Я належу до категорії людей, котрі, загалом сприймаючи як належне всі новації сучасного життя, все-таки ностальгують за часами, коли люди послуговувалися традиційними фотоапаратами, транзисторними радіоприймачами, касетними магнітофонами і тому подібними атрибутами повсякдення.
Коли б мене запитали, чому, я б сказав так: «Бо у роки нашої юності це було цікаво, корисно й надійно».
От, наприклад, фотоапарат. Зробити світлину ним – це складний технологічний процес. Для початку треба було той апарат мати. Вибір, звичайно, тоді був широкий – від «Смєни» до ФЕДа або «Києва». Не обов’язково було мати багато грошей, але неодмінно мати інше – бажання, як-то кажуть, знімкувати.
Однак натиснути «спускову» кнопку фотоапарата – це ще не все. Не менш важливо встановити діафрагму, витримку. Після того – проявити і закріпити плівку, заправити її у фотозбільшувач, попередньо підготувавши розчин проявника і закріплювача, увімкнувши червону лампу й зашторивши вікна у кімнаті, щоб ні шпаринки, ні промінчика світла, інакше – все пропало...
Так, це вам не сучасний примітивний процес на смартфоні, а справжнє мистецтво, яким далеко не кожен міг досконало оволодіти. В Ковелі у різний час жили і трудились люди, котрих шанували саме за високу майстерність у фотосправі. Люди ці, як правило, працювали у так званих фотосалонах, котрі належали комбінату побутових послуг. Було й декілька приватників, але їм особливо не давали «розгулятися». Вони перебували під пильним наглядом фінвідділу (податкової інспекції ще не створили), міліції і КДБ.
Пригадую, популярністю у Ковелі користувався фотограф Гулін, який мав особисту фотостудію. До нього з великим бажанням йшли фотографуватися ковельчани, особливо жіночої статі. І недаремно, адже на світлині кожна з них виглядала кінозіркою: Гулін мав смак і талант.
Однак згодом «компетентні органи» вирішили, що не гоже в період активного будівництва комунізму оспівувати жіночу красу та ще й спокушувати нею широкі маси трудящих. Фотомайстру приписали пропаганду порнографії, хоч її там і близько не було, а затим притягли до відповідальності. Гулін не витримав знущань і згодом виїхав із славного міста залізничників, на прощання обдарувавши шанувальниць свого таланту блискуче зробленими їх портретами…
Знаю й інших мастрів фотосправи у Ковелі. На жаль, багатьох з них уже немає в живих. Чимало, до речі, працювало і в редакції місцевої газети. Фотокореспондентами, зокрема, були Володимир Трофимчук, Василь Марієвич, Олександр Машков, Сергій Дятел, Марія Озарків (Фоменко), Володимир Повар, Ярослав Гаврилюк, Мирослав Данилюк. Фотокореспондент належав до категорії творчих працівників редакції, робота його завжди високо цінувалася й нормально оплачувалася.
Ще раз наголошу: фотографія – це надзвичайно важливий вид мистецтва. Ось чому особисто мені (та й не тільки мені) дорогі старі світлини, на яких – миті життя нас самих, батьків, друзів, знайомих. Коли береш такі фото в руки, то ніби торкаєшся живої історії, можеш на мить перенестися уявою в далеку чи близьку минувшину.
В моєму особистому архіві є світлини, на яких – колишні колеги, дописувачі газети, люди цікавих професій. Сьогодні під рубрикою «Несподіваний ракурс» пропоную до уваги читачів деякі з цих світлин. Можливо, й ви захочете підтримати моє починання й маєте бажання поділитися «скарбами» домашніх фотоархівів. Із задоволенням їх опублікуємо.
Микола ВЕЛЬМА.
l
НА СВІТЛИНАХ: вгорі – одна з перших делегацій міста Ковеля, очолювана головою міської ради та її виконкому Олександром СТРЕКОВИМ, на так званому «мосту дружби» через ріку Західний Буг, під час поїздки у місто Холм Республіки Польща на святкуванні річниці визволення від нацистських загарбників. Тоді була традиція: поляки приїжджали до Ковеля 9 травня, а ковельчани з візитом-відповіддю – 22 липня.
