Сьогодні в Україні надзвичайно важкий час – війна. Її чорна хмара накрила багато родин. І чи не найголовніше для кожного – не втратити себе у жахливій круговерті, вистояти. Не досить просто жити, виживати. Важливо запалити своїм вогнем любові навколишній світ.
Є люди, від спілкування з якими неодмінно отримуєш задоволення. Їх не часто можна зустріти, але коли з такою людиною поспілкуєшся, то гарний настрій гарантований. Виникає бажання неодмінно розповісти про їх іншим.
Одна з них – Галина Артемівна Грицюк, друга — Марія Володимирівна Козачок з Голоб. Перша – вчителька, все життя в школі, інша санітарка, яка життя присвятила роботі в лікарні. Обоє нині – голобчанки. Обоє поєднали в собі найкращі риси жінки- трудівниці, жінки-матері. Для них сім’я, діти – це найбільше щастя. Попри все, ніколи не схиляли голів перед труднощами. Долати їх завжди допомагали працелюбність, турбота про рідних, щирість.
Жінки навчились цінувати окраєць хліба, зароблену копійчину, поважати працю. У кожної з них багато доброго, справедливого, мудрого.
Але у кожної своя доля, своя дорога життя. Десь там, за сивими туманами, перетнулись їх життєві шляхи в селищі. Тут летять, відлітають у Вічність роки. Але вони ніколи не зітруть з пам’яті спогадів про війну, дитинство, юність. На їх віку було всього: і доброго, і поганого, і світлого, і темного.
l
Марія Володимирівна Козачок народилась у с. Бруховичі в далекому 1927 році. Нелегкий то був час. Коли виповнилось 9 років, не стало матері. Її замінила мачуха. І все було б, можливо, добре, якби не війна. Батько назавжди лишився на полі бою, а діти пізнали нелегку ціну сирітського хліба. І нині Марія Володимирівна іноді задумується, як тоді вижили. Складним було повоєнне життя. Працювала за обід, якусь одежину. Так і минали роки в праці й турботах.
І хто зна, як би склалася доля, якби в Голобах не відкрилася лікарня. Її, худеньку, маленьку на зріст, взяли на роботу в пологове відділення.
«Не можна було передати мою радість, — згадує ветеранка. – 5 кілометрів було до Голоб, і робота не з легких, але я труднощів не відчувала». У трудовій книжці – один запис: «В 1946 р. прийнята на роботу в Голобську лікарню». З тих пір – пів століття на одному місці. Її завжди хвалили, ставили в приклад, поважали за працелюбність, старання, відповідальне ставлення до своїх обов’язків. Як пам’ять про ті часи – багато подяк, грамот і … спогади.
Згодом вийшла заміж за хорошого хлопця. Доля подарувала молодій парі двох дітей: донечку Валентину, сина Анатолія. Життя пройшло у праці, домашніх клопотах, турботі про дітей. Сім’я мудро виходила з різних життєвих ситуацій, зберігши впродовж 66 років повагу, любов один до одного. Вже пішов у засвіти господар дому, а діти покінчали навчальні заклади, працюють на відповідальних посадах. І завжди поспішають до батьківської хати.
Не дивлячись на свій вік (незабаром 99), Марія Володимирівна ще дає собі раду. Сама вдома, правда, рідко буває: навідують добрі сусіди, друзі, соціальний працівник. Порядку, чистоті в обійсті можуть позаздрити навіть деякі молоді господарки.
Марія Володимирівна дуже любить читати. Книжки вже їй заважко, а от газета – для душі.
«Скільки себе пам’ятаю, — стверджує, — наша районна газета завжди була в домі. Це – обов’язково. Чоловік дуже її любив, ми часто обговорювали ту чи іншу статтю, подію. Читаю газету, потім перечитую, бо цікаво. Все своє, рідне.
