Єдиний телемарафон». Наприклад, в проєкті Держбюджету на 2026 рік передбачена дотація в сумі 1, 5 мільярда гривень (цьогоріч було 738 мільйонів, у 2024 році – 593, 6 мільйони.
Хто ж ці везунчики, яким пощастило?
Ось їх перелік (дані за 2025 рік): ТОВ «Телерадіостанція «Студія 1+1» – 184, 5 млн. грн.; ТОВ «СЛМ «Новини» – 184, 5 млн. грн..; ПАТ «Телеканал «Інтер» – 184, 5; ТОВ «Ми – Україна» – 184, 5 млн. грн. Як бачимо, розподілили «по-братськи». Свій до свого по своє в умовах гігантського дефіциту бюджету і нестачі коштів на закупівлю критично важливої зброї для ЗСУ.
l
Читаючи мої нотатки, дехто може сказати: «Навіщо вам підтримка влади? Працюйте краще, заробляйте собі гроші і пишіть, чого душа бажає. А ще ж можна і зарубіжними грантами скористатися. Було б бажання”.
Так-то воно так, але трішечки не так. Ні я, ні мої колеги рук до гори не підіймають і продовжують трудову «вахту». Щотижня випускаємо свіжий номер «Вістей Ковельщини», незважаючи на всі труднощі і негаразди. Але треба мати на увазі, що деякі із цих негараздів носять об’єктивний характер й усунути їх нам просто не під силу. Що маю на увазі?
По-перше, війну, у зв’язку з якою ринок реклами фактично «вмер», що негативно позначилося на доходах редакцій, крім тих, які наближені до влади або фінансуються олігархами. Згадайте, скільки «Вісті Ковельщини» друкували реклами та оголошень до 2022-го року і скільки друкують тепер. Різниця величезна.
По-друге, незадовільну роботу «Укрпошти». Забираючи в періодичних видань левову частину прибутку (майже половину), відомство пана Смілянського скоротило величезну кількість поштових відділень, листонош, через що місцеві відділення зв’язку погіршили свою роботу, нерегулярно доставляють газети, неякісно надають інші види послуг.
По-третє, останніми роками населення суттєво збідніло, особливо люди старшого віку, які були основними передплатниками періодичних видань, а тому багатьом нині не до преси. Молодь взагалі газет майже не читає, задовольняючись електронними засобами комунікації.
Що стосується грантів, то не всім вони доступні. Та й здобувши право на них, журналіст мусить писати те, чого вимагають грантодавці. Про яку свободу слова тут можна говорити? І загалом, свобода слова сьогодні під великим знаком запитання. І не тільки в Україні.
Викликає величезну тривогу ситуація в «цитаделі демократії», якими донедавна були США. З приходом Дональда Трампа почали коїтися дивні речі. Очевидно, навчившись у путіна, американський президент уявив себе володарем світу і вимагає, не приховуючи цього, славослів’я на свою адресу скрізь і всюди, в тому числі і в ЗМІ. А хто намагається сказати щось проти, негайно карає позовами до суду.
Видно, на зміну епосі гласності і демократії йде епоха замовчування і страху.
l
Ось такі мої не зовсім веселі думки напередодні 86-ої річниці від дня виходу в Ковелі першого номера україномовної газети, яка тепер має назву «Вісті Ковельщини». Не всім ці думки будуть до вподоби, але тут я вже нічим допомогти не можу – написав те, що болить і тривожить.
А що буде завтра? Не знаю. Знаю інше: доки мої колеги матимуть здоров’я і силу, відчуватимуть підтримку читачів і друзів газети, вони нестимуть «вахту» на інформаційному фронті!
Тож будьмо разом! В єдності – наша сила.
Микола Вельма.
l
НА СВІТЛИНІ: працівники редакції та їх гості під час відзначення 50-річчя газети (1989 рік). Зліва направо: верхній ряд – заступник редактора Ігор ПАВЛЮК, завідувач відділу Гнат ОЛЬХОВИЧ, кореспонденти Володимир ПОВАР, Петро ГОРЩАРУК, Володимир КОВАЛЬЧУК, завідувачі відділів Світлана МЕЛЬЯНЧУК і Степан СКОКЛЮК; секретар-машиністка Тамара ШЕВЧУК; нижній ряд – завідувач відділу Степан БАЙДЮК, головний бухгалтер Валентина МАЦЮК, відповідальний секретар Людмила СКОКЛЮК, головний редактор Микола ВЕЛЬМА, начальник Волинського обласного управління по пресі Борис СВЕНЦИЦЬКИЙ, директор Ковельської друкарні Тетяна ЗАБОЛОТНА, заступник головного редактора газети “Волинь” Євген ПРУШКА, кореспондентка Тетяна САЧУК, завідувачка відділу Людмила СТАСЮК, коректорка Алла МАЛИНОВСЬКА, ветеранка праці Ніна НАГАЙЧУК.
