Прочитала у газеті «Вісті Ковельщини» слова поета Віктора Баранова «Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як?».
І стало ще важче на душі. Автор нагадує, що «ми на Вкраїні – таки український народ… і що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина і що щедрість в серцях…».
Ліна Костенко пише: «Кожна нація має свою хворобу. У рашистів вона невиліковна». Боляче, що і досі деякі українці не зрозуміли, що треба берегти своє. І мову рідну, і культуру.
Схаменіться! Життя коротке. Прийде час, і Україна спитає: яким ти був, де був, як допомагав своїй ослабленій, скривдженій Батьківщині?
Важке випробування випало на долю України. Цілому світові вона демонструє свою нескореність. Наші захисники ціною власного життя намагаються відстоювати кожен клаптик рідної землі.
Українці вміють чесно жити (а таких переважна більшість), працювати, співчувати і виручати. Доброту, пошану, повагу до людини повинна виховувати школа. Прикро, що не організували зустріч з Володимиром Голубовим, поверненим з полону. Це – живий приклад мужності, нескореності, вірності Присязі. Краще смерть, ніж зрада. Виховний момент зашкалює.
«Раз добром нагріте серце вік не прохолоне», – писав Тарас Шевченко. І ось живі приклади доброти, людяності. Був День учителя. Чиясь добра рука причепила мені до воріт квіточку, яка і досі підвищує мені настрій. Добротою і повагою наповнені серця моїх колишніх учениць Лариси Корнелюк, вчительки музичної школи Олени Зубчик, яка надзвичайно працьовита, а знаходить часинку, щоб зателефонувати, заїхати, допомогти. Раїса Даценко доглядає хворого чоловіка, піклується пораненим на війні сином. А вчительки своєї не забуває.
Зворушили мене слова Тетяни Поліщук, яка сказала: «Телефонуйте. Якщо треба буде, то я до Вас і вночі прийду». А моя сусідочка Таня Артинюк побачила, що все в обійсті закрите зранку, мене не видно. Захвилювалась. Знайшла вихід, як проникнути у двір. Побачила, що все в порядку і заспокоїлась. А через кілька днів отримала подяку від командира військової частини, де служить її син, за хороше виховання. Уже двічі контужений, він є прикладом для інших. Отакими ми є, Українці!
Працівники Голобської бібліотеки не забувають про вчителів-пенсіонерів, запрошують на різні заходи. Нещодавно разом із музичною школою організували святковий концерт (на світлині). Саме завдяки бібліотеці я дізналася про появу на моїй вулиці людини, закоханої в рідне слово, Валентини Андросюк.
На її рахунку – уже кільканадцять віршів на різні теми. І не дивно, що вона створила оду на честь Книги, Бібліотеки, бо бібліотека – це не склад книг, а публічний дім, доступний кожному. Як і газета, з якої дізнаєшся багато цікавого.
Пропоную Вашій увазі вірш Валентини Андросюк.
Лідія Гарлінська,
ветеран педагогічної праці.
смт Голоби.
Прочитала у газеті «Вісті Ковельщини» слова поета Віктора Баранова «Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як?».
І стало ще важче на душі. Автор нагадує, що «ми на Вкраїні – таки український народ… і що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина і що щедрість в серцях…».
Ліна Костенко пише: «Кожна нація має свою хворобу. У рашистів вона невиліковна». Боляче, що і досі деякі українці не зрозуміли, що треба берегти своє. І мову рідну, і культуру.
Схаменіться! Життя коротке. Прийде час, і Україна спитає: яким ти був, де був, як допомагав своїй ослабленій, скривдженій Батьківщині?
Важке випробування випало на долю України. Цілому світові вона демонструє свою нескореність. Наші захисники ціною власного життя намагаються відстоювати кожен клаптик рідної землі.
Українці вміють чесно жити (а таких переважна більшість), працювати, співчувати і виручати. Доброту, пошану, повагу до людини повинна виховувати школа. Прикро, що не організували зустріч з Володимиром Голубовим, поверненим з полону. Це – живий приклад мужності, нескореності, вірності Присязі. Краще смерть, ніж зрада. Виховний момент зашкалює.
«Раз добром нагріте серце вік не прохолоне», – писав Тарас Шевченко. І ось живі приклади доброти, людяності. Був День учителя. Чиясь добра рука причепила мені до воріт квіточку, яка і досі підвищує мені настрій. Добротою і повагою наповнені серця моїх колишніх учениць Лариси Корнелюк, вчительки музичної школи Олени Зубчик, яка надзвичайно працьовита, а знаходить часинку, щоб зателефонувати, заїхати, допомогти. Раїса Даценко доглядає хворого чоловіка, піклується пораненим на війні сином. А вчительки своєї не забуває.
Зворушили мене слова Тетяни Поліщук, яка сказала: «Телефонуйте. Якщо треба буде, то я до Вас і вночі прийду». А моя сусідочка Таня Артинюк побачила, що все в обійсті закрите зранку, мене не видно. Захвилювалась. Знайшла вихід, як проникнути у двір. Побачила, що все в порядку і заспокоїлась. А через кілька днів отримала подяку від командира військової частини, де служить її син, за хороше виховання. Уже двічі контужений, він є прикладом для інших. Отакими ми є, Українці!
Працівники Голобської бібліотеки не забувають про вчителів-пенсіонерів, запрошують на різні заходи. Нещодавно разом із музичною школою організували святковий концерт (на світлині). Саме завдяки бібліотеці я дізналася про появу на моїй вулиці людини, закоханої в рідне слово, Валентини Андросюк.
На її рахунку – уже кільканадцять віршів на різні теми. І не дивно, що вона створила оду на честь Книги, Бібліотеки, бо бібліотека – це не склад книг, а публічний дім, доступний кожному. Як і газета, з якої дізнаєшся багато цікавого.
Пропоную Вашій увазі вірш Валентини Андросюк.
Лідія Гарлінська, ветеран педагогічної праці.
смт Голоби.
ххх
Заходжу в храм, де пахне фарбою століття,
Де книги розмовляють мовою віків.
А на полицях книг цих – ціле розмаїття,
На всі смаки знайдеш, що ти хотів.
Коли пірнаю в море книг, про все я забуваю,
Стає так солодко і тепло на душі.
Знання із книг й цікаве з світу здобуваю,
І ніби наяву я бачу постаті живі.
У книгах цих, до стелі, на полицях,
Багато таємниць, які жадаю я пізнать.
Вони, як човен, що не може зупиниться,
У море знань і мудростей пірнать.
Буває, що сидиш в німій ти тишині,
А мозок й душу туга розриває.
Візьмеш ти книгу, де живуть слова,
Там мудрість та, яку пізнать душа бажає.
Нам хліб насущний сили прибавляє,
Здоров’я дарить, тримає в тонусі життя.
А книга, книга душу зігріває,
Навчає мудростей, захованих в буття.
У храмі книг, де в повній тишині,
Слова витають Лесі і Тараса.
Де чути спів вкраїнської землі
У мові солов’їній, вона є тільки наша.
Бо мови рідної там паросток проріс,
Він зітканий із мук, пісень і жита золотого.
Із всього того, що люд наш переніс,
Дніпра ревучого і Світязя небесно-голубого.
Цей скарб нетлінний мудрості живе,
Стоїть у храмах книг віками.
Його народ так ревно береже,
Щоби пізнати світ могли ми з вами.
Там все ти бачиш – горе, радість, сміх,
Розлуки, розпачі, гріхи кохання,
Там щось хтось винайшов для нас усіх,
Долі людські там й трепетні зізнання.
Книги - це є багатство вічне світу,
Це Божий дар, який живе віками.
Тому ідем охоче ми туди —
Там добре світ пізнать, зібратися з думками!
Валентина АНДРОСЮК.
Прочитала у газеті «Вісті Ковельщини» слова поета Віктора Баранова «Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як?».
Залишити коментар