Між сусідніми Погиньками і Битнем, які належать до Голобської територіальної громади, відразу за трасою Луцьк – Ковель, простяглася пустош "Мархівка". Скупа рослинність з подекуди порослими осокою-шуваром і обрамленими низькорослими кущиками рокити болітцями, у низинах – хвощі і гусяча лапка, на піщаних пригірках золотистий цмин, заячий часник і ведмеже вухо, де-не-де покручена при корені хирлява берізка – от і весь гнітючий ландшафт "Мархівки".
З доісторичного періоду подекуди ще зберігся в'юнкий плаун, що свідчить про первісну незайманість урочища. Більше сотні гектарів придатної до обробітку землі здавна служили пристанищем для кочівних циган.
Назва місцини вдало відображає її містичну загадковість – споконвіку битеньським парубкам тут марилися русалки і привиди, котрі до схід сонця водили їх блудними стежками після вечорничних залицянь до непідступних погиньських дівчат. Мабуть, через ті туманні блуди родинних зв'язків Погиньок із Битнем завжди було небагато порівняно із значно віддаленішими Дрозднями, Гончим Бродом і навіть Любитовом.
І все ж напрочуд вдалу містичну назву урочища було колись, мабуть, змінено. Непомітно змінено всього-на-всього на одну буквицю.
Назви навколишніх сіл та урочищ свідчать про те, що ця відкрита на всі чотири сторони світу рівнина у сиву давнину була місцем побоїща, і через те первісна її назва напевне що була не “Мархівка”, а “Марсівка” – на знак бога війни Марса.
Ймовірно, що за глибокою шаною предків двох сусідніх поселень до полеглих тут у сиву давнину воїнів “Мархівка”-“Марсівка” зроду не знала ані сохи, ані плуга.
Але коли на початку 50-х років минулого століття на колгоспні поля прийшов трактор, і з північного краю "Мархівки", побіля Битня, підняли широку смугу цілини, то звідки не візьмися – скиби тлустого чорнозему були рясно засіяні гладенькими валунцями, схожими на ті, якими подекуди вкрите Кримське узбережжя і котрими наповнені русла гірських карпатських потоків.
Для очищення свіжозораного поля від валунів колгоспне начальство залучило школярів Битеньської семирічки, і за кілька поурочних годин чужоземне каміння було складено у бурти, а в наступні дні вересня первісний переліг засіяно озимою пшеницею.
І хоча вчителька географії пояснювала походження валунів мореновими залишками льодовика, який в епоху зледеніння Європи сповзав на нашу землю із Скандинавських гір, усе ж овальна форма каміння і обмежена площа його розсипів вносила сумніви у голови допитливих дітлахів. У їхніх романтичних помислах такі валунці за прадавніх часів служили тут комусь грізною зброєю – про це вони добре знали з уроків історії Стародавнього світу. Подібним каменюччям войовничі римляни заряджали хитромудрі катапульти-балісти і з їх допомогою успішно розширювали свої володіння.
х х х
Так і напрошується питання: “То що – могутня Римська імперія протягом свого завойовницького періоду зазіхала і на Волинь? А як не вона, то хто?...”.
А чом би й ні? Чим у ті глибокі часи наша земля була менш привабливою для когорт Юлія Цезаря, аніж, скажімо, верескові пустоші Британських островів, для завоювання котрих римським легіонерам потрібно було не лише пронизати списами усю центральну та північно-західну Європу, а ще й перепливти через протоку Ла-Манш?
Що ж тоді могло стримувати римлян (і не одних лише римлян!) у завойовницьких походах на відкриту усім вітрам Волинь, окрім впертого бажання наших гордих предків бути вільними?
Звідси, вірогідно, й походить назва нашої непокірної землі, якщо, крім інших міркувань, вдумливо зважити на банальну істину: діти не обирають собі ймення при хрещенні… Так і з багатьма народами та країнами – характерних прикладів чимало. Отже, мабуть, не предки наші назвали свій край Волинню, а ті, хто не зміг підступитися до нескореного краю. А коли й самі волиняни назвали його саме так, то не інакше, як з вимушеної підказки тих, хто хотів, але не зумів його підкорити. Не зумів обезволити.
А якщо не римляни то були чи греки і не дикі кочівники з прикаспійських степів, то хто ж тоді намагався поневолити нашу землю з допомогою відполірованого природою круглесенького каменюччя?
Авжеж, то були не заковані у важкі лати хрестоносці з Північного моря, а чи озброєні стрілами вершники татаро-монгольських орд, котрі майже через тисячу років після занепаду стародавнього Риму добряче потріпали східні кордони Священної римської імперії, котра постала на його уламках.
