"Жіночий батальйон швидкого реагування Благовіщенського собору м. Ковеля" – це неймовірні ковельчанки, які безкорисливо вже багато років плетуть маскувальні сітки для наших захисників, бо вважають, що хто не на війні, той має працювати для фронту.
У більшості жінок – "бойовий" досвід плетення триває з 2014 року. Розпочинали в бібліотеках, при військкоматі, товаристві Червоного хреста, в ковельському осередку ВО "Батьківщина", а з часом всі об'єдналися у Свято-Благовіщенському соборі.
Це – Алла Жигаревич, Надія Токар, Марія Заболоцька, Валентина Турчик, Надія Токарева, Юлія Попель, Світлана Мандзюк, Надія Грищук, Марія Кравчик, Ніна Фурсова, Людмила Степанюк, Олена Євсюк, Галина Козел, Ольга Бичковська, Лідія Юхимук, Надія Заболоцька, Валентина Кошелюк, Лідія Юхимук, Анна Вацек, Любов Волинець, Людмила Дяченко, Тетяна Василевська, Євгенія Буднік, Надія Грищук та інші.
З яким душевним трепетом вони працюють та розповідають про захисників, яким готують допомогу, про переселенців, яким неодноразово подавали руку помочі! З тривогою згадують, як все розпочиналося, якими важкими були перші дні після повномасштабного вторгнення. Але попри хвилювання, ті часи їх дуже згуртували.
Верхня, Іллінська церква у соборі, в якій раніше проводили богослужіння, стала справжнім волонтерським центром та прихистком для багатьох. Перший місяць російсько-української війни жінки працювали без вихідних. Плели сітки, зустрічали переселенців, надавали необхідну допомогу, одяг, готували харчі при церкві й по домівках для переселенців і на блок-пости для військових.
У цей час, як і в інші волонтерські осередки, приходили на поміч багато людей, адже кожен хотів бути корисним, доки звичайне життя стало "на паузу". Згодом адаптувалися до умов, запрацювали підприємства та організації, заклади освіти, і при храмі залишився "кістяк", який фактично працює й до сьогодні.
Плетіння сіток тут відбувається з молитвою – то під веселий, жвавий гомін, то під тужливу пісню від учасників процесу. А головне, – з Божим благословінням та підтримкою від настоятеля Свято-Благовіщенського собору протоієрея Василя Мичка та протоієрея Михайла Левочка. Священників дуже поважають як духовних наставників, цінують за патріотизм та чітку проукраїнську позицію, чуйність до потреб кожної людини. Їх жертовність та готовність завжди прийти на допомогу, бажання вислухати й дати слушну пораду згуртували велику громаду щирих патріотів.
У свою чергу й священники дякують прихожанам, активістам та усім, хто долучається до зборів, за небайдужість, моральну і матеріальну підтримку, громадянську активність, та волонтерський рух, що активно діє при храмі з перших днів війни на Сході України в 2014 році та повномасштабного вторгнення у 2022 році. Спільними зусиллями благодійників і прихожан постійно відправляють необхідну допомогу: продовольство, медичні засоби, одяг, тактичне спорядження, засоби захисту, генераторні установки, дрони, РЕБи, автомобілі (доставлять та ремонтують).
Отець Василь у розмові зізнається, що дуже приємно бачити, як люди гуртуються довкола храму, бо значить його призначення – творити добро – успішно діє. З теплом і вдячністю священник відгукується і про "Жіночий батальйон швидкого реагування Благовіщенського собору м. Ковеля", невтомні жінки якого стали прикладом згуртованості, працелюбності й патріотизму. Адже, їх маскувальні сітки й надалі затребувані та є важливим військовим атрибутом.
х х х
Попри щоденну зайнятість, важкі пережиті часи, тривогу за близьких чи інших військових, які на фронті, жінки часом думають, як будуть одна без одної, коли закінчиться війна? Адже за стільки років дуже зблизились та стали справжньою сім'єю. Тут панує дружня атмосфера, завжди затишно і комфортно. Тут справжній, як сказала Людмила Дячук, реабілітаційний і психологічний центр, де вислухають і підтримають, розрадять і порадять.
