Дуже прикро бачити і відчувати, що в нинішній час сили науки працюють на знищення людини, а не для завоювання перемоги над природою. А вона, бідна, аж не витримує тої наруги, яку чинять можновладці. Їм усе мало! Убивають, обкрадають, зраджують.
Україна для ворога – ласий шматочок: це хліб і цукор, вугілля, руда і родючі землі. А які тут розумні і працьовиті люди! Багато талановитих українців у ворожій країні живуть і служать їй, бо така була система: "Мой адрес не дом и не улица, мой адрес советский союз". І бояться голос подати на захист України, бо страшенно бояться тюрми.
Закони в росії не людські і не за заповітами Біблії, а дикі й жорстокі. Це ж яким треба бути безжалісним, щоб заставляти інших страждати – як українців, так і росіян. Своїх посилають на смерть не захищати рідну землю, а загарбувати чужу. А наші воїни гинуть через них, стають інвалідами. Кожен день має високу ціну, яка зростає, бо щодня ми втрачаємо наших людей. Воїни на передовій в тяжких умовах перебувають з однією метою – втримати оборону і вижити.
Читаєш в новинах і плачеш, коли бачиш руки воїна. Вони з окопів із землі, политої потом і кров'ю. Бо до 100 днів іноді в землянках і бліндажах тримаються без умов гігієни, коли місяцями не миються, економлять на воді, щоб пити вистачило. Втомлені, без сну, під постійним вогнем ворога, в мороз і сніг, далеко від родин, вони героїчно б'ються за нашу державу і за нас. Це справжні Герої.
Ті, що повертаються під час обміну полоненими, виснажені, хворі, цілують рідну землю, радіють яблуку, бо там вони його не бачили місяцями і роками, будучи в неволі. А як їх там годують – худобу краще. Половину ваги тіла втрачають – шкіра і кості. Росіяни страшно знущаються над полоненими: катують електрошоком, роздягають і б'ють по-звірячому. Олександр Савов, морський піхотинець, 2 роки 10 місяців у неволі був. Повернули з туберкульозом, шкірними захворюваннями. Там не лікували, а експериментували. У березні повернувся, а нині помер. Туберкульозом і СНІДом заражають наших полонених (читала у "Віснику" за 11 грудня 2025 р.).
А як дивитись на ту дитину-юнака 20-річного, що повернувся додому без рук та ніг і чекає, бідний, на протез? А що робити матерям, які навіть поховати сина не можуть, бо пропав безвісти, що більше того всього, – загинув? А як пережити подвійне горе батькам, коли на подвір'ї дві труни стоїть, а в них їх кровинки, їх сини, що одночасно загинули (в тій же газеті повідомляється)? Мліє мати, плачуть усі, навіть чоловіки. Коровай ділять не на весіллях, а на кладовищі. Це горе їх ніколи не відпустить.
х х х
То доки ж так буде? Схаменіться, нелюди! Бо кара Божа не за горами. Хто встеляє трупами свій шлях, буде сам трупом.
Навіть через пісню "Я вдома", яка народилась у травні 2022 р., передається крик душі. На фоні руїн Бородянки, Бучі, Ірпеня, центру Києва – дим вогонь, барикади, сльози, смерть, невимовний біль і образ жінки – сміливої, вільної і непокірної перед диким звіром, який хотів захопити Україну за 3 дні. Пісня наповнена вірою, любов'ю та гордістю за Україну і її прекрасних людей-захисників. Пісня – теж зброя, без якої не можна в світі жити. Тож поки є наша пісня, то ми з вами – люди, і співаємо на зло ворогам.
Стійкість, мужність, відповідальність – такі риси наших визволителів і на фронті, і в тилу (маю на увазі волонтерів, які тримають тісний зв'язок із фронтом). Майже 4 роки несе на своїх плечах мій народ тягар війни. Нам тут таки легше приходиться, ніж людям, що на Сході. Мільйони біженців-українців за кордоном від війни опинились, внутрішньо переселених в безпечні райони подалі від кордону теж багато. А дехто не хоче кидати рідну домівку, ризикуючи щодня. І гинуть цивільні. Та чужого горя не буває – підставляють плече один одному, допомагаючи в біді.
На нашій вулиці Дружби в Голобах уже вдруге по сусідству живуть переселенці. На початку війни сім'я з Житомирщини тут рятувалась кілька місяців. А нині з Миколаєва – Михайлович Юлія Василівна і Артем Валерійович із дітьми Женею і Машею, школяриками. Уже кілька років. А ще в них дорослі син і дочка у Києві і за кордоном. З ними тримають тісний зв'язок.