Хоча – хто його знає! Не такими вже вони були й дикими, ті монголи, як прийнято сьогодні вважати. Адже ординці не лишень підступили ледь не до самого Риму, чим нагнали панічного страху на всю Європу, а ще й на цілі століття нав'язали свій стиль європейським модницям: на багатьох картинах епохи Ренесансу (приклад – Джоконда Леонардо-Да-Вінчі) брови натурниць цілком позбавлені волосяного покрову. Знатні жінки епохи Відродження – і не лише італійські натурниці – начисто вищипували собі брови, щоб бути схожими на красунь Близького і Далекого Сходу, наложниць могутніх правителів континентальної Азії.
То, може, каміння на “Мархівку”-“Марсівку” насипали нам все-таки татаро-монголи? Адже до винаходу вогнепальної зброї усі завойовники на Євразійському просторі аж до ХVІІ ст. мали в своїх обозах як не потужні китайські требушети, то грецькі балісти, катапульти і пращі різного калібру – від невеличких валунців до кількапудових камінних брил, якими завдавали нищівних руїн захисним мурам при облогах непокірних міст.
То хто ж все таки насіяв овальних набоїв на відносно невеликій і чітко обмеженій ділянці рівнинної “Мархівки”-“Марсівки”?..
Готи? Алани? Гуни? Пруси? Ятвяги? Хто?
Мовчить історія… Та й як їй подати голос через глибоку прірву століть, адже ж відомо – світову історію пишуть переможці.
х х х
Після оборонних кривавих побоїщ Британія (і не лише одна Британія!) все ж лягла до ніг римських імператорів – то й дотепер живуть у Західній Європі героїчні саги. І до сьогодні ще виразно збереглися прокладені римськими легіонерами та рабами бруковані дороги на британських островах.
А хто вимостив бруковані гладеньким відбірним круглячком дороги північно-західної Волині? Ними ми користуємося і до сьогодні без належного (а місцями й непотрібного) ремонту? І звідки доставляли матеріал у заболочений витоками Прип'яті, Стоходу і Турії лісистий край? А вже ж, не везли його наші предки з далеких берегів. Просто очищали вкриті каменюччям пустоші від слідів побоїщ і кілометрами (яким числом вимірюється кількість побоїщ?) мостили зручні кладки від містечка до містечка.
А якби римляни письмово не засвідчили своїх перемог на туманному Альбіоні, то чиїх рук було би те будівництво доріг на сторінках сучасної політичної історії? Авжеж – не римських!
То ж як накопати ("римлянам") переможних сторінок історії там, де перемог не було? А були суцільні невдачі і жорстокі поразки? Про що ж тоді учасникові походу писати у такому разі? Возвеличувати ганебні втечі та відступи своїх воєначальників? Отож бо! Реакція правителів в усі часи завжди була незмінною: за правдиві описи програшного дня – нерозумному писареві голову до пня.
Тому й слідів якоїсь легенди про битв(и)у під Битнем немає… І вже не буде, бо ті кругловиді свідки-валунці, бездушні учасники невідомого побоїща на “Мархівці”-“Марсівці”, сімдесят років тому зміцнили фундамент свинарного комплексу у Битні.
Один камінець я все ж приніс тоді додому на радість матері:
– Який славний камінець! – вона тут же знайшла йому мирне застосування, поклавши на наповнену сиром полотняну торбинку-косинку, з якої враз задзюркотіла весела цівка зеленуватої сироватки…
– Де ти його знайшов, такого круглісінького? – тішилася ненька. Я повторив слова учительки географії:
– Він скотився до нас із Скандинавських гір!
Заклопотана мати не питала, чи ж то далеко, і повірила…
А я дотепер не вірю в його моренове походження!
Адже для цього йому належало якимось хитрим способом – всупереч силам тертя та земного тяжіння – піднятися із наскрізь промерзлого дна норвезького фіорду на кілометрові висоти засніженого льодовика і, дочекавшись Епохи всесвітнього потепління, за тисячу кілометрів від місця народження скотитися по грузькій хвилясто-горизонтальній (?!) поверхні і причаїтися під товстим шаром гумусу рівнинної “Мархівки”-“Марсівки”. А на завершення неймовірної "мандрівки" – дочекатися колгоспних часів, щоб вивернутися на поверхню грунту і покірно лягти під свинарник.
І хоча щодо загальновизнаної наукової теорії походження моренових розсипів на просторах Східної Європи я не маю нічого такого проти, усе ж мені аж ніяк не віриться у слаломні мандри того камінця.
Значно ймовірніше, що його було підібрано десь на березі Егейського або Адріатичного морів, а чи в мілководних руслах гірських приток Дунаю та Дністра. Отож він мандрував затоптаною Європою у родинній компанії собі подібних лежебок, час від часу закладався у пращу-метавку (час розкидати каміння! – у прямому розумінні означало починати війну), а після побоїща (час збирати каміння! – означало готуватися до нової війни) знову торохкотів в обозній валці переможців до наступної потреби.
Одначе тут, під Битнем, збирати бойове каміння того разу або не було кому, або не вистачило на те часу – на уцілілих втікачів вже чатував Гончий Брід.
Володимир Гануліч,
кандидат фізико-математичних наук, доцент, член НСПУ.
(Далі буде).
Залишити коментар