На жаль, багато з цих людей уже відійшли у засвіти. Вічна їм пам’ять!
Тим, хто “в строю”, – велика подяка за багаторічну сумлінну працю, найщиріші вітання з днем народження рідної газети, якій віддали багато здоров’я, творчого натхнення, професійного вміння!
Фото з архіву редакції.
У кожного з нас своя точка зору на проблему добра. Одному добре тоді, коли здоровий і маєш багато грошей. Другому непогано, коли погано іншому. Третьому найліпше, коли має багато коханок і цілий автопарк найновіших моделей.
Я розумію всіх і нікого не засуджую. Однак в силу свого (поганого?) виховання вважаю, що людині має бути добре тоді, коли займаєшся улюбленою роботою, можеш вільно висловлювати свою думку і почуватися незалежним від найменшої форми диктату.
«А хіба так буває?» – може запитати хтось із читачів газети.
«Буває», – твердо відповім я, згадуючи «золоті часи» своєї журналістської молодості і зрілості, тобто 90-ті роки минулого століття. І хоч дехто протилежної думки (мовляв, період безробіття, безгрошів’я, безвладдя тощо), я все-таки переконаний у своїй правоті.
Чому? Поміркуймо разом, якщо ви не відучилися думати, аналізувати, логічно мислити. І почати хочу із свого особистого життя, яке нині налічує не один десяток літ.
ххх
Виховуваний тоталітарною системою, постійно «гартований» ідеями марксизму-ленінізму, я підсвідомо відчував, що не все правильно у так званому «радянському способі життя». Сумнівів і вагань додавало знайомство в молоді роки з пресою ПНР (Польської Народної Республіки), інших країн, зарубіжними кінофільмами, кількість яких на екранах кінотеатрів старанно «дозували» відповідні органи, музичними передачами радіо і телебачення, теж належним чином відцензурованими. Недодавала оптимізму радянська пропаганда, яка велася шаблонно, трафаретно і, чесно кажучи, «дубово».
Мені, молодому журналісту, який прийшов у газету в 60-их роках минулого століття, не завжди до снаги були рубрики «Партійне життя», «Комсомольські будні», «Ради за роботою» та інші, бо під ними друкувалися нудні, часом не зовсім правдиві статті, до яких в силу своїх службових обов’язків мусив долучатися і я.
Більше мене приваблювали гумор і сатира, а тому редактори Василь Усенко, пізніше Василь Бородчук доручали вести добірки «Колючі рядки», де під псевдонімом Пилип Одвертий я друкував фейлетони, гуморески, листи читачів, в яких критикував безвідповідальних керівників різного рангу, бюрократів й окозамилювачів, ледаркуватих секретарів парторганізацій і голів сільських рад. Іноді навіть сам малював карикатури.
Звичайно, до високопоставлених осіб мені, як й іншим журналістам, доступу не було (обласний «рівень» мали право критикувати лише загальноукраїнські та всесоюзні видання, а районну ланку – відповідно обласна преса). Але як би там не було, критики в тогочасних газетах вистачало, хоча не завжди об’єктивної.
Полюбляв я статті на так звані «моральні теми» (за прикладом «Молоді України», «Ізвєстій», «Комсомольської правди», де такі матеріали стали з’являтися все частіше).
Мої редактори, знаючи це, постійно до розгляду Вельмі скеровували листи та скарги ображених дружин, скривджених тещ і свекрух, зневажених жінками чоловіків (були й такі). Я уважно вникав у суть непростих сімейних драм і після докладного вивчення причин конфліктів виносив ці невигадані історії на шпальти газети, відкрито називаючи прізвища й імена своїх «героїв». Цікаво, що ніхто з них не надсилав спростувань, не подавав автора до суду. Можливо, тому, що я старанно перевіряв кожен факт, а, можливо, тому, що із журналістами тоді майже ніхто не хотів сваритися…
Пригадую такий випадок. До мене особисто звернулася ковельчанка і попросила написати фейлетон про її чоловіка, який гуляє з чужими жінками, не тримається сім’ї, веде розпусний спосіб життя. Сьогодні про подібні справи вголос намагаються не говорити (чужа сім’я – темний ліс), а тоді такими скаргами були завалені парткоми, профкоми, редакції газет. У них скаржники вбачали свій порятунок.
Чесно кажучи, мені не дуже хотілося займатися цієї сімейною драмою, але дуже вже просила жіночка, яка навіть заплакала у кабінеті. Єдине, що я у неї попросив, – це написати заяву, щоб мати підстави братися за розслідування. Заява не забарилася – її скаржниця принесла буквально на другий день з переліком всіх десяти (!) коханок чоловіка та їх домашніх адрес (з Ковеля були не всі).