Звичайно, в міській квартирі були не такі умови, як тут, в селі. Тож вони не чекали, щоб хтось їм їх створив, а самі постарались. Упорядкували ванну кімнату, провели каналізацію, підремонтували дещо. Головне, що спокійно сплять у кімнатах, а не в коридорі, не роздягаючись, як у Миколаєві, ховаючись від обстрілів на 5 поверсі, без ліфта. Без кінця тривога, хіба добіжиш в укриття? Тож щодня ризикували.
Трохи вже обжились у Голобах. Курочки тримають, кролики. За ними доглядають діти. На грядочках вирощують овочі. Цього нічого не було в них там у місті. Тож, крім того, що вигідно, ще й цікаво живеться, з любов'ю освоюють сільське життя.
І тоді, згадує Юлія Василівна, коли їм представники Червоного Хреста запропонували готуватися до евакуації і на збори дали 15 годин, то тільки могли в руки взяти дещо з одягу, харчів, документи і собачку. Артем Валерійович ще залишався, попрощався, пішов у храм, поставив свічку, помолився за сім'ю, а згодом догнав їх аж на Волині.
Сказати, що це був шок, – нічого не сказати. Бо думали скоро повернутись, як закінчиться за кілька днів та біда, бо не вірилось, що вона надовго. А біда гнала їх все далі і далі. Відірватись від рідних стін не так-то легко, а ще розлука з чоловіком, з татом додавали розпачу. Сльози встеляли дорогу. Всі в автобусі не переставали плакати до самої Одеси. Звідти дорога пролягла на Захід до Ковеля потягом. Там теж якраз були вибухи. Тож зупинились в Голобах. Тяжка дорога відбилась сріблом у волоссі…
Їх зустріли представники селищної ради. Налякані війною, яка їх гнала з рідної домівки, раді були хоч де-небудь прихилити голову з дітьми і хоч трохи заспокоїтись серед добрих людей, які відразу проявили до них ласку і тепло. Поселилися спочатку в одній родині, прожили місяць. Найкращі спогади і вдячність залишились за цей період. Як у родичів, жила сім'я, ділились усім, що мали.
Коли приєднався глава сімейства, то поселились у будинку по вулиці Дружби. І тут зажили Михайлови як повноцінні господарі. Відчули вже вдруге, що голобчани співчутливі, доброзичливі люди. Сусіди допомагали в усьому.
Почали помалу обживатись. Допомагає, звичайно, селищна рада як уповноважена від держави. Діти навчаються в школі, мають багато друзів. Чемні, ввічливі, не пройдуть, щоб не привітатись. Влітку їм приємно було відпочивати в таборі. Люблять збирати в лісі ягоди з мамою. А в неділю всією сім'єю йдуть до церкви.
Кажу Юлії Василівні:
– Ви вже ніби "приземлилися" тут назавжди. Господарюєте, працюєте (Юлія Василівна – вихователь у садочку, Артем Валерійович – на заводі в Луцьку), обжилися потрохи, з сусідами подружилися.
– Та ні, – відповідає жінка. – Хоч як тут добре, але хочеться додому, якщо буде ціла квартира. Кінчиться війна, то побачимо. А поки існує постійна загроза з боку ворога, то не плануємо повертатися.
– Вже стільки праці вклали в цю хатину, невже не жаль залишати?
– Буде іншим людям, хто після нас житиме.
Ось вона вдячність – добро за добро. Так і треба.
– Ви всі чудово спілкуєтесь із нами українською мовою.
– То ж у школі вивчали, то як же її не знати, хоч Миколаїв і російськомовне місто.
А голова селищної ради Сергій Гарбарук відгукнувся якнайкраще про цю сім'ю.
– Гарно вписались Михайлови серед голобчан. І на роботі, і серед сусідів, з якими дружать. Це зразкова сім'я, працьовита.
х х х
Так, звикають люди до всього. Та якщо ж їм доводиться повернутись в рідні пенати, ніколи не забудуть, як жилось серед добрих людей. Добро не забувається. Житомиряни телефонують до сусідів – передають привіт і вкотре дякують усім, хто проявив до них турботу і співчуття. Миколаївці теж не забудуть Волинь і її людей, що стали для них друзями у нелегкий час.
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар