В Голобській публічній бібліотеці відбулось чергове засідання клубу "Спілкування для душі". Тема заходу – життя і діяльність письменниці Галини Орлівни-Мневської, репресованої у січні 1931 році за "націоналістичний ухил".
У 2025 році минуло 130 літ від дня народження пані Галини. Забрано її було з будинку "Слово" у Харкові. Вирок – п'ять років заслання. У цьому ж будинку були заарештовані, а згодом загинули такі відомі особистості, як Лесь Курбас, Микола Куліш, Олесь Досвітній і багато інших.
Чому ми згадали саме про Галину Орлівну? Тому що вона була дружиною голобчанина Якова Возного, з яким познайомилася на засланні. Деякий час проживала у Голобах, і у 1955 році похована на місцевому кладовищі.
Народилася Галина 18 листопада 1895 року на Полтавщині, у селі Калайденці, поблизу Лубен, у сім'ї сільських інтелігентів. Мама – вчителька, батько – службовець. Змалечку дівчинка шанувала народну пісню, батьки прищепили їй любов до літератури. Вчилася у початковій школі, потім у гімназії в Москві. У 1917 році повернулася до Києва, вчилася на Вищих курсах (Ольгинський університет).
Галина Орлівна (псевдонім) – надзвичайно різностороння і дуже обдарована людина. Письменниця, актриса, вчителька... Деякий час з з першим чоловіком Климом Поліщуком (теж письменником) та донькою Лесею проживала у Львові, а потім – у Харкові. Багато пише, її оповідання та новели друкують у часописах Львова, Відня, Праги. Пік творчості припадає на 1930 рік. Виходять окремими виданнями повісті та оповідання: "Емігранти" (1929), "Бабський бунт", "Нове поле", "Ілішва", "Скарб діда Якова", "Сибірка" (1930).
Письменниця реалістично змальовує ті непрості процеси, які відбувалися на селі, не прикрашає дійсність. Не всім це подобається, а тому в 1931 році її заарештовують.
На засланні знайомиться із Яковом Возним, котрий згодом став її другим чоловіком і люблячим батьком для донечки Лесі.
Після звільнення працює вчителькою у тій же Актюбенській області (Казахстан), де відбувала покарання.
Роки заслання підірвали здоров'я. Хвороба була невиліковною. Яків Захарович намагається її врятувати, возить по клініках Ленінграда, Москви та Києва. Але безрезультатно.
Наприкінці 1954 року вони приїжджають у Голоби, на батьківщину чоловіка. Зачарувала її наша волинська краса.
Письменниця продовжила лікування у місцевій лікарні. Але 21 березня 1955 року перестало битися серце чудової людини, Галини Мневської (Орлівни) Возної. Чоловік поховав її на Голобському кладовищі й посадив калину, – так хотіла пані Галина.
Працівники бібліотеки познайомили присутніх із життєвим та творчим шляхом письменниці.
До речі, старовинний рушник, яким ми обрамили портрет Галини Орлівни, багато років тому подарувала для бібліотеки рідна племінниця Якова Возного Ганна Матящук, яка, на жаль, також вже відійшла у Вічність.
Валентина Мельничук,
директор Голобської публічної бібліотеки.
х х х
Валентина Василівна Андросюк написала вірш, який присвятила письменниці:
Де ще знайти таку красу,
Як у піснях народ співає.
Не намальовану, а наяву живу,
В очах озер проміння сонця сяє.
А таїнств тут, – стільки не злічить,
Чогось багато з вами ми не знаєм.
Ось в нас, в Голобах, пам'ятник стоїть,
Усі йдемо і його обминаєм.
А поселилась тут одна душа навік:
Галина Орлівна – її всі називають.
Із місцини цієї її був чоловік,
А старші покоління родину його знають.
Це псевдонім Галини Возної такий,
Різностороння й дуже обдарована була людина.
Письменниця, актриса – шлях її важкий,
Тяжка була життя її стежина.
А народилась Мневська на березі СлучА,
В селі Полтавщини, де у садах все потопає.
Дитинство без турбот, кохалася в піснях,
Де мама, вчителька, усьому доброму навчає.
Від школи початкової в селі,
В гімназію Москви її шлях пролягає.
А далі – Київ, бо люди молоді,
Талант у колі друзів Галини процвітає.
Реалістично, без будь-яких прикрас,
Змальовує життя села таким, як бачить.
Але комусь то не сподобалося враз,
У Казахстан на висилку, бо що людина значить?
Ось тут і познайомилася з ним,
Чарівним хлопцем з синьоокої Волині.
Листи писала ніжні, непрості,
Не всі йому відсилані й до нині.
Могла любить на відстані життя,
Могла обцілувати, не торкаючись губами.
На сцені відтворить могла буття,
Ми про письменницю й акторку цю не знали.
І сплив той п'ятирічний термін заслання,
Де вчителем була, навчала діток мови.
Здавалось, налагодилось її життя,
Ковток повітря хотілося ковтнути без утоми.
А доля та лиха, не випускала з пазурів,
Заслання підірвало й так хитке здоров'я.
Коханий чоловік кругом возив до лікарів:
Москва, Одеса, Київ, Наддніпров'я.
Він так хотів вернуть жагу життя,
Те, що в степах далеко заблудилось.
Тремтливе в спогадах до забуття,
Єдине, що йому тоді лишилось.
Коли вже відчувала, що кінець,
Заповіла єдиному йому навіки,
Щоб тіло перевіз він на Волинь,
Калину посадив в узголів’ї й квіти.
Весною, коли біло зацвіте,
Ніби сніги, що вдалині топтали.
Згадає й там, у потойбічному житті,
Всі ті роки, де горя так зазнала.
Ще так багато є незнаних місць,
Ними пройдуть, можливо, наші діти.
Отож напишемо, щоб знали всі:
“Тут Орлиця з Полтави оселилася навіки”.
Залишити коментар