(Продовження.
Початок у номері за
18 грудня 2025 року).
Спочатку про наше нове сусідство. Жили Головії у квартирі №12 три роки. Ігор часто їздив на заробітки, щоб поповнювати сімейний бюджет. А ми з Людою й Артемчиком здружилися так, як і хотілося. Коли малого запитували: "З ким ти живеш?", він відповідав охоче:
– З мамою, з татом, Овеною Іванівною і з дядею Васею.
Незнайомі, котрі із ним отак знайомилися, часто вдавалися за поясненням до мами чи тата. А я завжди казала:
– Слава Богу, що хоч на старість послав нам дочку, зятя і внука…
Ці молоді сусіди справді стали для нас надійною опорою в нелегкому житті двох пенсіонерів. Через три роки вони перебралися у нову квартиру (через дорогу від нашого будинку), але і зараз завжди готові прийти на допомогу одні одним. Отак і ділимо всі радощі й печалі вже 22 роки. Було всього і на їхньому шляху, і в нашій долі. Та ми завжди, як могли, підтримували нашу дружбу.
У 2012 році помер мій чоловік і його мати. Я залишилася сама. Та не відчуваю себе одинокою. Бо в складних житейських ситуаціях є до кого звернутися і за порадою, і по допомогу. Хай благословить Господь доброту і повагу моїх сусідів до мене: і Дудок, і Головіїв.
Зараз у квартирі №12 живе Наталія Зінюк зі своєю сім'єю. Про них буде розповідь далі.
А поки що хочу повернутися до розповіді про найменшого сусіда – хлопчика Артемка. Було особливо цікаво спостерігати, як він ріс, розвивався, з якою любов'ю хилився до нас, чужих йому старих людей. І взагалі він змалечку був цікавим співрозмовником. Я писала про нього вірші. Ось один із них:
Артемко і Котик
Котик воду п'є з калюжі,
Артемкові – небайдуже:
Він до Котика підходить,
Річ таку із ним заводить:
– Не пий, Котику, водички,
Не погань свого язичка,
Бо вода така брудна,
Що не видно навіть дна.
А як будеш її пити,
Захворієш стоматитом,
Будуть мазати тоді
Рот зеленкою тобі.
Це був дійсний факт. Хлопчик повертався з мамою із дитячого садочка. Побачив, що кіт п'є воду брудну із калюжі, й почав повчати тваринку так, як його навчала мама. Тоді ми від душі раділи, що малюк так запам'ятав мамину науку. Ще в дошкільному віці він знав усі реклами, які часто повторювалися по телевізору. Любив співати під музику разом зі мною. Ганяли з ним м'яча по підлозі.
Вчила його дитячих віршиків про пори року, про квіти. Дуже швидко все схоплював. Хитрував, коли не хотів йти в дитсадок, придумував різні причини або випрошував у тата щось йому купити. Це було так кумедно, що в мене знову з'явився вірш "Хитрий синочок". Коли мамі треба було щось нагадати татові, щоб не забути, вона казала малому: "Я тобі щось скажу, але не кажи про це татові, бо це буде наша таємниця. Добре?". Малий твердо обіцяв: "Добре, не скажу…". Але варто було Ігорю з'явитися у дверях, як він біг до нього і на ходу розкривав їхню з мамою "таємницю".
Коли Артем пішов до школи, то йому було важко звикнути до того, щоб сісти вдома за уроки. Тоді він видав мамі свою пропозицію:
– Знаєш, мамо, я після занять зі школи піду до Олени Іванівни, в неї поїм і сяду з нею уроки вчити, бо вдома мені самому скучно… Поки ви з татом з роботи прийдете, я вже все вивчу. І не будете мене сварити…
Але за роботу свою тут, у мене, він не поспішав братися, намагався якось мене заговорити. Мені було смішно. Маючи 15-річний досвід роботи у школі, я знала, як зацікавити дитину. І всім нам було добре. Артем поступово привчався до того, що раніше треба всі завдання виконати, а тоді можна й поговорити, погратися.