Дивно, що дехто каже: «Телевізор подивлюсь, і вистачить». Мій «телевізор» ось тут на столі – всі газети за рік. Зберігаю ті, де йдеться про селище, людей, яких знаю».
l
«Життя є життя: воно ставить свої перепони, труднощі, але на те дав Бог людині розум, щоб вміти їх долати, не нарікаючи на свою долю», — говорить Галина Артемівна Грицюк, ветеранка педагогічної праці. Про неї кажуть: «Вчитель від Бога». Відмінник народної освіти України, нагороджена багатьма почесними грамотами, подяками, медаллю “За трудову доблесть”, орденом Трудового Червоного Прапора.
А до визнання і заслужених нагород привела довга дорога вчительської праці, котра розпочалась в її рідному селі Вівчицьк, де народилась, де пройшли дитячі роки. Пізніше стала працювати в Голобській середній школі. Спочатку – вчителем, а згодом – заступником директора з початкової освіти.
І де б не працювала, кожен урок педагогині запам’ятовувався дітям надовго, бо це було цікаво, корисно. Її методичні розробки – важливий внесок у запровадження нових методів навчання й виховання учнів молодших класів. Цими розробками користувались у методичних кабінетах Києва, Луцька, Ковеля. Свою роботу вчителька за покликанням любила над усе. Любили Галину Артемівну й діти, поважали батьки.
В ті далекі часи робота вчителя виходила за межі школи. Незважаючи на зайнятість, брала активну участь у громадському житті селища. Жінку неодноразово обирали депутатом селищної ради, членом виконкому.
І нині, перебуваючи на заслуженому відпочинку, не сидить без роботи. Зустрічається з молодими колегами, дітьми. Біля її домівки з ранньої весни до пізньої осені – розмай квітів, що радують односельчан.
А ще вона, маючи вільний час, творить цікаву поезію. В її доробку – три книги. Зокрема, «Вівчицьк. Книга життя мого села” – це своєрідна біографія родоводів її односельчан, історія села. А ще є «Голос рідної природи», «Стежками дитинства».
Вдома завжди був надійний тил, який забезпечував чоловік Адам Андрійович. З ним творили сімейний вінок більше 50 років, вплітаючи в нього кольори добра, любові, радості. На жаль, пішов уже з життя. Доля подарувала двох синів. Розлетілись діти, давно створили свої сім’ї, тішать матусю своїми успіхами, теплом сердець, усмішками онучат.
Кожному з них невгасимим вогником світить мамине до болю близьке вікно. Завжди поспішають на мамин поклик, котра гарячим серцем розбиває кригу зла і біди або просто заспокоїть.
Свій 92-й рік народження Галина Артемівна зустріла в доброму настрої, бо цього додали друзі, колеги. Вчителька і нині веде активний спосіб життя. Вона – життєлюб. Як і колись, так і нині її зігріває любов і повага до нашої міськрайонної газети.
«Газета – чудовий дар для нас, ветеранів, бо книги читати не завжди під силу, а газета завжди цікава, і на всі питання дасть відповідь».
Дійсно, газета корисна і потрібна. У Галини Артемівни – оформлено ряд папок з вирізками із «Вістей Ковельщини» різних років видання. Тут корисні поради, інформація про лікування травами, смачні й поживні рецепти. Папок більше 10. Це ніби енциклопедія знань і досвіду, написана самим життям.
l
Ось так живуть у селищі дві жінки, які завжди на виду і в повазі односельчан. Різні професії, а такі близькі дороги їх життя, пов’язані з селищем.
Нехай же ще довго не спішать літа на Ваш поріг, дорогі землячки, а подальші роки будуть здоровими, оточені увагою і турботою про Вас!
Валентина СІЧКАР,
громадський кореспондент газети «Вісті Ковельщини».
Сьогодні в Україні надзвичайно важкий час – війна. Її чорна хмара накрила багато родин. І чи не найголовніше для кожного – не втратити себе у жахливій круговерті, вистояти. Не досить просто жити, виживати. Важливо запалити своїм вогнем любові навколишній світ.
