Назву мого рідного села – Погині спотворено вже у новітні часи до зменшувального Погіньки. Село і справді невеличке – у часи мого дитинства воно вважалося найменшим в окрузі, налічувало усього шістдесят хатинок переважно під солом’яною стріхою і називалося По(у)гинями, або ж Погиньками.
Село Погиньки історичне. У виданій до 1600-річчя св. Василія Великого (379 –1979 р.р.) топографічно-статистичній розвідці «Нарис розвитку і стану Василіянського чина XVII-XX ст., Михайло Ваврик, ЧСВВ, Рим – 1979, PP. Basiliani – Via S. Giosafat 8 (Aventino)» село Погиньки (Погінка, PUHINKY, v. Pohinka, Poginka, Pohonense, Pohinense, Puhinense, PUHYNCENSE і т.п.) згадується багато разів як монастирське поселення.
Тут у 1764 р. польськими місіонерами було закладено Василіанський монастир. Цегляні будівлі монастиря було освячено у 1771 р., а склад місіонерів (у «Нарисі…» наведено імена і прізвища монахів з указаннями їхнього чину) налічував вісім служителів різного сану. На той час ченців-василіан у Погинях було вдвічі більше, аніж у римокатолицькій Варшаві (всього три!) та греко-католицькому Львові (всього один!) разом узятих!
Місіонерську діяльність монастиря було припинено у 1832 р., а руїни цегляної споруди до 50-х років минулого століття були місцем дитячих ігрищ, аж поки поступово не заховалися під городиною діловитих сільчан.
Дотепер ще стоять глибоко вкопані в землю залишки захисного муру навколо збудованої у 1903 р. православної Церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Повністю уцілів (за первісним планом) монастирський сад із 250-річними липами, плодовими деревами та острівцями колись декоративних насаджень. Ще кілька десятків років тому в оточенні кущиків характерного для василіянських монастирів терну там стояли невисокі чавунні обеліски на могилах похованих у саду монахів.
До сьогодні добре збереглася увінчана фігурою святої Марії Магдалини висока цегляна колона на західному кінці вулиці.
Є незаперечне припущення, що восени 1846 р. цю фігуру а, можливо, і занедбану будівлю вже недіючого монастиря, змальовував Т. Г. Шевченко, котрий у складі очолюваної професором Миколою Іванішевим археографічної Комісії мав доручення увіковічувати історичні пам’ятки на Поділлі та Волині.
Зауважимо, що пам’ятних старовинних об’єктів у сусідніх з Погиньками селах при дорозі з Луцька на Ковель немає, крім як у теперішньому центрі територіальної громади, а в ту пору волосному містечку Голоби, де руїни паркової садиби польських вельмож Вільгів і пам’ятки архітектури збереглися дотепер.
Тої осені Т. Г. Шевченко відвідав Ковель, про що свідчить заведена ще 1804 року Книга парафії села Секунь «Опись церковного имущества», де у примітці до запису «Образ Божої Матері за Престолом» міститься нотатка: «В 1846 году образ сей рештаврирован проезжим живописцем Тарасием Шевченком».
Перебування Т. Г. Шевченка у ближніх до Ковеля селах засвідчує відомий етнолог Олександр Цинкаловський у Словнику-довіднику «Стара Волинь і Волинське Полісся», який був укладений ним протягом 30-х років минулого століття і виданий в Канаді у 1984 р.
Оскільки село Секунь, де Тарас Григорович реставрував ікону Богородиці, стоїть на 12-у кілометрі за Ковелем по дорозі на Брест, то Шевченко аж ніяк не міг оминути ані волосного містечка Голоби на цій дорозі, ані сусіднього села Погиньки, яке віддалене від тодішнього тракту, а тепер шосе Київ – Луцьк – Брест, на відстань менше одного кілометра. І звідки добре виднівся не лише монастирський сад, а й достойна пензля Художника велична колона святої Магдалини, котра збереглася і дотепер.
Про можливе перебування Т. Г. Шевченка у Ковелі (Голобах, Погинях, Секуні, Вербці і т. д.) свідчить «Шевченківський Словник, 1976, т. 1, с. 306).
Колись велелюдне, гамірне, а тепер опустіле до двох сотень мешканців село, у якому кожна четверта хата – пустка. Аж не віриться, що воно відрядило у світи десятки високоосвічених спеціалістів: майже у кожній хаті народився спеціаліст з вищою освітою.
А якщо рахувати розсіяних по світах їхніх дітей та онуків, то на кожний двір у середньому припадає більше двох з третиною високоосвічених спеціалістів!
Число закінчених ними університетів різного (!) профілю 63 (шістдесят три), тобто у кожну хату прийшов свій окремий університет. І то у селі, де ніколи не налічувалося більше шестидесяти дворів...
Складений Реєстр спеціалістів далеко неповний. Його нещодавно видрукували “Вісті Ковельщини”.
Без сумніву, Погиньки достойні пошанування у Книзі рекордів України (Гіннеса?) як населений пункт сільського типу із найвищим питомим відсотком високодипломованих жителів.
Нехай хтось спробує знайти на планеті Земля хоча б одне подібне поселення: майже ста п’ятидесяти (!) молодих вихідців із села та їхніх прямих нащадків (а їх може бути значно більше) отримали вищу освіту переважно в Україні.
Володимир ГАНУЛІЧ,
уродженець села Погиньки, кандидат фізико-математичних наук,
член НСПУ.
Назву мого рідного села – Погині спотворено вже у новітні часи до зменшувального Погіньки. Село і справді невеличке – у часи мого дитинства воно вважалося найменшим в окрузі, налічувало усього шістдесят хатинок переважно під солом’яною стріхою і називалося По(у)гинями, або ж Погиньками.