Жінки активно працюють щодня з 9-ої до 14-ої години ("вихідний" хіба тоді, як тканини немає). За цей час, з Божою допомогою, сплітають одну сітку. Розміри різні, залежать від потреб військових: 4*5, 6*7, 6*8 – на машини та техніку, а були й 16*16 метрів – на літаки.
Однією з перших, ще в 2014 році, до станка стала Алла Жигаревич, якій у лютому виповниться 79 років. Вона – комбат "Жіночого батальйону швидкого реагування". Жінка зізнається, якою б втомленою не була, завжди приходить. А тут з дівчатами "оживає" та "заряджається" позитивом.
– В основному наша компанія незмінна. Маючи хороший досвід у цій справі, ми з Надією Токар ділилися вмінням з волонтерами в школах, храмах та інших місцях, де починали цю справу, – розповідає Алла Вікторівна. – Жінки приходять сюди як додому (не як на роботу) і роблять все з душею та великою вірою в Перемогу над ворогом. Щодня приступаємо до праці з молитвою та благословінням дорогих отців, які, попри свої церковні обов'язки, підтримують нас і допомагають у всьому, купують тканини і сітки. Маємо багато нагород від військових, духовенства і влади. Та найважливіше – знати, що наша праця по-справжньому потрібна на фронті.
Вагомий внесок та окремої розповіді заслуговує сім’я Волинець Любові та Юрія, які раніше волонтерили у ВГО ПК "Отаман", а зараз дуже багато роблять для потреб храму і військових. Пані Любов при церкві – господиня. Всі жінки в один голос кажуть: "Дуже відповідальна та енергійна. З нами сітки плете, в храмі та на подвір'ї лад завжди тримає, а вдома – ще й випікає смаколики". Юрій поробив лавочки та стільчики для зручності плетіння, які жінки між собою прозвали "юрчиками".
Попри те, що сім’я живе скромно, подружжя з сином Олександром та донькою Анастасією багато допомагають фронту, самостійно “закривають” окремі потреби військових. Юрій виготовляє щупи на передову (спеціальні палки з загостреними кінцівками, якими перевіряють землю на наявність вибухівки). Із власних продуктів печуть пиріжки та іншу домашню випічку для захисників, на благодійні ярмарки. Часто навідуються зі смаколиками у медзаклади, до тих, хто на лікуванні чи реабілітації.
Про важливість підтримувати військо вони розуміють як ніхто інший, адже війна забрала життя племінника Юрія Ковальчука. З перших днів повномасштабного вторгнення на захист держави став і чоловік сестри Ігор Пойда (у складі 100-ої ОМБр).
Валентина Наумчик у батальйоні теж з 2014 року. Нелегкий шлях випав на долю жінки, родом з Борович Маневицького району. З чоловіком народили шестеро дітей, але дві доньки вже поховали. Двоє синів Роман і Василь та двоє онуків Володимир і Олександр – військові. Усі перебувають на гарячих напрямках, захищаючи нашу країну. Володимир після поранення має інвалідність, ампутовану ногу, але життя принесло приємний сюрприз і подарувало зустріч з хорошою жінкою.
Пані Валентина 28 років працювала на деревообробному комбінаті, де шила дивани, була сестрою-господинею у храмі. Попри професійні обов'язки, жінка завжди була і є турботливою берегинею сім'ї та вправною господинею. Скрізь встигає, хоч мусить "тягнути" і жіночу, і чоловічу роботу. Бо чоловіку, з яким разом будували хату і вели господарство, ростили дітей та онуків, ампутовано обидві ноги.
Жінка багато сліз виплакала, але посмішка не сходить з її уст. Вона з турботою біжить до чоловіка та на поміч онукам, порається по господарству та з вдячністю приймає виклики долі. А ще – висаджує клумби та з радістю вишиває, хоч руки не завжди слухають, бо колись травмувалася в побуті. При цьому Валентина Наумчик залишається швидкою в руках, й у батальйоні відповідальна за нарізку тканини.
– Роблю, що можу, бо якби молодша була, сама б пішла воювати. Дуже болить серце за Україну, – каже пані Валентина.