Є люди, від спілкування з якими неодмінно отримуєш задоволення. Їх не часто можна зустріти, але коли з такою людиною поспілкуєшся, то гарний настрій гарантований. Виникає бажання неодмінно розповісти про їх іншим.
Одна з них – Галина Артемівна Грицюк, друга — Марія Володимирівна Козачок з Голоб. Перша – вчителька, все життя в школі, інша санітарка, яка життя присвятила роботі в лікарні. Обоє нині – голобчанки. Обоє поєднали в собі найкращі риси жінки- трудівниці, жінки-матері. Для них сім’я, діти – це найбільше щастя. Попри все, ніколи не схиляли голів перед труднощами. Долати їх завжди допомагали працелюбність, турбота про рідних, щирість.
Жінки навчились цінувати окраєць хліба, зароблену копійчину, поважати працю. У кожної з них багато доброго, справедливого, мудрого.
Але у кожної своя доля, своя дорога життя. Десь там, за сивими туманами, перетнулись їх життєві шляхи в селищі. Тут летять, відлітають у Вічність роки. Але вони ніколи не зітруть з пам’яті спогадів про війну, дитинство, юність. На їх віку було всього: і доброго, і поганого, і світлого, і темного.
ххх
Марія Володимирівна Козачок народилась у с. Бруховичі в далекому 1927 році. Нелегкий то був час. Коли виповнилось 9 років, не стало матері. Її замінила мачуха. І все було б, можливо, добре, якби не війна. Батько назавжди лишився на полі бою, а діти пізнали нелегку ціну сирітського хліба. І нині Марія Володимирівна іноді задумується, як тоді вижили. Складним було повоєнне життя. Працювала за обід, якусь одежину. Так і минали роки в праці й турботах.
І хто зна, як би склалася доля, якби в Голобах не відкрилася лікарня. Її, худеньку, маленьку на зріст, взяли на роботу в пологове відділення.
«Не можна було передати мою радість, — згадує ветеранка. – 5 кілометрів було до Голоб, і робота не з легких, але я труднощів не відчувала». У трудовій книжці – один запис: «В 1946 р. прийнята на роботу в Голобську лікарню». З тих пір – пів століття на одному місці. Її завжди хвалили, ставили в приклад, поважали за працелюбність, старання, відповідальне ставлення до своїх обов’язків. Як пам’ять про ті часи – багато подяк, грамот і … спогади.
Згодом вийшла заміж за хорошого хлопця. Доля подарувала молодій парі двох дітей: донечку Валентину, сина Анатолія. Життя пройшло у праці, домашніх клопотах, турботі про дітей. Сім’я мудро виходила з різних життєвих ситуацій, зберігши впродовж 66 років повагу, любов один до одного. Вже пішов у засвіти господар дому, а діти покінчали навчальні заклади, працюють на відповідальних посадах. І завжди поспішають до батьківської хати.
Не дивлячись на свій вік (незабаром 99), Марія Володимирівна ще дає собі раду. Сама вдома, правда, рідко буває: навідують добрі сусіди, друзі, соціальний працівник. Порядку, чистоті в обійсті можуть позаздрити навіть деякі молоді господарки.
Марія Володимирівна дуже любить читати. Книжки вже їй заважко, а от газета – для душі.
«Скільки себе пам’ятаю, — стверджує, — наша районна газета завжди була в домі. Це – обов’язково. Чоловік дуже її любив, ми часто обговорювали ту чи іншу статтю, подію. Читаю газету, потім перечитую, бо цікаво. Все своє, рідне.
Дивно, що дехто каже: «Телевізор подивлюсь, і вистачить». Мій «телевізор» ось тут на столі – всі газети за рік. Зберігаю ті, де йдеться про селище, людей, яких знаю».
ххх
«Життя є життя: воно ставить свої перепони, труднощі, але на те дав Бог людині розум, щоб вміти їх долати, не нарікаючи на свою долю», — говорить Галина Артемівна Грицюк, ветеранка педагогічної праці. Про неї кажуть: «Вчитель від Бога». Відмінник народної освіти України, нагороджена багатьма почесними грамотами, подяками, медаллю “За трудову доблесть”, орденом Трудового Червоного Прапора.
