Сьогодні – все ніби, як завжди.
Робота над черговим номером газети. Телефонні дзвінки і повідомлення читачів в електронній пошті. Відвідувачі редакції.
І все ж не все так. Чомусь навіть фізично відчуваю відсутність давнього і щирого друга журналістів, незламного борця за торжество української національної ідеї, невтомного діяча Фонду культури та учасника багатьох важливих історико-культурологічних подій в Ковелі, Луцьку, Києві.
Не бувало дня, щоб він не заходив до редакції, не пропонував якоїсь цікавої теми до висвітлення, або просто не розповідав про останні події, які його найбільше схвилювали. А ще – вголос називав прізвища відвертих і замаскованих ворогів України, яких обов’язково виведе на «чисту воду». І, звичайно, мріяв завершити можливо найголовнішу справу свого життя – музей-садибу Самійла Підгірського, що неподалік від редакційного офісу…
Не судилося. Доля жорстоко обійшлася з Геннадієм Сарапіним – вчора минуло 40 днів, як він передчасно пішов у Вічність.
Я пам’ятаю його з тих пір, як очолив колектив «міськрайонки». У 1990-их роках пан Геннадій став особливо активним дописувачем газети, одночасно видаючи за власні кошти десь у далекій Балтії «Долю», що стала популярною і непересічною подією у житті не тільки ковельчан.
Його однодумцями і соратниками в національно-демократичному русі на Ковельщині були Іван Сидорук, Володимир Осіюк, Марія Хотинська, Ігор Пащук та багато, багато інших патріотів, декого з яких давно вже немає в живих.
Можна було б багато розповідати про справи, до яких був причетний Геннадій Сарапін. Частково про них писали «Вісті Ковельщини», більше, можливо, розкажуть його колеги, які спільно створять книгу про видатних діячів волинського руху Опору дев’яностих і пізніших років. Бо є що згадати і Михайлу Тискому, і Володимиру Банаді, і Олександру Гудимі з Луцька. Та й у Києві є чимало побратимів, з якими пан Геннадій боровся за відродження СПРАВЖНЬОЇ української культури і з приводу її руйнування частенько бідкався останнім часом.
Він не мав особливо високих відзнак і посад. У поціновувачів мистецтва залишився в пам’яті як організатор перших на Волині художніх пленерів всеукраїнського та міжнародних масштабів. Завдяки його ініціативі з’явилися художні галереї у Ковелі, Шацьку, виставкові залі в Ківерцівському музеї, Любомльському, Камінь-Каширському та Ратнівському будинках культури.
В прихильників і шанувальників Української незалежної православної церкви користувався авторитетом через свою патріотичну позицію у питанні її розбудови. І, мабуть, закономірно, що саме настоятель Свято-Димитрівського храму ПЦУ протоієрей Анатолій Александрук освятив капличку, яку власним коштом Геннадій Сарапін обладнав на подвір’ї, де розташовується музей-садиба Самійла Підгірського. А ще активно сприяв створенню церковної громади храму Покрови Пресвятої Богородиці у селі Тойкуті (Несухоїжах).
При зустрічах не раз розповідав про перепони на шляху до реалізації задуму, які разом із соратниками – подружжям Козуль, Василем Марчуком, ковельськими «союзянками» та іншими активістами вдалося подолати… 27 квітня 2023 року тут вперше відслужили літургію рідною мовою. Очолив літургію на той час старший декан Ковельського деканату Волинської єпархії ПЦУ і настоятель Свято-Юріївського храму с. Дубового протоієрей Іван Бонис. Співав хор під орудою Василя Старевича із села Мощеної.
Оскільки служба Божа відбувалася у Світлий вівторок, то у храм із благословення митрополита Луцького і Волинського Михаїла привезли благодатний вогонь, доставлений в Україну з Єрусалиму.
До речі, риси характеру пана Геннадія, про які згадано вище, сприяли тому, що його було введено до складу Громадської ради при Ковельському міському голові Ігорю Чайці. Довір’я, виявлене йому, він виправдав сповна.
В колі активістів національно-демократичного руху його шанували за принциповість, сміливість, вміння говорити правду у вічі опонентам, чітку громадянську позицію. Він послідовно відстоював свою (та й не тільки свою) думку про те, що Україні потрібна не якась ілюзорна «незалежність», а реальна самостійність від будь-кого. І цю самостійну державу ми повинні будувати всі разом, починаючи від президента і кінчаючи пересічним громадянином, будучи готовим в будь-яку хвилину вступити у бій проти ворога. Інакше втратимо державу назавжди. Суворі реалії нинішнього життя підтверджують правильність передбачень Геннадія Сарапіна.
Тож вічна пам’ять Патріоту, якого так не вистачає у ці холодні листопадові дні його друзям. Царство Небесне добрій щирій душі!
Микола вельма.
НА СВІТЛИНАХ: миті життя Геннадія Сарапіна.
Сьогодні – все ніби, як завжди.
Робота над черговим номером газети. Телефонні дзвінки і повідомлення читачів в електронній пошті. Відвідувачі редакції.
І все ж не все так. Чомусь навіть фізично відчуваю відсутність давнього і щирого друга журналістів, незламного борця за торжество української національної ідеї, невтомного діяча Фонду культури та учасника багатьох важливих історико-культурологічних подій в Ковелі, Луцьку, Києві.