В центрі – учасники урочистих зборів у Ковелі, присвячених Дню преси, 5 травня 1985 року. Серед них – працівники редакції газети, в т. ч. тодішній редактор Василь Бородчук, автор цих рядків, а також директор Ковельської міської друкарні Михайло Аврух, адже у ті часи журналісти і поліграфісти відзначали професійне свято в один день. Присутні також громадські дописувачі газети, зокрема Михайло Хижко з Голоб, Сергій Миронюк з Кричевич, Аркадій Чабанчук з Нового Мосира та інші.
А тут в «несподіваному ракурсі» — Іван СИДОРУК, Заслужений працівник культури України, випускник Вижницького училища прикладного мистецтва (1978-1982 р. р.). Він – у нижньому ряду посередині. На другому фото – разом із Народним артистом України, лауреатом Шевченківської премії Василем Зінкевичем, випускником училища, під час відзначення 100-річчя від дня заснування Вижницького коледжу прикладного мистецтва ім. В. Ю. Шкрібляка (так тепер називається навчальний заклад).
До речі, нещодавно Президент України Володимир Зеленський вручив Василю Зінкевичу престижну нагороду «Національна легенда України».
Внизу – на цих світлинах у дещо незвичному амплуа музиканта ви бачите ковельчанина, лікаря-стоматолога, громадського дописувача «Вістей Ковельщини» Івана ЯРОШИКА. Тут він – як учасник Всеукраїнського фестивалю «Червона калина», а також як колега Народного артиста України Василя Чепелюка.
Фото з архіву редакції
та автора.
Я належу до категорії людей, котрі, загалом сприймаючи як належне всі новації сучасного життя, все-таки ностальгують за часами, коли люди послуговувалися традиційними фотоапаратами, транзисторними радіоприймачами, касетними магнітофонами і тому подібними атрибутами повсякдення.
Коли б мене запитали, чому, я б сказав так: «Бо у роки нашої юності це було цікаво, корисно й надійно».
От, наприклад, фотоапарат. Зробити світлину ним – це складний технологічний процес. Для початку треба було той апарат мати. Вибір, звичайно, тоді був широкий – від «Смєни» до ФЕДа або «Києва». Не обов’язково було мати багато грошей, але неодмінно мати інше – бажання, як-то кажуть, знімкувати.
Однак натиснути «спускову» кнопку фотоапарата – це ще не все. Не менш важливо встановити діафрагму, витримку. Після того – проявити і закріпити плівку, заправити її у фотозбільшувач, попередньо підготувавши розчин проявника і закріплювача, увімкнувши червону лампу й зашторивши вікна у кімнаті, щоб ні шпаринки, ні промінчика світла, інакше – все пропало...
Так, це вам не сучасний примітивний процес на смартфоні, а справжнє мистецтво, яким далеко не кожен міг досконало оволодіти. В Ковелі у різний час жили і трудились люди, котрих шанували саме за високу майстерність у
фотосправі. Люди ці, як правило, працювали у так званих фотосалонах, котрі належали комбінату побутових послуг. Було й декілька приватників, але їм особливо не давали «розгулятися». Вони перебували під пильним наглядом фінвідділу (податкової інспекції ще не створили), міліції і КДБ.
Пригадую, популярністю у Ковелі користувався фотограф Гулін, який мав особисту фотостудію. До нього з великим бажанням йшли фотографуватися ковельчани, особливо жіночої статі. І недаремно, адже на світлині кожна з них виглядала кінозіркою: Гулін мав смак і талант.
Однак згодом «компетентні органи» вирішили, що не гоже в період активного будівництва комунізму оспівувати жіночу красу та ще й спокушувати нею широкі маси трудящих. Фотомайстру приписали пропаганду порнографії, хоч її там і близько не було, а затим притягли до відповідальності. Гулін не витримав знущань і згодом виїхав із славного міста залізничників, на прощання обдарувавши шанувальниць свого таланту блискуче зробленими їх портретами…
Знаю й інших мастрів фотосправи у Ковелі. На жаль, багатьох з них уже немає в живих. Чимало, до речі, працювало і в редакції місцевої газети. Фотокореспондентами, зокрема, були Володимир Трофимчук, Василь Марієвич, Олександр Машков, Сергій Дятел, Марія Озарків (Фоменко), Володимир Повар, Ярослав Гаврилюк, Мирослав Данилюк. Фотокореспондент належав до категорії творчих працівниківредакції, робота його завжди високо цінувалася й нормально оплачувалася.