Ми з чоловіком дуже любили свого маленького друга. І він віддавав нам свою любов. Їздив "верхи" на своєму "дяді Васі", грався, як рівний з рівною зі мною. І дуже плакав, коли прощалися з Василем, який лежав у домовині.
Так сталося, що рано померли його бабуся Люба і бабуся Галя. Проводжаючи в останню дорогу мамину маму, хлопчина підійшов до мене. Я прихилила його до себе. Він, витираючи сльози, тихо сказав:
– Вже ви в мене, Олено Іванівно, одна бабуся зосталися.
Я ще міцніше притулила його до себе:
– Ну що ж, внучку, так і будемо з тобою, як бабуся з онучком, жити…
Та так і не назвав більше ніколи мене бабусею. Але, ставши дорослим, коли приїжджає зі Львова додому, забігає мене провідати. Обійме, поцілує… І це найвища нагорода для мене за наше добросусідство. Дякую тобі, онучку. Дякую вам, Ігорю і Людо, що виростили і виховали такого сина своїми люблячими серцями. Дякую Богові, що ви в мене є!
Олена ЧАБАН,
член Національної спілки журналістів України.
l
На фото: Ігор Головій (справа) та його син Артем з подружжям Чабанів.
Фото з сімейного архіву.
(Продовження.
Початок у номері за
18 грудня 2025 року).
Спочатку про наше нове сусідство. Жили Головії у квартирі №12 три роки. Ігор часто їздив на заробітки, щоб поповнювати сімейний бюджет. А ми з Людою й Артемчиком здружилися так, як і хотілося. Коли малого запитували: "З ким ти живеш?", він відповідав охоче:
– З мамою, з татом, Овеною Іванівною і з дядею Васею.
Незнайомі, котрі із ним отак знайомилися, часто вдавалися за поясненням до мами чи тата. А я завжди казала:
– Слава Богу, що хоч на старість послав нам дочку, зятя і внука…
Ці молоді сусіди справді стали для нас надійною опорою в нелегкому житті двох пенсіонерів. Через три роки вони перебралися у нову квартиру (через дорогу від нашого будинку), але і зараз завжди готові прийти на допомогу одні одним. Отак і ділимо всі радощі й печалі вже 22 роки. Було всього і на їхньому шляху, і в нашій долі. Та ми завжди, як могли, підтримували нашу дружбу.
У 2012 році помер мій чоловік і його мати. Я залишилася сама. Та не відчуваю себе одинокою. Бо в складних житейських ситуаціях є до кого звернутися і за порадою, і по допомогу. Хай благословить Господь доброту і повагу моїх сусідів до мене: і Дудок, і Головіїв.
Зараз у квартирі №12 живе Наталія Зінюк зі своєю сім'єю. Про них буде розповідь далі.
А поки що хочу повернутися до розповіді про найменшого сусіда – хлопчика Артемка. Було особливо цікаво спостерігати, як він ріс, розвивався, з якою любов'ю хилився до нас, чужих йому старих людей. І взагалі він змалечку був цікавим співрозмовником. Я писала про нього вірші. Ось один із них:
Артемко і Котик
Котик воду п'є з калюжі,
Артемкові – небайдуже:
Він до Котика підходить,
Річ таку із ним заводить:
– Не пий, Котику, водички,
Не погань свого язичка,
Бо вода така брудна,
Що не видно навіть дна.
А як будеш її пити,
Захворієш стоматитом,
Будуть мазати тоді
Рот зеленкою тобі.
Це був дійсний факт. Хлопчик повертався з мамою із дитячого садочка. Побачив, що кіт п'є воду брудну із калюжі, й почав повчати тваринку так, як його навчала мама. Тоді ми від душі раділи, що малюк так запам'ятав мамину науку. Ще в дошкільному віці він знав усі реклами, які часто повторювалися по телевізору. Любив співати під музику разом зі мною. Ганяли з ним м'яча по підлозі.
