20 років тому в Ковелі сталася подія, яку можна назвати історичною: в парку імені Тараса Шевченка на березі Турії було відкрито пам’ятник Великому Кобзарю. Його освятив митрополит (на той час єпископ) Луцький і Волинський Михаїл.
Ось як про це нещодавно повідомила Волинська Єпархія Православної Церкви України. «Відгукнувшись на запрошення тодішнього міського голови Ярослава Шевчука, владика 22 серпня 2005 року благословив відкриття парку імені Тараса Шевченка, очолив відправу чину освяти пам’ятника і звернувся до присутніх із духовно-патріотичним словом. У ньому, зокрема, зазначив, що спорудженням монумента на честь Великого Кобзаря «не тільки вшановуємо його як українського генія. Ми обираємо цим вшануванням свободу, віру, любов до Бога, ближнього та Батьківщини понад усе».
Мені довелося бути учасником тієї хвилюючої і незабутньої акції (на світлинах праворуч), в якій взяли участь сотні, якщо не тисячі людей. Особливої ваги урочистості додавав факт присутності на ній видатних особистостей того часу. Це – голова Національної спілки письменників України Володимир Яворівський, народні депутати України Іван Драч і Борис Загрева, голова обласного письменницького осередку Василь Гей, лауреат Всеукраїнського шевченківського фонду та літературної премії імені Павла Тичини Петро Засенко, очільниця обласної організації товариства «Просвіта» поетеса Надія Гуменюк.
Обласну владу презентували заступники голів ОДА і обласної ради Володимир Карпук і Володимир Банада. Щиро вітали ковельчан делегації міст-побратимів Бучі, Холма, Бжега Дольного, Барзінгхаузена, Вальсроде та ін. Окрасою свята стали виступи акторки Волинського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка Світлани Органістої, яка декламувала поезію Великого Кобзаря, інших професійних артистів і творчих колективів. Було закладено «Шевченковий гай», який нині перетворився у розкішний парк, що став улюбленим місцем відпочинку ковельчан та їх гостей.
Стоячи у той день в гурті учасників багатолюдного дійства, я мимоволі згадував часи босоногого дитинства, коли на місці щойно відкритого і освяченого пам’ятника було звичайнісіньке болото. В теплу пору на сухіших ділянках випасали корів та кіз, а взимку на льоду ковзалися діти. Влітку береги річки заповнювали відпочивальники, адже тут знаходився славнозвісний «бачок» — улюблене місце любителів плавання (міського пляжу тоді ще не існувало).
Пригадував я і пристрасті, які вирували у сесійній залі міської ради в 90-их роках минулого століття, коли почала роботу щойно обрана, справді демократична рада, головою якої випала честь мені бути. Одним із важливих питань, які порушували депутати (особливо так званого «демократичного» блоку»), стало спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку.
l
Ось як про це згадує колишній секретар Ковельської міської ради Григорій Бойчук в статті у «Газеті «Волинь» від 20 серпня ц. р. під заголовком «А бронзу для найвищого пам’ятника в світі Тарасу Шевченку везли у Ковель аж із Бахмута»: “...Питання про спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку в Ковелі постало ще до незалежності України на початку 1990-их років – його не раз піднімали активісти товариства «Просвіта», «Союзу Українок», Народного руху України. Після проголошення Незалежності тодішній міський голова Ковеля Анатолій Семенюк та депутати міськради ухвалили відповідне рішення, і вже в жовтні 1993 року було відкрито символічний знак на місці встановлення пам’ятника геніальному Кобзарю – камінь на території, що прилягає до річки Турія. Відразу було замовлено його на Львівській кераміко-скульптурній фабриці і перераховано кошти в сумі 100 000 гривень. Узгоджував макет пам’ятника заступник міського голови Пилип Турчин (на жаль, уже покійний) з авторами проєкту. Однак у зв’язку з кризовими часами в Україні на цьому роботи припинилися, і макет «пилився» на території фабрики тривалий час…
І лише з приходом до влади мера міста Ярослава Шевчука в 2002 році депутати його каденції майже одноголосно прийняли рішення продовжити роботи. Їх ідею підтримали депутати Верховної Ради, до яких звернулися члени «Волинського Братства», яке очолював Микола Жулинський, і згодом було виділено 4 мільйони гривень (3 мільйони коштів – з державного бюджету). Сприяв в отриманні коштів у Кабміні народний депутат з Волині, заступник голови облдержадміністрації Бориса Клімчука – Борис Загрева, а також нардеп Юрій Костенко.