Ще раз наголошу: фотографія – це надзвичайно важливий вид мистецтва. Ось чому особисто мені (та й не тільки мені) дорогі старі світлини, на яких – миті життя нас самих, батьків, друзів, знайомих. Коли береш такі фото в руки, то ніби торкаєшся живої історії, можеш на мить перенестися уявою в далеку чи близьку минувшину.
В моєму особистому архіві є світлини, на яких – колишні колеги, дописувачі газети, люди цікавих професій. Сьогодні під рубрикою «Несподіваний ракурс» пропоную до уваги читачів деякі з цих світлин. Можливо, й ви захочете підтримати моє починання й маєте бажання поділитися «скарбами» домашніх фотоархівів. Із задоволенням їх опублікуємо.
Микола ВЕЛЬМА.
ххх
НА СВІТЛИНАХ: вгорі – одна з перших делегацій міста Ковеля, очолювана головою міської ради та її виконкому Олександром СТРЕКОВИМ, на так званому «мосту дружби» через ріку Західний Буг, під час поїздки у місто Холм Республіки Польща на святкуванні річниці визволення від нацистських загарбників. Тоді була традиція: поляки приїжджали до Ковеля 9 травня, а ковельчани з візитом-відповіддю – 22 липня.
В центрі – учасники урочистих зборів у Ковелі, присвячених Дню преси, 5 травня 1985 року. Серед них – працівники редакції газети, в т. ч. тодішній редактор Василь Бородчук, автор цих рядків, а також директор Ковельської міської друкарні Михайло Аврух, адже у ті часи журналісти і поліграфісти відзначали професійне свято в один день. Присутні також громадські дописувачі газети, зокрема Михайло Хижко з Голоб, Сергій Миронюк з Кричевич, Аркадій Чабанчук з Нового Мосира та інші.
А тут в «несподіваному ракурсі» — Іван СИДОРУК, Заслужений працівник культури України, випускник Вижницького училища прикладного мистецтва (1978-1982 р. р.). Він – у нижньому ряду посередині. На другому фото – разом із Народним артистом України, лауреатом Шевченківської премії Василем Зінкевичем, випускником училища, під час відзначення 100-річчя від дня заснування Вижницького коледжу прикладного мистецтва ім. В. Ю. Шкрібляка (так тепер називається навчальний заклад).
До речі, нещодавно Президент України Володимир Зеленський вручив Василю Зінкевичу престижну нагороду «Національна легенда України».
Внизу – на цих світлинах у дещо незвичному амплуа музиканта ви бачите ковельчанина, лікаря-стоматолога, громадського дописувача «Вістей Ковельщини» Івана ЯРОШИКА. Тут він – як учасник Всеукраїнського фестивалю «Червона калина», а також як колега Народного артиста України Василя Чепелюка.
Фото з архіву редакції та автора.
Я належу до категорії людей, котрі, загалом сприймаючи як належне всі новації сучасного життя, все-таки ностальгують за часами, коли люди послуговувалися традиційними фотоапаратами, транзисторними радіоприймачами, касетними магнітофонами і тому подібними атрибутами повсякдення.
фотосправі. Люди ці, як правило, працювали у так званих фотосалонах, котрі належали комбінату побутових послуг. Було й декілька приватників, але їм особливо не давали «розгулятися». Вони перебували під пильним наглядом фінвідділу (податкової інспекції ще не створили), міліції і КДБ.
Знаю й інших мастрів фотосправи у Ковелі. На жаль, багатьох з них уже немає в живих. Чимало, до речі, працювало і в редакції місцевої газети. Фотокореспондентами, зокрема, були Володимир Трофимчук, Василь Марієвич, Олександр Машков, Сергій Дятел, Марія Озарків (Фоменко), Володимир Повар, Ярослав Гаврилюк, Мирослав Данилюк. Фотокореспондент належав до категорії творчих працівниківредакції, робота його завжди високо цінувалася й нормально оплачувалася.
Микола ВЕЛЬМА.
Залишити коментар