Вчила його дитячих віршиків про пори року, про квіти. Дуже швидко все схоплював. Хитрував, коли не хотів йти в дитсадок, придумував різні причини або випрошував у тата щось йому купити. Це було так кумедно, що в мене знову з'явився вірш "Хитрий синочок". Коли мамі треба було щось нагадати татові, щоб не забути, вона казала малому: "Я тобі щось скажу, але не кажи про це татові, бо це буде наша таємниця. Добре?". Малий твердо обіцяв: "Добре, не скажу…". Але варто було Ігорю з'явитися у дверях, як він біг до нього і на ходу розкривав їхню з мамою "таємницю".
Коли Артем пішов до школи, то йому було важко звикнути до того, щоб сісти вдома за уроки. Тоді він видав мамі свою пропозицію:
– Знаєш, мамо, я після занять зі школи піду до Олени Іванівни, в неї поїм і сяду з нею уроки вчити, бо вдома мені самому скучно… Поки ви з татом з роботи прийдете, я вже все вивчу. І не будете мене сварити…
Але за роботу свою тут, у мене, він не поспішав братися, намагався якось мене заговорити. Мені було смішно. Маючи 15-річний досвід роботи у школі, я знала, як зацікавити дитину. І всім нам було добре. Артем поступово привчався до того, що раніше треба всі завдання виконати, а тоді можна й поговорити, погратися.
Ми з чоловіком дуже любили свого маленького друга. І він віддавав нам свою любов. Їздив "верхи" на своєму "дяді Васі", грався, як рівний з рівною зі мною. І дуже плакав, коли прощалися з Василем, який лежав у домовині.
Так сталося, що рано померли його бабуся Люба і бабуся Галя. Проводжаючи в останню дорогу мамину маму, хлопчина підійшов до мене. Я прихилила його до себе. Він, витираючи сльози, тихо сказав:
– Вже ви в мене, Олено Іванівно, одна бабуся зосталися.
Я ще міцніше притулила його до себе:
– Ну що ж, внучку, так і будемо з тобою, як бабуся з онучком, жити…
Та так і не назвав більше ніколи мене бабусею. Але, ставши дорослим, коли приїжджає зі Львова додому, забігає мене провідати. Обійме, поцілує… І це найвища нагорода для мене за наше добросусідство. Дякую тобі, онучку. Дякую вам, Ігорю і Людо, що виростили і виховали такого сина своїми люблячими серцями. Дякую Богові, що ви в мене є!
Олена ЧАБАН,
член Національної спілки журналістів України.
l
На фото: Ігор Головій (справа) та його син Артем з подружжям Чабанів.
Фото з сімейного архіву.
(Продовження. Початок у номері за18 грудня 2025 року).
Спочатку про наше нове сусідство. Жили Головії у квартирі №12 три роки. Ігор часто їздив на заробітки, щоб поповнювати сімейний бюджет. А ми з Людою й Артемчиком здружилися так, як і хотілося. Коли малого запитували: "З ким ти живеш?", він відповідав охоче:
– З мамою, з татом, Овеною Іванівною і з дядею Васею.
Незнайомі, котрі із ним отак знайомилися, часто вдавалися за поясненням до мами чи тата. А я завжди казала:
– Слава Богу, що хоч на старість послав нам дочку, зятя і внука…
Ці молоді сусіди справді стали для нас надійною опорою в нелегкому житті двох пенсіонерів. Через три роки вони перебралися у нову квартиру (через дорогу від нашого будинку), але і зараз завжди готові прийти на допомогу одні одним. Отак і ділимо всі радощі й печалі вже 22 роки. Було всього і на їхньому шляху, і в нашій долі. Та ми завжди, як могли, підтримували нашу дружбу.
У 2012 році помер мій чоловік і його мати. Я залишилася сама. Та не відчуваю себе одинокою. Бо в складних житейських ситуаціях є до кого звернутися і за порадою, і по допомогу. Хай благословить Господь доброту і повагу моїх сусідів до мене: і Дудок, і Головіїв.