Село Погиньки історичне. У виданій до 1600-річчя св. Василія Великого (379 –1979 р.р.) топографічно-статистичній розвідці «Нарис розвитку і стану Василіянського чина XVII-XX ст., Михайло Ваврик, ЧСВВ, Рим – 1979, PP. Basiliani – Via S. Giosafat 8 (Aventino)» село Погиньки (Погінка, PUHINKY, v. Pohinka, Poginka, Pohonense, Pohinense, Puhinense, PUHYNCENSE і т.п.) згадується багато разів як монастирське поселення.
Тут у 1764 р. польськими місіонерами було закладено Василіанський монастир. Цегляні будівлі монастиря було освячено у 1771 р., а склад місіонерів (у «Нарисі…» наведено імена і прізвища монахів з указаннями їхнього чину) налічував вісім служителів різного сану. На той час ченців-василіан у Погинях було вдвічі більше, аніж у римокатолицькій Варшаві (всього три!) та греко-католицькому Львові (всього один!) разом узятих!
Місіонерську діяльність монастиря було припинено у 1832 р., а руїни цегляної споруди до 50-х років минулого століття були місцем дитячих ігрищ, аж поки поступово не заховалися під городиною діловитих сільчан.
Дотепер ще стоять глибоко вкопані в землю залишки захисного муру навколо збудованої у 1903 р. православної Церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Повністю уцілів (за первісним планом) монастирський сад із 250-річними липами, плодовими деревами та острівцями колись декоративних насаджень. Ще кілька десятків років тому в оточенні кущиків характерного для василіянських монастирів терну там стояли невисокі чавунні обеліски на могилах похованих у саду монахів.
До сьогодні добре збереглася увінчана фігурою святої Марії Магдалини висока цегляна колона на західному кінці вулиці.
Є незаперечне припущення, що восени 1846 р. цю фігуру а, можливо, і занедбану будівлю вже недіючого монастиря, змальовував Т. Г. Шевченко, котрий у складі очолюваної професором Миколою Іванішевим археографічної Комісії мав доручення увіковічувати історичні пам’ятки на Поділлі та Волині.
Зауважимо, що пам’ятних старовинних об’єктів у сусідніх з Погиньками селах при дорозі з Луцька на Ковель немає, крім як у теперішньому центрі територіальної громади, а в ту пору волосному містечку Голоби, де руїни паркової садиби польських вельмож Вільгів і пам’ятки архітектури збереглися дотепер.
Тої осені Т. Г. Шевченко відвідав Ковель, про що свідчить заведена ще 1804 року Книга парафії села Секунь «Опись церковного имущества», де у примітці до запису «Образ Божої Матері за Престолом» міститься нотатка: «В 1846 году образ сей рештаврирован проезжим живописцем Тарасием Шевченком».
Перебування Т. Г. Шевченка у ближніх до Ковеля селах засвідчує відомий етнолог Олександр Цинкаловський у Словнику-довіднику «Стара Волинь і Волинське Полісся», який був укладений ним протягом 30-х років минулого століття і виданий в Канаді у 1984 р.
Оскільки село Секунь, де Тарас Григорович реставрував ікону Богородиці, стоїть на 12-у кілометрі за Ковелем по дорозі на Брест, то Шевченко аж ніяк не міг оминути ані волосного містечка Голоби на цій дорозі, ані сусіднього села Погиньки, яке віддалене від тодішнього тракту, а тепер шосе Київ – Луцьк – Брест, на відстань менше одного кілометра. І звідки добре виднівся не лише монастирський сад, а й достойна пензля Художника велична колона святої Магдалини, котра збереглася і дотепер.
Про можливе перебування Т. Г. Шевченка у Ковелі (Голобах, Погинях, Секуні, Вербці і т. д.) свідчить «Шевченківський Словник, 1976, т. 1, с. 306).
Колись велелюдне, гамірне, а тепер опустіле до двох сотень мешканців село, у якому кожна четверта хата – пустка. Аж не віриться, що воно відрядило у світи десятки високоосвічених спеціалістів: майже у кожній хаті народився спеціаліст з вищою освітою.
А якщо рахувати розсіяних по світах їхніх дітей та онуків, то на кожний двір у середньому припадає більше двох з третиною високоосвічених спеціалістів!
Число закінчених ними університетів різного (!) профілю 63 (шістдесят три), тобто у кожну хату прийшов свій окремий університет. І то у селі, де ніколи не налічувалося більше шестидесяти дворів...
Складений Реєстр спеціалістів далеко неповний. Його нещодавно видрукували “Вісті Ковельщини”.
Без сумніву, Погиньки достойні пошанування у Книзі рекордів України (Гіннеса?) як населений пункт сільського типу із найвищим питомим відсотком високодипломованих жителів.
Нехай хтось спробує знайти на планеті Земля хоча б одне подібне поселення: майже ста п’ятидесяти (!) молодих вихідців із села та їхніх прямих нащадків (а їх може бути значно більше) отримали вищу освіту переважно в Україні.
Володимир ГАНУЛІЧ,
уродженець села Погиньки, кандидат фізико-математичних наук, член НСПУ.
Назву мого рідного села – Погині спотворено вже у новітні часи до зменшувального Погіньки. Село і справді невеличке – у часи мого дитинства воно вважалося найменшим в окрузі, налічувало усього шістдесят хатинок переважно під солом’яною стріхою і називалося По(у)гинями, або ж Погиньками.
Залишити коментар