Раді вітати Вас!
  • Головна
  • Контакти
  • Реклама
Весь архів випусків
  • Головна
  • Категорії
    • Повідомлення в номер
    • Місцева влада
    • Репортаж
    • Політика
    • Погода
    • Редакційна пошта
    • Духовність
    • Закон і ми
    • Благодійність
    • Пам’ять
    • Спорт, природа і здоров’я
    • Всяка всячина
    • Реклама і оголошення
    • З неопублікованого
  • Галерея
  • Про нас
  • Відгуки читачів
  • Передплата
  • Контакти
  • Четвер, 23 жовтня 2025 року №44 (13000)

Повідомлення в номер / Живіть, мрійте – це прекрасно!

23.10.2025
Одного разу в потязі, який прямував до Любомля, навпроти мене сиділи три жінки віком до 60 років. Говорили про життя-буття. Потім  одна дістала пів хлібини та розділила її на три частини. Вони обережно ламали свіжий чорний хліб натрудженими руками й потихеньку смакували.
Їли без червоної ікри, без масла, навіть без сала.  
Через кілька зупинок жінки вийшли, тримаючи в руках великі торби. Їхали з Ковеля – мабуть, спродали щось із овочів, а купили олії, круп і хліба. Адже на нашу пенсію багато не купиш.
Із останнім твердженням можна погодитися і не сперечатися. Адже жінки, які живуть у селах, часто задовольняються малим і старіють раніше. Важка робота, нехтування власними інтересами та потребами, бажання догодити чоловіку, який часто-густо п’є, дебоширить. В декого навіть і чоловіка немає – залишилися самі, робити треба за двох.
Жінка, яка живе у селі, часто перестає стежити за собою, бо це якось «недоречно» і «не до того».
У неї немає часу нормально поїсти – усе похапцем, пізно ввечері, коли роботи менше. Немає куди  виряджатися, одягнути новіші туфлі, гарно зачесатися – все абияк . У наш час нема весіль, хрестин, клуби напівзачинені. І куди ж то прибиратися?
Пригадую свою тітку Надю, у якої було троє дітей, четверо онуків, два городи, господарство, робота на фермі. Ані хвилини перепочинку. Хоча у шафі тітка мала багато одягу. Інколи приміряла, дивилася у дзеркало, потім знімала, казала: «Ой, як шкода  забруднити».
Пам’ятаю, що її найбільшим задоволенням було купити нові парфуми. Нові, але недорогі, які зрідка завозили до магазину.
Дочки навідувалися у село до матері. Везли хліб, ковбасу варену, іноді шкарпетки куплять, калоші, щоб на роботу чи на город ходити. А скільки хусток «салісовок» було у неї? Зав’язувала теж рідко – хіба що до магазину, до сусідки на посиденьки інколи забігала.
Зараз, в основному, діти батькам у село везуть одяг з гуманітарки, якісь светри, спідниці, рейтузи, щоб зручно і тепло.
Може, варто до одягу купити те, що вона хоче, але не скаже, бо то гроші «стоїть» –  непристойно.
Звичайно, жінки різні є. Мають свої потреби та інтереси, бажання бути гарнішою, подивитись на себе у дзеркало, самій собі посміхнутися.
l
Розповім ще одну історію, яка трапилася в одному звичайному українському селі, з однією звичайною жінкою.
–  Купи мені електромопед, – каже 60-річна Галя своєму дорослому сину.
– Мамо, ти чого? З глузду з’їхала на старості? – дивується він.
– На город буду їздити, а то далеко. Як мішок буряків привезу? Он сусідка Людка ганяє. Так вдобно. І в магазин, і в гості до куми на другий куток села з’їздити.
– Та Людка молодша од тебе на десять год.
Галина телефонує своїй дочці:
– Віро. Хочу з пенсії відкласти на мопед. Поможеш?
– Мамо, ти що? Навіщо він тобі в селі? Тільки гроші переведеш. Сміятися будуть з тебе.
– Так хочеться…
– Мам, не видумуй! До речі, як там город? Уже все посадила?
– От приїдеш, побачиш, допоможеш. Посадила, але ж осінню треба все зібрати, привезти додому.
…Мріяти про мопед? Не дай, Боже, – засміють. А, може, варто запитати, що вона насправді хоче, однак боїться сказати? 
Діти не купили Галині мопед. Вона померла, так і не дочекавшись своєї найзаповітнішої мрії.
Та почуйте, врешті-решт, своїх мам чи бабусь!  Якщо вони кажуть, що нічого не хочуть, значить бояться мріяти.
l
Але я хотіла розповісти саме про тих, хто перестав себе цінувати, роботу, яка забирає багато часу.
Часто їжджу автобусом і бачу цих жінок, одягнених дуже скромно та невибагливо. Вони й не ховають свої почорнілі від роботи на городі руки, ведуть величезні торби, їдять простий чорний хліб, думають і говорять тільки про городину, яку треба   назбирати дітям та онукам. Їхню роботу часто не цінують – звична справа.
Їм рідко роблять компліменти, а ще рідше  дарують дорогі речі. А гарні спідниці та піджачки ці жінки все-таки мають. «На смерть», а не для життя. Вони давним-давно забули, що означає любити себе. Інших – так, себе – ні.
Я, автор цих рядків, теж трохи схожа до такого жіноцтва, бо живу і працюю в селі. У ньому має обов’язково бути город, який щороку садиш, ореш, обробляєш, збираєш урожай, і в банки закриваєш.
Перебираю часто в шафі свій одяг, приміряю, одягаю, а який і відкладаю. Так було, є і, мабуть, буде надалі.
Хто має можливість, допоможіть їм повірити в себе та здійснити призабуті мрії, говоріть компліменти та дякуйте за їхню працю. Це не так важко, як здається.
Наостанок хочеться голосно сказати: «Жінки, хоч де ви живете! Не забувайте про себе,  відкладайте гроші не на «смерть», а на ровер чи мопед!
Що люди подумають? Та, «начхати»! Живіть, мрійте – це прекрасно! 
1Одного разу в потязі, який прямував до Любомля, навпроти мене сиділи три жінки віком до 60 років. Говорили про життя-буття. Потім  одна дістала пів хлібини та розділила її на три частини. Вони обережно ламали свіжий чорний хліб натрудженими руками й потихеньку смакували.
Їли без червоної ікри, без масла, навіть без сала.  
Через кілька зупинок жінки вийшли, тримаючи в руках великі торби. Їхали з Ковеля – мабуть, спродали щось із овочів, а купили олії, круп і хліба. Адже на нашу пенсію багато не купиш.
Із останнім твердженням можна погодитися і не сперечатися. Адже жінки, які живуть у селах, часто задовольняються малим і старіють раніше. Важка робота, нехтування власними інтересами та потребами, бажання догодити чоловіку, який часто-густо п’є, дебоширить. В декого навіть і чоловіка немає – залишилися самі, робити треба за двох.
Жінка, яка живе у селі, часто перестає стежити за собою, бо це якось «недоречно» і «не до того».
У неї немає часу нормально поїсти – усе похапцем, пізно ввечері, коли роботи менше. Немає куди  виряджатися, одягнути новіші туфлі, гарно зачесатися – все абияк . У наш час нема весіль, хрестин, клуби напівзачинені. І куди ж то прибиратися?
Пригадую свою тітку Надю, у якої було троє дітей, четверо онуків, два городи, господарство, робота на фермі. Ані хвилини перепочинку. Хоча у шафі тітка мала багато одягу. Інколи приміряла, дивилася у дзеркало, потім знімала, казала: «Ой, як шкода  забруднити».
Пам’ятаю, що її найбільшим задоволенням було купити нові парфуми. Нові, але недорогі, які зрідка завозили до магазину.
Дочки навідувалися у село до матері. Везли хліб, ковбасу варену, іноді шкарпетки куплять, калоші, щоб на роботу чи на город ходити. А скільки хусток «салісовок» було у неї? Зав’язувала теж рідко – хіба що до магазину, до сусідки на посиденьки інколи забігала.
Зараз, в основному, діти батькам у село везуть одяг з гуманітарки, якісь светри, спідниці, рейтузи, щоб зручно і тепло.
Може, варто до одягу купити те, що вона хоче, але не скаже, бо то гроші «стоїть» –  непристойно.
Звичайно, жінки різні є. Мають свої потреби та інтереси, бажання бути гарнішою, подивитись на себе у дзеркало, самій собі посміхнутися.
ххх
Розповім ще одну історію, яка трапилася в одному звичайному українському селі, з однією звичайною жінкою.
–  Купи мені електромопед, – каже 60-річна Галя своєму дорослому сину.
– Мамо, ти чого? З глузду з’їхала на старості? – дивується він.
– На город буду їздити, а то далеко. Як мішок буряків привезу? Он сусідка Людка ганяє. Так вдобно. І в магазин, і в гості до куми на другий куток села з’їздити.
– Та Людка молодша од тебе на десять год.
Галина телефонує своїй дочці:
– Віро. Хочу з пенсії відкласти на мопед. Поможеш?
– Мамо, ти що? Навіщо він тобі в селі? Тільки гроші переведеш. Сміятися будуть з тебе.
– Так хочеться…
– Мам, не видумуй! До речі, як там город? Уже все посадила?
– От приїдеш, побачиш, допоможеш. Посадила, але ж осінню треба все зібрати, привезти додому.
…Мріяти про мопед? Не дай, Боже, – засміють. А, може, варто запитати, що вона насправді хоче, однак боїться сказати? 
Діти не купили Галині мопед. Вона померла, так і не дочекавшись своєї найзаповітнішої мрії.
Та почуйте, врешті-решт, своїх мам чи бабусь!  Якщо вони кажуть, що нічого не хочуть, значить бояться мріяти.
ххх
Але я хотіла розповісти саме про тих, хто перестав себе цінувати, роботу, яка забирає багато часу.
Часто їжджу автобусом і бачу цих жінок, одягнених дуже скромно та невибагливо. Вони й не ховають свої почорнілі від роботи на городі руки, ведуть величезні торби, їдять простий чорний хліб, думають і говорять тільки про городину, яку треба   назбирати дітям та онукам. Їхню роботу часто не цінують – звична справа.
Їм рідко роблять компліменти, а ще рідше  дарують дорогі речі. А гарні спідниці та піджачки ці жінки все-таки мають. «На смерть», а не для життя. Вони давним-давно забули, що означає любити себе. Інших – так, себе – ні.
Я, автор цих рядків, теж трохи схожа до такого жіноцтва, бо живу і працюю в селі. У ньому має обов’язково бути город, який щороку садиш, ореш, обробляєш, збираєш урожай, і в банки закриваєш.
Перебираю часто в шафі свій одяг, приміряю, одягаю, а який і відкладаю. Так було, є і, мабуть, буде надалі.
Хто має можливість, допоможіть їм повірити в себе та здійснити призабуті мрії, говоріть компліменти та дякуйте за їхню працю. Це не так важко, як здається.
Наостанок хочеться голосно сказати: «Жінки, хоч де ви живете! Не забувайте про себе,  відкладайте гроші не на «смерть», а на ровер чи мопед!
Що люди подумають? Та, «начхати»! Живіть, мрійте – це прекрасно! 

Ой, город ти мій, город! 

Маю хату у селі,
Соток двадцять є землі.
На ній треба працювати,
Щоб зібрати і все мати.
Молюсь щоденно, щоб  зійшло,
Переживаю, щоб росло.
Ну, а виросло – треба  кропити, 
Щоб не з’їли паразити,
Дивлюсь, щоб градом не  побило, 
Ніхто не вкрав, ніщо не з’їло.
Щодня водою поливаю,
Шпаків гоню, жуків збираю.
Пшеницю треба змолотити
Когось найняти, попросити,
Ще й гроші треба  заплатити,
Щоб курочкам було зерно.
– Ну, ніби все.
Врожай зібрала,
На зиму в банки закатала.
Дивлюсь, щоб кришки не
 злетіли,
Прошу, благаю, аби з’їли.
Приїхали у гості діти…
– Ну, як ви мамо тут живете?
– Втомилась, любі діти, я. 
Болить і спина, і нога, Щось серце стало барахлити. 
Треба до лікаря сходити.
– Та ні, ми завтра ліки  привеземо. 
Все, що дасте, ми заберемо.
– А в сумку все взяли,  поклали?
– За все вам, дякуємо, мамо.
Поїхали. Задумалась…
Питаю себе: 
«А нафіга мені то  треба?..».
ххх
Нещодавно у світі відзначали Міжнародний день сільських жінок. Користуючись нагодою, щиросердечно вітаю моїх землячок-трудівниць зі святом, бажаю миру, добра, Господнього благословення на кожен день! Хвала і слава Вам, дорогі жіночки, у яких руки завжди пахнуть хлібом!
Ольга Ліщук. с. Мощена.

Залишити коментар

Ваш коментар з’явиться після перевірки модератором

ВІСТІ КОВЕЛЬЩИНИ

  • Редактор
    Вельма Микола Григорович
  • Перший заступник редактора
    Ляшук Світлана Олександрівна
  • Головний бухгалтер
    Шостацька Ірина Іванівна

Громадсько-політична газета "Вісті Ковельщини" 2012-2025