Повідомлення в номер / “Я листопадами вимірюю життя...”

Село, моє рідне село… Сьогодні це – сльозиночка на карті. Так, так. Не краплиночка, не піщинка, а саме гірка сльозиночка. Бо  ж скільки лихоліть вихором над селом пронеслось. Скільки сліз і крові оросило цю благодатну землю. Скільки душ клевечан на небесах, а кості їхні в сирій землі на цвинтарі покояться. 

Перша згадка про  село датується 1511 роком. Вона — від славних князів Сангушиків,  які ревно берегли і розвивали основи православної віри. На тернистих  шляхах  подій і фактів, перемог і поразок, віри й атеїзму народилась цвинтарна церковка в ім’я Петра і Павла в с. Клевецьку.

Гордились клевечани своєю святинею, адже видатні святі апостоли зігрівають і  оберігають їхні душі: Петро – простий рибалка, трудяга, такий, як і вони.  Павло – інтелектуал вищої проби, незламний поборник вчення Христа, святитель добра і любові.

Вірно слугувала святиня клевечанам. Навчала уму-розуму. Від неї розпочинався відлік моральних чеснот сільського буття. Крізь неї проходили свята і сумні події села. Пережила церква Першу світову війну, революцію і полонізацію. На жаль, не спить військо Люцифера. Ні  в чому невинну, ошатну дерев’яну будівлю церкви спалили бісові діти у 1943 році під час лихого польсько-волинського протистояння. Повоєнна відбудова села і всієї країни стояла на першому місці – про святиню годі було й думати, тим більше атеїстична влада протистояла цьому. 

Та, як згадувалося вище, можна зруйнувати будову, але неможливо заборонити наказами пам’ять про віру нашу рідну Христову. Ця пам’ять трансформувалася в прекрасне дійство – празник у день святих апостолів Петра  і Павла, яке люди відзначали і в радянські часи.  

О, це було масштабне  свято! Це треба   бачити і чути. На гостину    прибували далекі та близькі родичі з усіх-усюд. На столах з’являлося все найсмачніше. З кошика, що висів на горищі під стріхою,  діставали  ковбаску, сальтисон, шинку, бочок, з  бочки — сало. Із саду — почервонілі вишні, з яких варили кисіль. Родзинкою святкового столу була риба тріска, яку купували  в Ковелі. 

То був «день відкритих дверей». На гостину до будь-якої хати могли зайти  зовсім чужі люди: «Не минайте дому, заходьте!» –  «Ви звідки?» — «З Перевал.» — «Сідайте, потіснимось. Пригощайтесь, чим хата багата».

Під вечір, коли публіка звеселялась і над селом птахами злітали народні мелодії, на танцмайданчику «владу» в свої руки брали голосисті  троїсті музики. Це молоді хлопці й дівчата заздалегідь збирали кошти і наймали музикантів (як правило) з родини Шафет  із села Дубового, а ті мали звеселяти празникуючих  цілу ніч.

І танцювало, веселилося село під ритми вальсу, польки, фокстроту, танго, краков’яку. Гуляй, душа,  після важкої щоденної праці! Празник продовжувався і на другий день. Так було щороку.

ххх

Незалежність змінила пріоритети. Виникла духовна потреба у поверненні віри Христової і розбудові церков. Відродження віри, державності, духа – це   чудотворні процеси, позначені тайною Господньою.

Не оминула хвиля  відродження  Клевецької церкви. І я щасливий, що і мій камінчик у тій розбудові присутній. Ця історія сумна і радісна водночас. У 1997 році мій син Едуард попав у автоаварію в далеких польських Сувалках. Вирок лікарів – 2-3 дні життя. Чим зарадити горю? Молитвою до Господа і Пресвятої Богородиці! І я ревно молився в   храмах, монастирях,   готелі, лікарні.

Молитви почули небеса, і син зцілився. З радості я дякував Богу та обіцяв пожертву до того чи іншого храму. Але радість засліплює мозок, і моя обіцянка лишилась нереалізованою надовго. Часом у сні приходило видіння храму, що стоїть на пагорбі, але я не надавав  тому значення.

Якось до мене у гості завітав відомий поет-пісняр, редактор журналу «Дніпро» Микола Луків. І ми поїхали на знайомство із селом Клевецьком. І о, диво: нас зустрів гурт  селян, які зводили хрест-оберіг на перехресті вулиць села.

Сільський голова Григорій Римарчук запросив долучитись до дійства. Вільно чи невільно, але у виступі я запропонував відродити церкву,  реконструювавши занедбану аварійну будівлю клубу.

На диво  голова і односельці сприйняли цю ідею із захопленням. Хтось невидимий підштовхував мене до дії. І я одважився взяти участь у відбудові храму. Активну позицію у цій нелегкій справі зайняв священник о. Ростислав Дідух. Після вирішення паперових справ закипіла робота. Мене тішило, що куди б я не звертався, мені відповідали за правилом апостола Павла: «Спіши робити добро». В когорті доброчинців значилися «Ковельсільмаш», дистанція цивільних споруд, пасажирське вагонне депо», МП «Інвестбуд», РЖКП-2, МП «Хавін» та інші. Подяка і пошана — всім жертводавцям!

І  ось вона чудотворність Господня – після шестидесятилітньої перерви у 2003 році  зібралось більш як пів тисячі колишніх і сьогоднішніх односельчан під проводом очільників колишньої Турійської   районної влади та  представників Волинської єпархії УПЦ КП, щоб засвідчити всесильність віри і Святого духа. Всі учасники свята  отримали кольорові буклети з історією села (на світлині).  

То був один з найщасливіших днів  мого життя. Я вірив, що тепер  припиниться занепад села і настане час його відродження. І нехай мої наївні мрії розсипалися, як бите скло, я   тішуся, що свою місію перед Богом і людьми виконав в міру своїх сил та можливостей. Я знаю, що це не моя заслуга, а Його. Слава тобі, Господи!

А ще я щасливію спогадом, який нагадує мені про встановлення на фасаді храму односельчанами пам’ятної дошки з моїм іменем, за вагомий внесок у розбудову церкви. Тож землякам – щира подяка  і поетична посвята:

ххх