Не буду розповідати, як я займався амурними ділами ковельського Дон Жуана, скільки часу на це витратив і якими «хитромудрими» методами при розслідування користувався. Скажу коротко: все з’ясував, уточнив, перевірив і підготував фейлетон. Він у Ковелі трохи наробив шуму. Дехто засуджував чоловіка, дехто – дружину, дехто – автора. Але найцікавіше, що згодом мій герой повернувся в сім’ю і навіть дякував мені за об’єктивну статтю.
ххх
Однак справжні «золоті часи» у радянській пресі настали у вісімдесятих-дев’яностих роках ХХ століття, коли розпочалася горбачовська перебудова і я вже був редактором тодішньої «міськрайонки» під назвою «Прапор Леніна». Редакційний колектив був переважно молодий, налічував майже 20 чоловік, і всі мої колеги з “головою” поринули у перебудовні процеси.
Ковельська газета однією з перших на Волині та й, мабуть, в Україні, активно сприяла розвитку демократії і гласності, свободі слова. Як результат, її тираж виріс до 20 тисяч примірників. Ми сміливо порушували теми, які хвилювали земляків, запровадили рубрики, про які ще зовсім недавно не могли й мріяти. Газета стала справжнім виразником громадської думки, її шанували, до неї дописували, її любили і водночас… ненавиділи (головним чином – редактора, бо тоді так і казали: «вельмівська газета»).
Було, звичайно, і непросто, і нелегко, а іноді й страшнувато, бо ми не знали, чи довго триватимуть ті «золоті часи», чи не зміниться ситуація в країні, чи не прийде до влади новоявлений диктатор. Але, слава Богу, демократичні процеси набували розмаху, Україна проголосила Незалежність, а більшовицькі ортодокси пішли в небуття.
Сьогодні хочу подякувати моїм колегам, з якими разом творили цікаве, бойове, справді народне періодичне видання, котре у 1991 році було перейменовано на «Вісті Ковельщини». З ними, чесно кажучи, я почувався ніби за кам’яною стіною, адже знав: вони підтримають, не зрадять і виручать у важку хвилину. А таких хвилин було чимало, бо не всім подобалась чітка громадянська позиція редакційного колективу, вірність принципам плюралізму, демократії і гласності.
ххх
Чи працювалось комфортно особисто мені? Так. У 90-их роках відчував себе вільним у виборі тематики, ідейної спрямованості видання, а головне – знав, що нас підтримує великий загін читачів. Загін, за чисельністю з яким не могла зрівнятися жодна політична сила на Ковельщині. Писав, як кажуть, за велінням серця і душі, не дивлячись на дуті авторитети самозваних «лідерів» громадської думки, яким час від часу хотілося приборкати редактора та його журналістську команду.
Подальша доля української журналістики досить сумна. З приходом до влади кожного чергового президента та прем’єр-міністра на місцеві газети звертали увагу все менше і менше, водночас вимагаючи від журналістів цілковитої лояльності і слухняності. Щоправда, ковельська влада – як міська, так і районна – ніколи не залишали «свою» газету без підтримки. Багато зробив корисного для місцевих медіа колишній голова облдержадміністрації, наш земляк Борис Клімчук (Царство Небесне його добрій і щирій душі!). Після нього проблеми виживання «малої» преси практично не цікавили ані обласну виконавчу, ані представницьку владу.
Дійшло до того, що всупереч діючому законодавству органи державної влади нині не укладають угод про висвітлення їх діяльності, залишаючи людей без потрібної і важливої інформації. Іноді у мене складається враження, що робиться це зумисне і що існує негласна вказівка «згори» знищити місцеві газети. Адже сказав же колись один із високопоставлених чиновників «зеленої» влади: «А навіщо нам журналісти?».
В той же час астрономічні суми коштів з державного бюджету витрачають на «Єдиний телемарафон». Наприклад, в проєкті Держбюджету на 2026 рік передбачена дотація в сумі 1, 5 мільярда гривень (цьогоріч було 738 мільйонів, у 2024 році – 593, 6 мільйони.
Хто ж ці везунчики, яким пощастило?
Ось їх перелік (дані за 2025 рік): ТОВ «Телерадіостанція «Студія 1+1» – 184, 5 млн. грн.; ТОВ «СЛМ «Новини» – 184, 5 млн. грн..; ПАТ «Телеканал «Інтер» – 184, 5; ТОВ «Ми – Україна» – 184, 5 млн. грн. Як бачимо, розподілили «по-братськи». Свій до свого по своє в умовах гігантського дефіциту бюджету і нестачі коштів на закупівлю критично важливої зброї для ЗСУ.