Багаторічний досвід (з 2014 р.) у плетінні сіток має й 75-літня Анна Вацек. Жінка працювала у пологовому будинку акушером та лаборантом понад 50 років. З теплом згадує ті спокійні мирні часи та колег по роботі, з якими тісно спілкується й до нині, дякує за підтримку.
– Страшна війна внесла корективи в наше життя. Та саме в цей час я зустрілася з неймовірними людьми, для яких поняття доброти, порядності, людяності, патріотизму ще ніхто не відміняв. У більшості це ті, кого хочеться обняти, потиснути руку, поставити в приклад. Наш девіз: "Єднаймося, і по виклику всі збираймося, не дивлячись на домашні справи!". Основну роль в цьому відіграла наша святиня – Благовіщенський собор на чолі з о. Василем та о. Михайлом, які завжди поруч у вирішенні всіх проблем.
Пані Алла з чоловіком Олексієм Гавриловичем переймаються за долю країни та сподіваються на мир і Перемогу, а поки віддають свою шану полеглим Героям, проводячи їх в останню земну дорогу.
Валентина Турчик – "маленька жінка з великою душею". Так про неї відгукнулись колеги по цеху. Кажуть, що жінка дуже переймається за тих, хто в біді чи потребує допомоги. Колись вичитала в газеті про скрутну ситуацію захисника України Романа Романчука, якому після важкого поранення ампутували обидві ноги та руку. Чоловік самотньо мешкав у селі Гірка Полонка Луцького району. То пані Валентина із сестрою Ларисою Морозюк відвідали захисника, а збирали в дорогу їх цілим батальйоном. Приємним візитом та привезеною допомогою ковельчанки розчулили бійця.
От так переживає Валентина Турчик за всіх захисників, які ціною власного життя виборюють спокій та мир в Україні. Родом жінка з Тойкута, має 2 доньок, 3 онуків та тішаться з родиною правнучкою – другокласницею Юлією. У Володимирському храмі Ковеля пані Валентина пече просфори. Вдячна рідним, що підтримують її та дають можливість бути учасницею таких важливих місій.
Надія Токарева теж одна з тих, хто не просто переймається за долю України, а й долучається щоденною допомогою. Попри домашні клопоти, турботи на дачній ділянці, завжди спішить до станка, адже знає, що навіть маленька допомога – важлива. Окрім того, жінка шила вдома білизну для військових. У 2023 році їй дали викрійку, і на замовлення пані Надія пошила понад 650 штук, хоча до того білизну ніколи не шила. Із близьких на війні – сусіди і племінники, тож думками і молитвою завжди з ними. Надія Токарева любить читати книги на історичну тематику. Їй боляче, що наша Україна багато страждала від загарбників та зрадників у різні періоди свого існування. Але воля і дух нашого народу – незламні, тож Україна обов'язково вистоїть і Переможе.
Марія Кравчик відповідає за замовлення сіток та обшиває їх шпагатом для зручного кріплення на позиції. Жінці – 72, працювала бібліотекарем в школі №6, де й досі працює на пів ставки. Тож після роботи завжди спішить до храму. Раніше, коли було більше роботи, на допомогу приходили й школярі.
Відправлення готових сіток військовим – теж на жінці. І шкода, що за роки війни не напрацювали механізм для такої справи. Адже кожна доставка – це близько 400 грн. Не раз на пошті виникають суперечки з приводу цього. Одного разу, почувши це, якийсь чоловік просто оплатив посилку. Часто з дівчатами й самі складаються коштами, щоб закрити питання доставок.
У жінки троє доньок та син. Цікаву історію розповіла пані Марія про те, як її донька Ольга, написала ікону "Всіх святих землі Української" в український храм у Лозовій, який відкрила переселенка Світлана Бондаренко. Про це обов'язково теж розповімо пізніше.
Особливих слів вдячності заслуговують Марія Заболоцька і Галина Козел, які з перших днів повномасштабного вторгнення дуже смачно годували всіх людей, що працювали та перебували у храмі, а це – понад 70 осіб щодня. Люди приносили продукти, а жінки з вдячністю готували і на блок-пости відправляли.