Для встановлення було обрано роботу тоді ще молодого, щойно випускника Київського державного художнього інституту (тепер – Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) Володимира Шолудька, який й утілив у життя скульптурну композицію «Апостол Правди і Свободи». Автор, якому допомагали скульптори Петро Подолець та Микола Король, архітектори Тетяна Мельничук та Анатолій Заворотинський, невтомно працював над реалізацією проєкту.
Було закуплено 9 тонн бронзи в Артемівську (тепер – Бахмут) та до роботи залучили ПМК-62 (керівник – Анатолій Приступа), КП «Ковельбуд» (Володимир Сидорук), Ковельську виховну колонію (Олександр Філаретов). На допомогу їм залучили також фахівців багатьох інших трудових колективів із Ковеля, Луцька та Львова. Саджанцями місцевість забезпечували друзі з Польщі, які навіть облаштували «Люблінську алею дружби»…
Пам’ятник Т. Г. Шевченку та новозакладений парк його імені були урочисто відкриті напередодні 14-го за ліком Дня Незалежності України. З огляду на те, що церемонія відкриття відбувалась перед стартом виборчої кампанії-2006, планувалось під час заходу уникнути зайвої політизації, зосередивши увагу на величі Кобзаря та нагальності розвитку української культури.
Відкриваючи свято, міський голова Ярослав Шевчук висловив слова подяки основним благочинникам спорудження пам’ятника, а потому священники Української православної церкви Київського патріархату на чолі з єпископом Луцьким і Волинським Михаїлом освятили монумент».
Пан Григорій загалом об’єктивно висвітлив історію довгого і складного шляху від початку будівництва пам’ятника до його завершення. І все ж я наважусь зробити деякі доповнення. Річ у тім, що, як я писав вище, мова про пам’ятник зайшла ще у 1990 році. На одній із сесій було навіть створено організаційний комітет, до якого увійшли ініціативні та небайдужі люди. За справи взялися серйозно і почали збір благодійних коштів. Певні суми навіть надійшли від закордонних спонсорів.
Однак, як пам’ятають представники старших поколінь, галопуюча інфляція, політична нестабільність далися взнаки. За турботами про хліб насущний увага до проблеми будівництва пам’ятника виявилася, як-то кажуть, «не на часі». Лише з приходом до влади команди Анатолія Семенюка знову зайшла мова про увіковічення пам’яті Тараса Шевченка, про що й написав Григорій Бойчук.
l
Ось як про ті часи розповідає тодішній міський голова, Почесний громадянин Ковеля Анатолій Семенюк:
«У вирі сьогоднішніх неспокійних і трагічних подій, буває, що деякі важливі речі забуваються і стають другорядними.
І добре, що є ті, які пробуджують нашу пам’ять. Таким пробудженням стала стаття Григорія Бойчука в «Газеті «Волинь» про відкриття в Ковелі у 2005 році пам’ятника Тарасу Шевченку. Боже мій, пройшло 20 літ! А самій ідеї будівництва монумента – 35. Це гарна, знакова і навіть якоюсь мірою романтична історія від початку і до кінця.
Тоді, у 1990-их роках, розбурхане море боротьби за Незалежність виплескувало на берег України хвилі духовних, економічних, культурологічних вимог і завдань. Посудіть самі: яка країна, вивільнившись від комуністичної неволі, може існувати без історичних символів? Ідея обгрунтовувалася і тим фактом, що Тарас Шевченко бував у Ковелі, а у Вербському монастирі реставрував ікону святого Миколая у 1846 році.
Найактивнішими натхненниками побудови пам’ятника Кобзарю були Іван Сидорук, Адам Поляк, Ігор Лучко, Марія Хотинська, Ганна Гнатюк, Олександр Козак, Юрій Музичук, Віктор Стрижеус, Андрій Мостиський та інші.
