Виповнилося 80 років одній з найстаріших шкіл Ковельщини – третій, яка носить ім'я нашої славетної землячки Лесі Українки. На своєму віку вона пережила декілька реформацій.
Коли навчався, то це був заклад із поглибленим трудовим навчанням. Учнів вчили шоферувати, столярувати, будувати, шити. При врученні атестатів зрілості одночасно видавали свідоцтва про оволодіння тією чи іншою спеціальністю. Чимало моїх однокласників після закінчення 11-ти класів пішли працювати на деревообробний комбінат, швейну фабрику, автопідприємства міста, в будівельні організації.
Пізніше школа стала загальноосвітньою, спеціалізованою, а тепер це – Ліцей №3. Не знаю, наскільки це добре, бо не знайомий з тонкощами навчально-виховного процесу і тими, хто ним займається, але вважаю модель одинадцятирічки з трудовим навчанням майже відмінною. Мої ровесники не гаяли даремно часу, не сиділи за комп'ютером чи смартфоном, бо їх і близько не було, а наполегливо оволодівали знаннями, одночасно опановуючи основи професій, про які згадував вище.
Навчанню і дирекція школи, і педагоги, і учнівські громадські організації приділяли першочергову увагу, хоч і виховна робота не перебувала на "задвірках". В основі її, звичайно, знаходилося "вічно живе" марксистсько-ленінське вчення, яке хлопців і дівчат цікавило не дуже. Їм хотілося займатися спортом, і якщо ти тут "пас задніх", було соромно. Звільнень від уроків фізкультури практично ніхто не давав, а кожен мав улюблений вид спорту (футбол, волейбол, легка атлетика, лижі). В старших класах чимало хлопців – брати Сесюки, Василь Мікуліч, Вячеслав Ліневич, Віктор Тарасевич та інші захопилися вільною боротьбою, якою займалися в ДСТ "Спартак".
Цікаво, що наші вчителі, прізвища яких згадаю нижче, викладалися, як-то кажуть, на повну: уроки проводили на високому рівні, матеріал не просто пояснювали, а буквально "розжовували" для найбільш нетямущих. Залишали після уроків, не шкодуючи власного часу, тягнули за "вуха" відстаючих. Ні про яке репетиторство, та ще й платне, як зараз, ніхто не вів мови.
Пригадую, до моєї мами Людмили Павлівни, яка у ті роки вчителювала у сьомій школі, ввечері приходили хлопці й дівчата, з якими вона додатково займалася по декілька годин. Найкращою нагородою з їх боку вважала позитивну оцінку з того чи іншого предмета, букет скромних квітів на 8 Березня або художню книгу, яку я тут же прочитував. Дарувати гроші, дорогоцінні речі вважалося аморальним і абсолютно неприйнятним.
х х х
Мушу сказати, що СШ №3 (так її тоді називали) давала чи не найміцніші і найгрунтовніші знання в Ковелі. Тут школі не було рівних. Багато випускників стали вчителями, відомими в країні політиками, викладачами престижних вузів. Навіть при всьому своєму бажанні я не міг би назвати й десятої частини їх. Згадаю хіба одне прізвище – Надії Мороз (Корабльової). В школі отримувала лише відмінні оцінки, брала активну участь в громадській роботі, художній самодіяльності. Недарма її обрали секретарем шкільного комітету комсомолу.
З юних років захоплювалася філософією. Здобула декілька вищих освіт, захистила кандидатську і докторську дисертації. Останнє місце праці, яке мені відоме, – професор кафедри філософії Харківського національного університету.
Третю школу закінчив видатний український письменник і журналіст Полікарп Шафета, Почесний громадянин м. Ковеля Анатолій Семенюк, Заслужений працівник фізичної культури і спорту України Євген Кондратович, Заслужений вчитель Української РСР, Відмінник освіти України Людмила Макарук, Почесний залізничник України Олександр Стречен – зрештою, всіх відомих особистостей не злічити.