Марія Заболоцька раніше співала в хорі, бо має дуже гарний голос, але вирішила, що волонтерити зараз – першочергове завдання. У цьому підтримав жінку і чоловік Василь Іванович. Розрадою для пані Марії є дві доньки та четверо онуків.
Ніна Фурсова теж ативна учасниця батальйону, у 2015-2016 роках в’язала тут шкарпетки. На війні служить її зять В'ячеслав, кадровий офіцер, хоча міг залишитись, бо її донька – на гемодіалізі (інв. І групи). Та це сім'я щирих патріотів, які дуже вболівають за Україну. Так виховали і сина, її онука Андрія, який багато донатить на автомобілі, сітки та інші потреби ЗСУ.
На початку війни багато жінок взялись шити військовий одяг та спорядження. Серед таких і Надія Токарева. Жінка швидко та вправно в'язала шкарпетки, шила рюкзаки. Тепер разом з іншими плете сітки.
Олена Євсюк (71 р.) з перших днів вторгнення ворожих військ почала активно допомагати плести маскувальні сітки в Ліцеї №3 ім. Лесі Українки. Агроволокна тоді не було, тож стрічки пані Олена з колегами різали з усього, що приносили мешканці міста, підбираючи потрібні кольори. Різали багато – до мозолів на руках. Ну, а заплітали сітки старшокласники, батьки учнів. Працювали по 3-4 дні на тиждень з 10-ої до 18-ої години.
Навчальних годин Олена Ананіївна, вчитель зарубіжної літератури в ліцеї мала небагато, багато працювала з учнями над науковими дослідженнями. Написала 19 наукових робіт, часто займала призові місця. Досліджувала цікавих особистостей, зокрема розповіла про нашого земляка з Турійщини, який писав вірші у формі писанок. Це – Кость Шишко. Про нього дослідниця обов’язково розповість детальніше нашим читачам в окремій публікації.
Після виходу на заслужений відпочинок, як тільки жінка дізналась, що є можливість й далі допомагати воїнам, з радістю приєдналась до плетіння сіток у Благовіщенському соборі. Її вразили щирість, простота і відданість справі цих неймовірних жінок, які попри домашні турботи, щодня трудяться біля станка. Невимовний біль стискає в грудях, коли чує рев сирен за загиблими героями. Болить за кожного, чиє життя забрала війна. Зокрема Олена Євсюк згадала Тараса Солтиса, в якого була класним керівником.
У складі волонтерської команди є ще одна патріотка і щира українка – Світлана Мандзюк. Вона й дала назву "Жіночому батальйону швидкого реагування Благовіщенського собору", який до цього називали "бабським". У команді пані Світлана ріже тканину, а в храмі – виконує інші доручення, тож розслаблятись ніколи. Нещодавно чоловікові зробили операцію, то на другий день жінка "в строю".
– Я народилася в Підгір’ї, що на Ратнівщині через 8 років після війни, про яку наслухана все дитинство. Мені часто снилося, що по вулиці їдуть танки... Любити Україну мене вчили з дитинства. Два дядьки були відправлені в караганду та воркуту без права поселення в Україні до кінця життя. Чоловік Василь Юрійович пройшов якутію і магадан, він бачив, що радянська влада зробила з народом України та Балтії. Тож бути патріотами у нас "в крові". І дітей своїх виховували в любові до рідної землі. У нас двоє синів – Юрій та Сергій. Вже маємо трьох онуків і найприємніше чути від них: "Бабусю, ми вами пишаємося!".
х х х
Ми усі Вами пишаємося, дорогі жінки! І як при зустрічі зазначив о. Василь Мичко, хочеться, щоб Ви, нарешті, змінили свою діяльність і замість плетення сіток змогли приділяти час близьким, доглядати онуків та просто радіти життю. Ну, а до Перемоги хай Бог дасть сили й надалі вправно вплітати у маскувальні сітки тепло рідного дому і віру в тих, хто боронить наш спокій!
Аліна РОМАНЮК.
НА СВІТЛИНАХ: будні "Жіночого батальйону швидкого реагування Благовіщенського собору м. Ковеля"; вгорі – вдячні захисники.
Фото автора та з архіву парафії.
Залишити коментар