Активну позицію в реалізації цієї ідеї зайняла міська влада (міський голова – Анатолій Семенюк). Було відкрито спеціальний рахунок для збору коштів. Замовником робочого проєкту став Парк-Музей архітектури та побуту Полісся (директор Іван Сидорук). Тоді ж оголосили конкурс на кращий проєкт пам’ятника. Київські, львівські, рівненські, луцькі скульптори та архітектори взяли участь у цих творчих змаганнях.
Жвава полеміка розгорілась навколо місця, де мав стояти монумент Тарасу. Відповідно до деяких пропозицій таким місцем міг стати міський парк відпочинку. Інші радили встановити монумент біля Палацу культури ім. Траса Шевченка по вул. Володимирській.
Після дискусій і спорів та всіх «за» і «проти» небеса прихистили статую Пророка до вільного лугу з правого берега Турії. Скульптор Володимир Шолудько, який виборов перемогу у творчому змаганні, теж визнав, що це місце в просторовому, духовному баченні – найкраще. Згадувалось, що в Каневі пам’ятник стоїть з правого боку Дніпра, а в Ковелі – Турії. Символічно!
Не менш цікавою була «боротьба» за вирішення питання: в якому образі постане пам’ятник Пророку? Надходили різні пропозиції – у вигляді скульптур невеликих розмірів, навіть погрудь. Наприклад, Степан Філіпчук пропонував відтворити Тараса в образі молодого юнака – таким, яким він був під час відвідин Ковеля. В підсумку переміг проєкт Володимира Шолудька, нині Заслуженого діяча мистецтв України. Пам’ятник символізував Тараса Шевченка – пророка, Апостола Правди і Свободи. Спеціальна архітектурна рада, яка функціонує в столиці, одноголосно затвердила цей проєкт.
Робота закипіла. Чітку громадянську позицію у цій важливій справі зайняв заступник міського голови Пилип Турчин. Замовлення було розміщено на Львівській скульптурній фабриці. Кілька разів я їздив туди особисто, часто там бував Іван Сидорук. Вдалось віднайти гроші для оплати за виконані роботи.
Зроблено було немало – в майстерні вже стояла гіпсова скульптура в заданих розмірах. Залишилось небагато: «одягнути» пам’ятник у бронзу. На жаль, стрімкий занепад економіки створив ситуацію, за якої про парк та пам’ятник і думати було годі. Сподіватися на пожертви громадян теж було марно. Проте ковельська громада і я вірили, що рано чи пізно пам’ятник Тарасу постане у всій величі та красі.
Згодом, на місці майбутнього пам’ятника, було встановлено символічний знак. Слід зауважити, що ця подія теж мала історичне значення. В кінці 80-их років ХХ століття компартійна влада ініціювала будівництво пам’ятника слави радянським партизанам на привокзальній площі м. Ковеля (нині тут функціонує платна стоянка автівок). Вихор борні за Незалежність «поховав» цю ідею, залишивши готові мармурові відшліфовані червоні глиби. Щоб не пропадало дорогоцінне майно, було прийнято рішення використати ці камені для інших потреб. Так з’явилась основа під флагшток прапора і тризуба. Такий же камінь зайняв місце на пагорбі як символічний знак.
Проте ця історія має інше щасливе продовження. Коли бронзова скульптура була виготовлена, цей камінь довелось зняти, щоб не заважав будівельним роботам. І на прохання сільського голови Григорія Римарчука його перемістили в село Ружин для виготовлення пам’ятного знака знаменитим гетьманам Ружинським.
…Майнуло 35 років від тих буремних днів та ночей. Нині маємо можливість поглянути, оцінити, проаналізувати, осмислити зроблене за цей час.
Тоді на хвилях демократичного руху багато чого мріялось. Хотілось створити парк-музей архітектури і побуту Полісся, спорудити пам’ятники борцям за Волю України і Тарасу Шевченку, відтворити справедливу історію України і краю, збудувати достойне європейське життя.
Хотілось… Ой, скільки всього мріялось і хотілось! Та, як це буває в реальному житті, не все вдається здійснити.
З тих романтичних ідей, про які разом зі мною мріяли Іван Сидорук та інші активісти, немає діючої кузні, старовинного млина на березі Турії, не відтворено поліської хати і православної каплиці, не з’явився канатний місток через русло річки.
Зате вознісся на весь світ монумент Кобзареві й створено парк його імені – окраса Ковеля. Та, попри всі труднощі та виклики життя, мене тішить, що в капсулі, закладеній під монументом, є віршовані рядки, написані мною. Ось вони:
Тарасе!
Ти віддати все спішив
Життя і розум
Для свого народу.
Над рідним краєм
Соколом летів.
В широких водах
Не шукав ти броди,
Апостол Правди і
Свободи!
Біля братів своїх убогих
На вежі духу, на сторожі
Поставив Слово,
Щоби єднались Турія й
Дніпро,
Щоб супостата-ворога не
стало,
Щоб ми ішли до твого
п’єдесталу
За вірою й правдою
твоєю.
Ці рядки створені експромтом по дорозі від РЖКП-2 до Будинку рад в автівці, як кажуть, з коліна.
…Ідуть люди до Пророка і до історії своєї. Не заросте стежка. І слава Богу! Сьогодні, в цю непросту годину, позначену війною, хочеться від душі подякувати всім тим, хто доклав свій розум, енергію і сили до реалізації проєкту століття.
Маємо пам’ятати, що не заради слави примарної боролись предки, а сьогодні ідуть на смерть наші Герої-воїни, а в ім’я майбутньої, благодатної України».
20 років тому в Ковелі сталася подія, яку можна назвати історичною: в парку імені Тараса Шевченка на березі Турії було відкрито пам’ятник Великому Кобзарю. Його освятив митрополит (на той час єпископ) Луцький і Волинський Михаїл.
Ось як про це нещодавно повідомила Волинська Єпархія Православної Церкви України. «Відгукнувшись на запрошення тодішнього міського голови Ярослава Шевчука, владика 22 серпня 2005 року благословив відкриття парку імені Тараса Шевченка, очолив відправу чину освяти пам’ятника і звернувся до присутніх із духовно-патріотичним словом. У ньому, зокрема, зазначив, що спорудженням монумента на честь Великого Кобзаря «не тільки вшановуємо його як українського генія. Ми обираємо цим вшануванням свободу, віру, любов до Бога, ближнього та Батьківщини понад усе».
Мені довелося бути учасником тієї хвилюючої і незабутньої акції (на світлинах праворуч), в якій взяли участь сотні, якщо не тисячі людей. Особливої ваги урочистості додавав факт присутності на ній видатних особистостей того часу. Це – голова Національної спілки письменників України Володимир Яворівський, народні депутати України Іван Драч і Борис Загрева, голова обласного письменницького осередку Василь Гей, лауреат Всеукраїнського шевченківського фонду та літературної премії імені Павла Тичини Петро Засенко, очільниця обласної організації товариства «Просвіта» поетеса Надія Гуменюк.
Обласну владу презентували заступники голів ОДА і обласної ради Володимир Карпук і Володимир Банада. Щиро вітали ковельчан делегації міст-побратимів Бучі, Холма, Бжега Дольного, Барзінгхаузена, Вальсроде та ін. Окрасою свята стали виступи акторки Волинського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка Світлани Органістої, яка декламувала поезію Великого Кобзаря, інших професійних артистів і творчих колективів. Було закладено «Шевченковий гай», який нині перетворився у розкішний парк, що став улюбленим місцем відпочинку ковельчан та їх гостей.
Стоячи у той день в гурті учасників багатолюдного дійства, я мимоволі згадував часи босоногого дитинства, коли на місці щойно відкритого і освяченого пам’ятника було звичайнісіньке болото. В теплу пору на сухіших ділянках випасали корів та кіз, а взимку на льоду ковзалися діти. Влітку береги річки заповнювали відпочивальники, адже тут знаходився славнозвісний «бачок» — улюблене місце
любителів плавання (міського пляжу тоді ще не існувало).
Пригадував я і пристрасті, які вирували у сесійній залі міської ради в 90-их роках минулого століття, коли почала роботу щойно обрана, справді демократична рада, головою якої випала честь мені бути. Одним із важливих питань, які порушували депутати (особливо так званого «демократичного» блоку»), стало спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку.
ххх
Ось як про це згадує колишній секретар Ковельської міської ради Григорій Бойчук в статті у «Газеті «Волинь» від 20 серпня ц. р. під заголовком «А бронзу для найвищого пам’ятника в світі Тарасу Шевченку везли у Ковель аж із Бахмута»: “...Питання про спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку в Ковелі постало ще до незалежності України на початку 1990-их років – його не раз піднімали активісти товариства «Просвіта», «Союзу Українок», Народного руху України. Після проголошення Незалежності тодішній міський голова Ковеля Анатолій Семенюк та депутати міськради ухвалили відповідне рішення, і вже в жовтні 1993 року було відкрито символічний знак на місці встановлення пам’ятника геніальному Кобзарю – камінь на території, що прилягає до річки Турія. Відразу було замовлено його на Львівській кераміко-скульптурній фабриці і перераховано кошти в сумі 100 000 гривень. Узгоджував макет пам’ятника заступник міського голови Пилип Турчин (на жаль, уже покійний) з авторами проєкту. Однак у зв’язку з кризовими часами в Україні на цьому роботи припинилися, і макет «пилився» на території фабрики тривалий час…
І лише з приходом до влади мера міста Ярослава Шевчука в 2002 році депутати його каденції майже одноголосно прийняли рішення продовжити роботи. Їх ідею підтримали депутати Верховної Ради, до яких звернулися члени «Волинського Братства», яке очолював Микола Жулинський, і згодом було виділено 4 мільйони гривень (3 мільйони коштів – з державного бюджету). Сприяв в отриманні коштів у Кабміні народний депутат з Волині, заступник голови облдержадміністрації Бориса Клімчука – Борис Загрева, а також нардеп Юрій Костенко.
Для встановлення було обрано роботу тоді ще молодого, щойно випускника Київського державного художнього інституту (тепер – Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) Володимира Шолудька, який й утілив у життя скульптурну композицію «Апостол Правди і Свободи». Автор, якому допомагали скульптори Петро Подолець та Микола Король, архітектори Тетяна Мельничук та Анатолій Заворотинський, невтомно працював над реалізацією проєкту.
Було закуплено 9 тонн бронзи в Артемівську (тепер – Бахмут) та до роботи залучили ПМК-62 (керівник – Анатолій Приступа), КП «Ковельбуд» (Володимир Сидорук), Ковельську виховну колонію (Олександр Філаретов). На допомогу їм залучили також фахівців багатьох інших трудових колективів із Ковеля, Луцька та Львова. Саджанцями місцевість забезпечували друзі з Польщі, які навіть облаштували «Люблінську алею дружби»…
Пам’ятник Т. Г. Шевченку та новозакладений парк його імені були урочисто відкриті напередодні 14-го за ліком Дня Незалежності України. З огляду на те, що церемонія відкриття відбувалась перед стартом виборчої кампанії-2006, планувалось під час заходу уникнути зайвої політизації, зосередивши увагу на величі Кобзаря та нагальності розвитку української культури.
Відкриваючи свято, міський голова Ярослав Шевчук висловив слова подяки основним благочинникам спорудження пам’ятника, а потому священники Української православної церкви Київського патріархату на чолі з єпископом Луцьким і Волинським Михаїлом освятили монумент».
Пан Григорій загалом об’єктивно висвітлив історію довгого і складного шляху від початку будівництва пам’ятника до його завершення. І все ж я наважусь зробити деякі доповнення. Річ у тім, що, як я писав вище, мова про пам’ятник зайшла ще у 1990 році. На одній із сесій було навіть створено організаційний комітет, до якого увійшли ініціативні та небайдужі люди. За справи взялися серйозно і почали збір благодійних коштів. Певні суми навіть надійшли від закордонних спонсорів.
Однак, як пам’ятають представники старших поколінь, галопуюча інфляція, політична нестабільність далися взнаки. За турботами про хліб насущний увага до проблеми будівництва пам’ятника виявилася, як-то кажуть, «не на часі». Лише з приходом до влади команди Анатолія Семенюка знову зайшла мова про увіковічення пам’яті Тараса Шевченка, про що й написав Григорій Бойчук.
ххх
Ось як про ті часи розповідає тодішній міський голова, Почесний громадянин Ковеля Анатолій Семенюк:
«У вирі сьогоднішніх неспокійних і трагічних подій, буває, що деякі важливі речі забуваються і стають другорядними.
І добре, що є ті, які пробуджують нашу пам’ять. Таким пробудженням стала стаття Григорія Бойчука в «Газеті «Волинь» про відкриття в Ковелі у 2005 році пам’ятника Тарасу Шевченку. Боже мій, пройшло 20 літ! А самій ідеї будівництва монумента – 35. Це гарна, знакова і навіть якоюсь мірою романтична історія від початку і до кінця.
Тоді, у 1990-их роках, розбурхане море боротьби за Незалежність виплескувало на берег України хвилі духовних, економічних, культурологічних вимог і завдань. Посудіть самі: яка країна, вивільнившись від комуністичної неволі, може існувати без історичних символів? Ідея обгрунтовувалася і тим фактом, що Тарас Шевченко бував у Ковелі, а у Вербському монастирі реставрував ікону святого Миколая у 1846 році.
Найактивнішими натхненниками побудови пам’ятника Кобзарю були Іван Сидорук, Адам Поляк, Ігор Лучко, Марія Хотинська, Ганна Гнатюк, Олександр Козак, Юрій Музичук, Віктор Стрижеус, Андрій Мостиський та інші.
Активну позицію в реалізації цієї ідеї зайняла міська влада (міський голова – Анатолій Семенюк). Було відкрито спеціальний рахунок для збору коштів. Замовником робочого проєкту став Парк-Музей архітектури та побуту Полісся (директор Іван Сидорук). Тоді ж оголосили конкурс на кращий проєкт пам’ятника. Київські, львівські, рівненські, луцькі скульптори та архітектори взяли участь у цих творчих змаганнях.
Жвава полеміка розгорілась навколо місця, де мав стояти монумент Тарасу. Відповідно до деяких пропозицій таким місцем міг стати міський парк відпочинку. Інші радили встановити монумент біля Палацу культури ім. Траса Шевченка по вул. Володимирській.
Після дискусій і спорів та всіх «за» і «проти» небеса прихистили статую Пророка до вільного лугу з правого берега Турії. Скульптор Володимир Шолудько, який виборов перемогу у творчому змаганні, теж визнав, що це місце в просторовому, духовному баченні – найкраще. Згадувалось, що в Каневі пам’ятник стоїть з правого боку Дніпра, а в Ковелі – Турії. Символічно!
Не менш цікавою була «боротьба» за вирішення питання: в якому образі постане пам’ятник Пророку? Надходили різні пропозиції – у вигляді скульптур невеликих розмірів, навіть погрудь. Наприклад, Степан Філіпчук пропонував відтворити Тараса в образі молодого юнака – таким, яким він був під час відвідин Ковеля. В підсумку переміг проєкт Володимира Шолудька, нині Заслуженого діяча мистецтв України. Пам’ятник символізував Тараса Шевченка – пророка, Апостола Правди і Свободи. Спеціальна архітектурна рада, яка функціонує в столиці, одноголосно затвердила цей проєкт.
Робота закипіла. Чітку громадянську позицію у цій важливій справі зайняв заступник міського голови Пилип Турчин. Замовлення було розміщено на Львівській скульптурній фабриці. Кілька разів я їздив туди особисто, часто там бував Іван Сидорук. Вдалось віднайти гроші для оплати за виконані роботи.
Зроблено було немало – в майстерні вже стояла гіпсова скульптура в заданих розмірах. Залишилось небагато: «одягнути» пам’ятник у бронзу. На жаль, стрімкий занепад економіки створив ситуацію, за якої про парк та пам’ятник і думати було годі. Сподіватися на пожертви громадян теж було марно. Проте ковельська громада і я вірили, що рано чи пізно пам’ятник Тарасу постане у всій величі та красі.