ххх
Читаючи мої нотатки, дехто може сказати: «Навіщо вам підтримка влади? Працюйте краще, заробляйте собі гроші і пишіть, чого душа бажає. А ще ж можна і зарубіжними грантами скористатися. Було б бажання”.
Так-то воно так, але трішечки не так. Ні я, ні мої колеги рук до гори не підіймають і продовжують трудову «вахту». Щотижня випускаємо свіжий номер «Вістей Ковельщини», незважаючи на всі труднощі і негаразди. Але треба мати на увазі, що деякі із цих негараздів носять об’єктивний характер й усунути їх нам просто не під силу. Що маю на увазі?
По-перше, війну, у зв’язку з якою ринок реклами фактично «вмер», що негативно позначилося на доходах редакцій, крім тих, які наближені до влади або фінансуються олігархами. Згадайте, скільки «Вісті Ковельщини» друкували реклами та оголошень до 2022-го року і скільки друкують тепер. Різниця величезна.
По-друге, незадовільну роботу «Укрпошти». Забираючи в періодичних видань левову частину прибутку (майже половину), відомство пана Смілянського скоротило величезну кількість поштових відділень, листонош, через що місцеві відділення зв’язку погіршили свою роботу, нерегулярно доставляють газети, неякісно надають інші види послуг.
По-третє, останніми роками населення суттєво збідніло, особливо люди старшого віку, які були основними передплатниками періодичних видань, а тому багатьом нині не до преси. Молодь взагалі газет майже не читає, задовольняючись електронними засобами комунікації.
Що стосується грантів, то не всім вони доступні. Та й здобувши право на них, журналіст мусить писати те, чого вимагають грантодавці. Про яку свободу слова тут можна говорити? І загалом, свобода слова сьогодні під великим знаком запитання. І не тільки в Україні.
Викликає величезну тривогу ситуація в «цитаделі демократії», якими донедавна були США. З приходом Дональда Трампа почали коїтися дивні речі. Очевидно, навчившись у путіна, американський президент уявив себе володарем світу і вимагає, не приховуючи цього, славослів’я на свою адресу скрізь і всюди, в тому числі і в ЗМІ. А хто намагається сказати щось проти, негайно карає позовами до суду.
Видно, на зміну епосі гласності і демократії йде епоха замовчування і страху.
ххх
Ось такі мої не зовсім веселі думки напередодні 86-ої річниці від дня виходу в Ковелі першого номера україномовної газети, яка тепер має назву «Вісті Ковельщини». Не всім ці думки будуть до вподоби, але тут я вже нічим допомогти не можу – написав те, що болить і тривожить.
А що буде завтра? Не знаю. Знаю інше: доки мої колеги матимуть здоров’я і силу, відчуватимуть підтримку читачів і друзів газети, вони нестимуть «вахту» на інформаційному фронті!
Тож будьмо разом! В єдності – наша сила.
Микола Вельма.
ххх
НА СВІТЛИНІ: працівники редакції та їх гості під час відзначення 50-річчя газети (1989 рік). Зліва направо: верхній ряд – заступник редактора Ігор ПАВЛЮК, завідувач відділу Гнат ОЛЬХОВИЧ, кореспонденти Володимир ПОВАР, Петро ГОРЩАРУК, Володимир КОВАЛЬЧУК, завідувачі відділів Світлана МЕЛЬЯНЧУК і Степан СКОКЛЮК; секретар-машиністка Тамара ШЕВЧУК; нижній ряд – завідувач відділу Степан БАЙДЮК, головний бухгалтер Валентина МАЦЮК, відповідальний секретар Людмила СКОКЛЮК, головний редактор Микола ВЕЛЬМА, начальник Волинського обласного управління по пресі Борис СВЕНЦИЦЬКИЙ, директор Ковельської друкарніТетяна ЗАБОЛОТНА, заступник головного редактора газети “Волинь” Євген ПРУШКА, кореспондентка Тетяна САЧУК, завідувачка відділу Людмила СТАСЮК, коректорка Алла МАЛИНОВСЬКА, ветеранка праці Ніна НАГАЙЧУК.
На жаль, багато з цих людей уже відійшли у засвіти. Вічна їм пам’ять!
Тим, хто “в строю”, – велика подяка за багаторічну сумлінну працю, найщиріші вітання з днем народження рідної газети, якій віддали багато здоров’я, творчого натхнення, професійного вміння!
Фото з архіву редакції.
У кожного з нас своя точка зору на проблему добра. Одному добре тоді, коли здоровий і маєш багато грошей. Другому непогано, коли погано іншому. Третьому найліпше, коли має багато коханок і цілий автопарк найновіших моделей. 
Залишити коментар