На мою думку, "секрет" успішної діяльності педагогічного колективу третьої школи у повоєнний період – це, перш за все, мудре і високопрофесійне керівництво її директорів. Нагадаю їх прізвища. Першим школу очолив Самчинський Сергій Федорович. До речі, знаходився тоді заклад освіти на вулиці Модеста Левицького (Маціївській), куди пізніше "поселили" школу №7, де працювала й моя мама.
У 1946 році директором призначили Ярощука Юхима Арсентійовича, який згодом став головою виконкому Волинської обласної ради народних депутатів (так тоді називався найвищий орган представницької влади області). З 1947 по 1950 рік педколективом керував Скороход Володимир Олексійович.
1950 року на посаду директора призначили учасника Другої світової війни, уродженця Полтавщини Олексія Пилиповича Петренка. Колишньому фронтовику довелося займатися не тільки навчально-виховним процесом, а й будівництвом нового приміщення в центрі напівзруйнованого міста (тепер це вулиця Незалежності). Про нього я розповім більше далі, а тут згадаю інших директорів: 1982-1984 р. р., 1992-1997 р. р. – Сидько Микола Кіндратович; 1984-1992 р. р. – Балюк Віталій Володимирович; 1998-2000 р. р. – Павлюк Лариса Олександрівна; 2000-2020 р. р. – Власюк Галина Іванівна.
З 1 вересня 2020 року Ковельську спеціалізовану школу І-ІІІ ступенів №3 імені Лесі Українки перейменовано в Ліцей №3 імені Лесі Українки. На посаду директора призначено Оксентюка Василя Івановича.
х х х
Але повернемося до 1950 року, коли почали будувати нове приміщення третьої школи. З цього приводу цікавий пост в 2020 році оприлюднив у своєму профілі в мережі Фейсбук депутат міської ради Андрій Миронюк:
"А що ж було на місці сьогоднішньої школи №3 імені Лесі Українки? У шкільні роки я чув, що тут була конюшня. Але чи справді це так? Можливо, з середини літа 1944-го і до початку освітньої діяльності у вересні 1945-го тут була конюшня, цього я, на жаль, знати не можу. Однак можу стверджувати, що тут були казарми Вермахту та СС".
На підтвердження своєї думки пан Андрій наводить деякі факти, які він вважає достовірними, стверджуючи, що одна з казарм, зафіксована під час аерозйомки, співпадає з основним корпусом навчального закладу. Неподалік – напівзруйноване приміщення кафе "Ковельчанка", як його тоді називали.
Не буду сперечатися. Лишень зауважу, що 1 вересня 1945 року навчальний заклад тут не міг розташовуватися, бо будівництво школи, як вище зазначено, почалося у 1950 році. До речі, у перший клас цієї школи я пішов 1 вересня 1955 року і пам'ятаю руїни отієї самої "Ковельчанки", яка знаходилась неподалік. Ті руїни завжди неприємно вражали нас, дітлахів, бо нагадували про кровопролитні бої за Ковель зовсім недавно.
х х х
Згадуючи рідну школу, не можу забути її директора Олексія Пилиповича Петренка, який на цій посаді працював більше 30 років. "При ньому" середню освіту здобув я, мої сини Андрій (на жаль, покійний), Олександр. Третю школу відмінно закінчила онучка Ольга Андріївна, яка здобула дві вищих освіти, нині працює в Чехії.
Пройшовши важкими і тернистими дорогами Другої світової війни, нагороджений багатьма бойовими орденами і медалями, Олексій Пилипович свій воєнний шлях закінчив у Німеччині.
По завершенню війни здобув педагогічну освіту. З 1950 року він – у СШ №3: спочатку вчитель, а через пів року – директор. Ось як про цей час написав історик-краєзнавець Дмитро Корнелюк у книзі "Ковельщини славні імена": "На плечі молодого директора лягли турботи не тільки про організацію навчально-виховного процесу, але й зміцнення матеріально-технічної бази. Старе приміщення, яке залишилося після війни, не відповідало вимогам дня. Довелося взятися за будівництво. Швидко звели стіни школи по вулиці Незалежності (колись – Леніна). Згодом було побудовано новий корпус, просторий спортивний зал, шкільний інтернат, розширено виробничі майстерні".
Пішовши у перший клас у мирний час в 1955-му році, я навчався і в одному, і в другому корпусах, займався фізкультурою у новоспорудженому спортивному залі. Колеги-однокласники мешкали в шкільному гуртожитку, адже у 60-их роках минулого століття третя школа була своєрідним експериментальним "майданчиком" – сюди перейшли старшокласники (9-11-ті класи) із довколишніх населених пунктів, в т. ч. Турійського і Ковельського районів (Ружин, Городилець, Люблинець, Старі Кошари, Довгоноси, Мощена і т. д.). Особисто мене "розлучили" із друзями дитинства, і після 8-го класу "кинули" в інші класи. Це були 9-І, 10-Д, 11-Г. Коли я пробував заперечувати, директор завжди говорив: "Ти маєш там бути, щоб сільські хлопці й дівчата брали з тебе приклад, вчилися порядку й дисципліні". Довелося підкоритися наказу.
Не знаю, чого доброго навчилися хлопці й дівчата у мене, але в педагогів, які нас навчали, було чому повчитися. В школі, без усякого перебільшення, зібрали еліту вчительства Ковельщини. Ось тільки деякі славні імена: Тамара Павлівна Рибачок (українська мова і література); Людмила Никандрівна Литвинович і Софія Володимирівна Лефонт (математика); Ганна Михайлівна Гнатюк (біологія); Ольга Яківна Стрілько (фізика); Наталія Платонівна Михайлик (хімія); Борис Іванович Бурган (історія і суспільствознавство); Марія Григорівна Хавіна (німецька мова). Не можу не згадати вчителів трудового навчання. Це Микола Миколайович Байчак, Олексій Дементійович Подвиг, Федір Іванович Ткачук та ін. Багатьох із них уже немає в живих. Вічна їм пам'ять!
Цікавою і не завжди передбачуваною була моя школярська доля. Почавши навчання в 1-А, я з літерою "А" крокував до восьмого класу. Далі, як уже згадував, мене розлучили з друзями дитинства. "Пішли" літери І, Д, Г. Щоправда, колишніх однокласників ніколи не забував. Ось тільки прізвища деяких з них, що рано пішли з життя: Борис Денисюк, Володимир Сидорський, Вячеслав Ліневич, брати Сесюки, Лариса Мойсеєнко, Анатолій Поліщук.
На щастя, чимало однокласників (із класів з різними літерами) перебувають у доброму здоров'ї. Дехто постійно дописує мені в мережі Фейсбук: Таміла Лоскот, Галина Хілінська, Григорій Куденчук, Василь Мікуліч. Тішуся, що все більш-менш добре у Нелі Здихальської, Катерини і Надії Олійник та інших. Миру їм і добра!
х х х
Безперечно, про рідну школу можна писати багато і детально. Все-таки, одинадцять років життя, які ми провели там, безслідно не минають. Деяких цікавих епізодів вже й не згадаєш, деякі просто не варті уваги читачів газети.
Але як би там не було, я пишаюся тим, що навчався у Ковельській середній школі №3 імені Лесі Українки. Вона дала мені путівку в самостійне життя, тернистими шляхами якого крокую досі. Сумніваюся, правда, що нинішнє покоління молодих педагогів пам'ятає такого учня.
Більш важливо, що той УЧЕНЬ не забув і не забуде ШКОЛУ, якій присвятив оці нотатки. Шкода, що про ювілей теперішнього Ліцею №3 до газети не написав ніхто. А проте без минулого ніколи не було б майбутнього, в якому живуть нині сущі педагоги, учні й дирекція школи.
Микола Вельма.
х х х
НА СВІТЛИНАХ: вгорі –так виглядає приміщення Ліцею № 3 імені Лесі Українки сьогодні; внизу – 1-А клас, в якому автор розпочинав навчання 1 вересня 1955 року. Посередині – перша вчителька Потикунова Євдокія Федорівна з колегами. Автор статті – крайній праворуч у верхньому ряду.
Залишити коментар