Згодом, на місці майбутнього пам’ятника, було встановлено символічний знак. Слід зауважити, що ця подія теж мала історичне значення. В кінці 80-их років ХХ століття компартійна влада ініціювала будівництво пам’ятника слави радянським партизанам на привокзальній площі м. Ковеля (нині тут функціонує платна стоянка автівок). Вихор борні за Незалежність «поховав» цю ідею, залишивши готові мармурові відшліфовані червоні глиби. Щоб не пропадало дорогоцінне майно, було прийнято рішення використати ці камені для інших потреб. Так з’явилась основа під флагшток прапора і тризуба. Такий же камінь зайняв місце на пагорбі як символічний знак.
Проте ця історія має інше щасливе продовження. Коли бронзова скульптура була виготовлена, цей камінь довелось зняти, щоб не заважав будівельним роботам. І на прохання сільського голови Григорія Римарчука його перемістили в село Ружин для виготовлення пам’ятного знака знаменитим гетьманам Ружинським.
…Майнуло 35 років від тих буремних днів та ночей. Нині маємо можливість поглянути, оцінити, проаналізувати, осмислити зроблене за цей час.
Тоді на хвилях демократичного руху багато чого мріялось. Хотілось створити парк-музей архітектури і побуту Полісся, спорудити пам’ятники борцям за Волю України і Тарасу Шевченку, відтворити справедливу історію України і краю, збудувати достойне європейське життя.
Хотілось… Ой, скільки всього мріялось і хотілось! Та, як це буває в реальному житті, не все вдається здійснити.
З тих романтичних ідей, про які разом зі мною мріяли Іван Сидорук та інші активісти, немає діючої кузні, старовинного млина на березі Турії, не відтворено поліської хати і православної каплиці, не з’явився канатний місток через русло річки.
Зате вознісся на весь світ монумент Кобзареві й створено парк його імені – окраса Ковеля. Та, попри всі труднощі та виклики життя, мене тішить, що в капсулі, закладеній під монументом, є віршовані рядки, написані мною. Ось вони:
Тарасе!
Ти віддати все спішив
Життя і розум
Для свого народу.
Над рідним краєм
Соколом летів.
В широких водах
Не шукав ти броди,
Апостол Правди і Свободи!
Біля братів своїх убогих
На вежі духу, на сторожі
Поставив Слово,
Щоби єднались Турія й Дніпро,
Щоб супостата-ворога не стало,
Щоб ми ішли до твого п’єдесталу
За вірою й правдою твоєю.
Ці рядки створені експромтом по дорозі від РЖКП-2 до Будинку рад в автівці, як кажуть, з коліна.
…Ідуть люди до Пророка і до історії своєї. Не заросте стежка. І слава Богу! Сьогодні, в цю непросту годину, позначену війною, хочеться від душі подякувати всім тим, хто доклав свій розум, енергію і сили до реалізації проєкту століття.
Маємо пам’ятати, що не заради слави примарної боролись предки, а сьогодні ідуть на смерть наші Герої-воїни, а в ім’я майбутньої, благодатної України».
Микола ВЕЛЬМА.
(Закінчення буде).
20 років тому в Ковелі сталася подія, яку можна назвати історичною: в парку імені Тараса Шевченка на березі Турії було відкрито пам’ятник Великому Кобзарю. Його освятив митрополит (на той час єпископ) Луцький і Волинський Михаїл.
любителів плавання (міського пляжу тоді ще не існувало).
Пан Григорій загалом об’єктивно висвітлив історію довгого і складного шляху від початку будівництва пам’ятника до його завершення. І все ж я наважусь зробити деякі доповнення. Річ у тім, що, як я писав вище, мова про пам’ятник зайшла ще у 1990 році. На одній із сесій було навіть створено організаційний комітет, до якого увійшли ініціативні та небайдужі люди. За справи взялися серйозно і почали збір благодійних коштів. Певні суми навіть надійшли від закордонних спонсорів.
Залишити коментар