А до визнання і заслужених нагород привела довга дорога вчительської праці, котра розпочалась в її рідному селі Вівчицьк, де народилась, де пройшли дитячі роки. Пізніше стала працювати в Голобській середній школі. Спочатку – вчителем, а згодом – заступником директора з початкової освіти.
І де б не працювала, кожен урок педагогині запам’ятовувався дітям надовго, бо це було цікаво, корисно. Її методичні розробки – важливий внесок у запровадження нових методів навчання й виховання учнів молодших класів. Цими розробками користувались у методичних кабінетах Києва, Луцька, Ковеля. Свою роботу вчителька за покликанням любила над усе. Любили Галину Артемівну й діти, поважали батьки.
В ті далекі часи робота вчителя виходила за межі школи. Незважаючи на зайнятість, брала активну участь у громадському житті селища. Жінку неодноразово обирали депутатом селищної ради, членом виконкому.
І нині, перебуваючи на заслуженому відпочинку, не сидить без роботи. Зустрічається з молодими колегами, дітьми. Біля її домівки з ранньої весни до пізньої осені – розмай квітів, що радують односельчан.
А ще вона, маючи вільний час, творить цікаву поезію. В її доробку – три книги. Зокрема, «Вівчицьк. Книга життя мого села” – це своєрідна біографія родоводів її односельчан, історія села. А ще є «Голос рідної природи», «Стежками дитинства».
Вдома завжди був надійний тил, який забезпечував чоловік Адам Андрійович. З ним творили сімейний вінок більше 50 років, вплітаючи в нього кольори добра, любові, радості. На жаль, пішов уже з життя. Доля подарувала двох синів. Розлетілись діти, давно створили свої сім’ї, тішать матусю своїми успіхами, теплом сердець, усмішками онучат.
Кожному з них невгасимим вогником світить мамине до болю близьке вікно. Завжди поспішають на мамин поклик, котра гарячим серцем розбиває кригу зла і біди або просто заспокоїть.
Свій 92-й рік народження Галина Артемівна зустріла в доброму настрої, бо цього додали друзі, колеги. Вчителька і нині веде активний спосіб життя. Вона – життєлюб. Як і колись, так і нині її зігріває любов і повага до нашої міськрайонної газети.
«Газета – чудовий дар для нас, ветеранів, бо книги читати не завжди під силу, а газета завжди цікава, і на всі питання дасть відповідь».
Дійсно, газета корисна і потрібна. У Галини Артемівни – оформлено ряд папок з вирізками із «Вістей Ковельщини» різних років видання. Тут корисні поради, інформація про лікування травами, смачні й поживні рецепти. Папок більше 10. Це ніби енциклопедія знань і досвіду, написана самим життям.
ххх
Ось так живуть у селищі дві жінки, які завжди на виду і в повазі односельчан. Різні професії, а такі близькі дороги їх життя, пов’язані з селищем.
Нехай же ще довго не спішать літа на Ваш поріг, дорогі землячки, а подальші роки будуть здоровими, оточені увагою і турботою про Вас!
Валентина СІЧКАР,
громадський кореспондент газети «Вісті Ковельщини».
Сьогодні в Україні надзвичайно важкий час – війна. Її чорна хмара накрила багато родин. І чи не найголовніше для кожного – не втратити себе у жахливій круговерті, вистояти. Не досить просто жити, виживати. Важливо запалити своїм вогнем любові навколишній світ.
«Життя є життя: воно ставить свої перепони, труднощі, але на те дав Бог людині розум, щоб вміти їх долати, не нарікаючи на свою долю», — говорить Галина Артемівна Грицюк, ветеранка педагогічної праці. Про неї кажуть: «Вчитель від Бога». Відмінник народної освіти України, нагороджена багатьма почесними грамотами, подяками, медаллю “За трудову доблесть”, орденом Трудового Червоного Прапора. 
Залишити коментар