(Закінчення. Початок у номері за 18 грудня 2025 року).
Ця війна не перша і, можливо, не остання у протистоянні з нашими підступними ворогами. Вони нищать нас не лише гарматами. Можна вбивати цілі нації і народи хитрощами, облудою, брехнею та спокусливими обіцянками "світлого" майбутнього. Уже у 18 столітті було знищено Запорізьку Січ – військовий козацький осередок, що боронив українські землі. Після Першої світової війни і революцій була проголошена Українська Народна Республіка, що викликало великий страх у тодішній більшовицькій владі у Москві. І новонароджену Республіку знищили.
Щоб зламати волю народу почали використовувати методи приниження, придушення, обездуховлення. В Україні уціліли лише 10 відсотків церков. Решту було знищено, підірвано, сплюндровано, розграбовано. Бюджет совєтського союзу поповнили золоті та срібні церковні вироби – святині, які мали велику історичну та духовну цінність, їх переплавляли на звичайні злитки.
Священників греко-католицького обряду або розстрілювали, або засилали в Сибір. Пригадайте жертвоприношення митрополита Андрея Шептицького. Його було заарештовано у 1914 році ще царською владою. Митрополита боялися і тримали під жорстким контролем совєцькі нквс до самої смерті у 1944 році. Віру в Бога влада намагалась замінити атеїзмом.
Але народ України намагався вижити: сіяв і садив, молився Богові, народжував дітей, співав пісень, вірячи, що лихо мине і це лише тимчасово... Але не так сталося, як гадалося.
"Лише справжній голод може навчити селян усвідомити, що таке совєтська влада", – заявив Лєнін.
І голод настав. 1932-1933 роки були найжорстокішими, найтрагічнішими в історії ХХ століття. Держава не мала коштів на будівництво заводів і фабрик, тож Сталін вирішив об'єднати усі приватні селянські господарства в колективні, тобто в колгоспи (можливо, дехто з вас чув про це від своїх батьків). Люди опиралися такому відвертому пограбуванню, але силою, обманом, погрозами все-таки колгоспи створили. Хто не йшов у колгосп – того висилали в Сибір. Людей обклали податками: на худобу, на землю, на фруктові дерева (і селяни почали масово вирубувати садки), був і податок на безшлюбних, який скасували лише у 1991 році.
У селян відбирали усе: зерно, навіть призначене для посіву, харчі, одяг, не гребували нічим. Люди опинилися в повній нужді, без хліба і будь-якої поживи. Не було чим прогодувати сім'ю... Спочатку вмирали діти і старі, потім немічними ставали молоді та сильні, і теж помирали. Тисячі сіл спорожніли, не залишилося нічого живого – ні людей, ні пташок, ні тварин... Стукіт і гомін, пісні та жарти змінилися на тишу. Лише вітер відкривав двері порожніх будівель, і шаруділо неопале листя на деревах...
До 10 мільйонів українців загинули у ті страшні роки... Тож нині ми підносимо молитви за упокій їхніх душ. Нехай Господь прийме їх у Своє Царство, де немає болю і смерті. А нам нехай пошле силу пам'ятати і передавати правду далі, щоб подібне зло ніколи не повторилося – ні в Україні, ні у світі. "І витре Бог кожну сльозу з очей їхніх. і смерті не буде, ані смутку, ані крику, ані болю більше не буде, бо перше минулося".
Голодомор 1932-1933 років визнано геноцидом українського народу. У порожні хати завозили з Сибіру та Уралу ешелонами москалів, які, не вагаючись заселялися у порожні будинки померлих українців. І зараз вони так само заселяються у порожні хати маріупольців та інших окупованих міст.
Під час Другої світової війни й Італія заплатила надзвичайно високу ціну. Близько 300 000 цивільних і військових загинули, або зникли безвісти під час бомбардувань і в боях. Лише в Неаполі між 1940 і 1944 роками загинули від 20 000 до 25 000 мирних жителів, убитих під час авіаційних нальотів. Війна не знає кордонів – вона всюди приносить смерть, страждання і сльози. Сьогодні ми з повагою вшановуємо і їхні душі.
Після того, як ми довірили пам'яті й молитві душі загиблих усіх без винятку жертв, ми, відчуваємо також обов'язок висловити щиру подяку. У цьому святому місці хочемо подякувати італійському народові, який у ці роки відкрив свої домівки і свої серця для багатьох українців, що тікали від війни.
Якось, на уроці української мови я сказала: "Хочу бачити Україну такою ж гарною, як квітка". Я мріяла про це з дитинства. Уже понад шістдесят років ношу в серці цю мрію – і досі сподіваюся побачити, коли вона справді розквітне. Україна живе, Україна чинить опір, Україна незламна. І настане той день, коли ми повернемо собі все – нашу землю, наших дітей, наших братів, нашу гідність".
Зінаїда Воробей,
працівниця Музею історії Луцького братства.
Залишити коментар