При зустрічі із знайомою повідали одна другій (вона теж пенсіонерка), хто чим займається у вільну хвилину від домашніх турбот.
"Ви ще щось пишете, – сказала жінка, – кому воно тепер потрібне?".
Я нічого не відповіла, а лише подумала: "Потрібне тому, хто передплачує і читає "Вісті Ковельщини". Розмова відбулася напередодні Нового 2026-го року.
1 січня отримала газету, читаю свій відгук на книгу Володимира Лиса "Максим Гонтар". Ще не дійшла до кінця, як пролунав дзвінок із Ковеля (містяни раніше одержали газету і вже прочитали статтю). Телефонувала моя приятелька.
– Прочитала відгук про роман. Недарма є прислів'я: "Книга вчить, як на світі жить". Гарний уривок підібрали, повчальний. Якби ж наречена мудра була і лагідна, то сказала б: "Обережно, любий". Після весілля зажили б молодята щасливо і багато, бо ж наречений – бізнесмен".
Мені залишилось тільки подякувати добрій людині за добре слово.
Через трохи часу знову телефонують уже з іншим відгуком, бо що голова, то розум. І в кожного своя думка і свій висновок, свій погляд на життя. На зв'язку – колишня моя учениця.
– Ви, Валентино Іванівно, все життя вчите, не була б то вчителька. Вдалий приклад підібрали з роману для тих, хто ще не почав сімейне життя. Уявіть собі, що було б, якби наречений був гарячий і сказав: "Мовчи, коза" або ще різкіше… Мабуть, тут же пересварилися, а все життя перетворилося б на кошмар, або теж розбіглися ще до реєстрації шлюбу. Мені не жаль наречену, бо не зуміла втримати своє щастя. Прочитаю книгу обов'язково. Спасибі за пораду".
Я теж подякувала за дзвінок. Це мені було як бальзам на душу для заспокоєння від тих слів, які почула раніше від знайомої.
І подумалось: якщо лише цим двом читачам сподобалося моє слово, то, мабуть, таки варто іноді щось писати, щоб люди прочитали.
Валентина Остапчук –
з повагою і вдячністю до всіх
читачів газети "Вісті Ковельщини".
Хай щастить у Новому році
під мирним небом!!!
Залишити коментар