Не бувало дня, щоб він не заходив до редакції, не пропонував якоїсь цікавої теми до висвітлення, або просто не розповідав про останні події, які його найбільше схвилювали. А ще – вголос називав прізвища відвертих і замаскованих ворогів України, яких обов’язково виведе на «чисту воду». І, звичайно, мріяв завершити можливо найголовнішу справу свого життя – музей-садибу Самійла Підгірського, що неподалік від редакційного офісу…
Не судилося. Доля жорстоко обійшлася з Геннадієм Сарапіним – вчора минуло 40 днів, як він передчасно пішов у Вічність.
Я пам’ятаю його з тих пір, як очолив колектив «міськрайонки». У 1990-их роках пан Геннадій став особливо активним дописувачем газети, одночасно видаючи за власні кошти десь у далекій Балтії «Долю», що стала популярною і непересічною подією у житті не тільки ковельчан.
Його однодумцями і соратниками в національно-демократичному русі на Ковельщині були Іван Сидорук, Володимир Осіюк, Марія Хотинська, Ігор Пащук та багато, багато інших патріотів, декого з яких давно вже немає в живих.
Можна було б багато розповідати про справи, до яких був причетний Геннадій Сарапін. Частково про них писали «Вісті Ковельщини», більше, можливо, розкажуть його колеги, які спільно створять книгу про видатних діячів волинського руху Опору дев’яностих і пізніших років. Бо є що згадати і Михайлу Тискому, і Володимиру Банаді, і Олександру Гудимі з Луцька. Та й у Києві є чимало побратимів, з якими пан Геннадій боровся за відродження СПРАВЖНЬОЇ української культури і з приводу її руйнування частенько бідкався останнім часом.
Він не мав особливо високих відзнак і посад. У поціновувачів мистецтва залишився в пам’яті як організатор перших на Волині художніх пленерів всеукраїнського та міжнародних масштабів. Завдяки його ініціативі з’явилися художні галереї у Ковелі, Шацьку, виставкові залі в Ківерцівському музеї, Любомльському, Камінь-Каширському та Ратнівському будинках культури.
В прихильників і шанувальників Української незалежної православної церкви користувався авторитетом через свою патріотичну позицію у питанні її розбудови. І, мабуть, закономірно, що саме настоятель Свято-Димитрівського храму ПЦУ протоієрей Анатолій Александрук освятив капличку, яку власним коштом Геннадій Сарапін обладнав на подвір’ї, де розташовується музей-садиба Самійла Підгірського. А ще активно сприяв створенню церковної громади храму Покрови Пресвятої Богородиці у селі Тойкуті (Несухоїжах).
При зустрічах не раз розповідав про перепони на шляху до реалізації задуму, які разом із соратниками – подружжям Козуль, Василем Марчуком, ковельськими «союзянками» та іншими активістами вдалося подолати… 27 квітня 2023 року тут вперше відслужили літургію рідною мовою. Очолив літургію на той час старший декан Ковельського деканату Волинської єпархії ПЦУ і настоятель Свято-Юріївського храму с. Дубового протоієрей Іван Бонис. Співав хор під орудою Василя Старевича із села Мощеної.
Оскільки служба Божа відбувалася у Світлий вівторок, то у храм із благословення митрополита Луцького і Волинського Михаїла привезли благодатний вогонь, доставлений в Україну з Єрусалиму.
До речі, риси характеру пана Геннадія, про які згадано вище, сприяли тому, що його було введено до складу Громадської ради при Ковельському міському голові Ігорю Чайці. Довір’я, виявлене йому, він виправдав сповна.
В колі активістів національно-демократичного руху його шанували за принциповість, сміливість, вміння говорити правду у вічі опонентам, чітку громадянську позицію. Він послідовно відстоював свою (та й не тільки свою) думку про те, що Україні потрібна не якась ілюзорна «незалежність», а реальна самостійність від будь-кого. І цю самостійну державу ми повинні будувати всі разом, починаючи від президента і кінчаючи пересічним громадянином, будучи готовим в будь-яку хвилину вступити у бій проти ворога. Інакше втратимо державу назавжди. Суворі реалії нинішнього життя підтверджують правильність передбачень Геннадія Сарапіна.
Тож вічна пам’ять Патріоту, якого так не вистачає у ці холодні листопадові дні його друзям. Царство Небесне добрій щирій душі!
Микола вельма.
НА СВІТЛИНАХ: миті життя Геннадія Сарапіна.
Сьогодні – все ніби, як завжди.
Можна було б багато розповідати про справи, до яких був причетний Геннадій Сарапін. Частково про них писали «Вісті Ковельщини», більше, можливо, розкажуть його колеги, які спільно створять книгу про видатних діячів волинського руху Опору дев’яностих і пізніших років. Бо є що згадати і Михайлу Тискому, і Володимиру Банаді, і Олександру Гудимі з Луцька. Та й у Києві є чимало побратимів, з якими пан Геннадій боровся за відродження СПРАВЖНЬОЇ української культури і з приводу її руйнування частенько бідкався останнім часом.
При зустрічах не раз розповідав про перепони на шляху до реалізації задуму, які разом із соратниками – подружжям Козуль, Василем Марчуком, ковельськими «союзянками» та іншими активістами вдалося подолати… 27 квітня 2023 року тут вперше відслужили літургію рідною мовою. Очолив літургію на той час старший декан Ковельського деканату Волинської єпархії ПЦУ і настоятель Свято-Юріївського храму с. Дубового протоієрей Іван Бонис. Співав хор під орудою Василя Старевича із села Мощеної. 
Залишити коментар