Зараз у квартирі №12 живе Наталія Зінюк зі своєю сім'єю. Про них буде розповідь далі.
А поки що хочу повернутися до розповіді про найменшого сусіда – хлопчика Артемка. Було особливо цікаво спостерігати, як він ріс, розвивався, з якою любов'ю хилився до нас, чужих йому старих людей. І взагалі він змалечку був цікавим співрозмовником. Я писала про нього вірші. Ось один із них:
Артемко і Котик
Котик воду п'є з калюжі,
Артемкові – небайдуже:
Він до Котика підходить,
Річ таку із ним заводить:
– Не пий, Котику, водички,
Не погань свого язичка,
Бо вода така брудна,
Що не видно навіть дна.
А як будеш її пити,
Захворієш стоматитом,
Будуть мазати тоді
Рот зеленкою тобі.
Це був дійсний факт. Хлопчик повертався з мамою із дитячого садочка. Побачив, що кіт п'є воду брудну із калюжі, й почав повчати тваринку так, як його навчала мама. Тоді ми від душі раділи, що малюк так запам'ятав мамину науку. Ще в дошкільному віці він знав усі реклами, які часто повторювалися по телевізору. Любив співати під музику разом зі мною. Ганяли з ним м'яча по підлозі.
Вчила його дитячих віршиків про пори року, про квіти. Дуже швидко все схоплював. Хитрував, коли не хотів йти в дитсадок, придумував різні причини або випрошував у тата щось йому купити. Це було так кумедно, що в мене знову з'явився вірш "Хитрий синочок". Коли мамі треба було щось нагадати татові, щоб не забути, вона казала малому: "Я тобі щось скажу, але не кажи про це татові, бо це буде наша таємниця. Добре?". Малий твердо обіцяв: "Добре, не скажу…". Але варто було Ігорю з'явитися у дверях, як він біг до нього і на ходу розкривав їхню з мамою "таємницю".
Коли Артем пішов до школи, то йому було важко звикнути до того, щоб сісти вдома за уроки. Тоді він видав мамі свою пропозицію:
– Знаєш, мамо, я після занять зі школи піду до Олени Іванівни, в неї поїм і сяду з нею уроки вчити, бо вдома мені самому скучно… Поки ви з татом з роботи прийдете, я вже все вивчу. І не будете мене сварити…
Але за роботу свою тут, у мене, він не поспішав братися, намагався якось мене заговорити. Мені було смішно. Маючи 15-річний досвід роботи у школі, я знала, як зацікавити дитину. І всім нам було добре. Артем поступово привчався до того, що раніше треба всі завдання виконати, а тоді можна й поговорити, погратися.
Ми з чоловіком дуже любили свого маленького друга. І він віддавав нам свою любов. Їздив "верхи" на своєму "дяді Васі", грався, як рівний з рівною зі мною. І дуже плакав, коли прощалися з Василем, який лежав у домовині.
Так сталося, що рано померли його бабуся Люба і бабуся Галя. Проводжаючи в останню дорогу мамину маму, хлопчина підійшов до мене. Я прихилила його до себе. Він, витираючи сльози, тихо сказав:
– Вже ви в мене, Олено Іванівно, одна бабуся зосталися.
Я ще міцніше притулила його до себе:
– Ну що ж, внучку, так і будемо з тобою, як бабуся з онучком, жити…
Та так і не назвав більше ніколи мене бабусею. Але, ставши дорослим, коли приїжджає зі Львова додому, забігає мене провідати. Обійме, поцілує… І це найвища нагорода для мене за наше добросусідство. Дякую тобі, онучку. Дякую вам, Ігорю і Людо, що виростили і виховали такого сина своїми люблячими серцями. Дякую Богові, що ви в мене є!
Олена ЧАБАН,
член Національної спілки журналістів України.
х х х
На фото: Ігор Головій (справа) та його син Артем з подружжям Чабанів.
Фото з сімейного архіву.
(Продовження. Початок у номері за18 грудня 2025 року).
Залишити коментар