Маленький Сашко стояв біля вікна, вдивляючись у заметіль. Лапаті сніжинки кружляли у танку. Кучугури сріблястого снігу вкрили землю.
Галина складала випрані речі. Поруч гомонів, потріскуючи камін, наче розповідав якусь загадкову історію. Ялинка миготіла павутинням кольорів, ніби сам чародій-павук поснував їх по новорічній красуні. Кульки, цукерки, дощик додавали таємничості зеленому деревцю.
– Мамо, мамо, а правда, що коли дуже, дуже, дуже чогось забажаєш, то бажання здійснюється? – заглядаючи у вічі, спитав хлопчик.
– Правда, синку. Особливо на свято Миколая, – усміхнувшись відповіла ненька.
– Тоді я хочу… – почав хлопчик, та матуся його зупинила, притискаючи палець до вуст.
– Тихо… Ти краще зараз напиши листа Миколаю і поклади під подушку. Він прийде, прочитає і покладе те, що ти хочеш, – відповіла.
– Добре, мамо, – замріяно сказав синок.
Скоренько знайшов листочка, ручку, конверт і почав писати. Потім поклав під подушку і ліг у ліжечко. Довго не міг заснути. Та коли сон зморив дитину, мама тихенько вийняла листа. Старалася здогадатися, що там написано, щоб підготуватися до завтрашнього дня.
На кухні сіла за стіл відкрила конверт і почала читати:
"Дорогий Миколаю! Я не хочу дорогих іграшок, ноутбука, телефона. Я дуже хочу, я прошу, щоб закінчилася війна, щоб діти не плакали, щоб не було сирен і щоб ми всі не бігали в укриття. А головне – щоб приїхав тато. Я його дуже люблю і дуже чекаю".
Прочитавши написане, Галина не могла стримати сліз. Вони котилися градом розриваючи душу. Знала, що це неможливо, адже татусь Сашка служив в лавах Української армії, захищав країну. Від прочитаного здушило серце, ніби хтось стиснув його в лещатах. І вона, як риба без води, безпорадно ковтала повітря. Думки закипали в голові: "Господи, де він? Чи не голодний? Чи не замерз? Адже на дворі мінус 20. Чи живий?
Минула година, а вона мучила себе запитаннями. Намагалася подумки змалювати постать коханого. "О, яка я була б щаслива, якби він з'явився!".
Щойно прокинувшись зранку, почула, як клацнула ручка вхідних дверей. Швиденько піднялася, накинула халат і поспішила в коридор.
Галина не повірила – перед нею стояв чоловік, тримаючи в руках великий букет троянд. Поруч стояли валізи.
– Василю, це ти?! –вигукнула, радісно обіймаючи коханого. Не вірила в реальність, Все ще думала, що то сон. Борода і вуса залоскотали щічки.
Кремезний чоловік стояв у військовій формі. На його взутті танув сніг. Очі випромінювали радість, незбагненну втому. Слідом на той гомін вибіг босоніж Сашко.
– Тату, тату, ти приїхав! Я тебе так чекав! – щебетав, обіймаючи татуся. – Мамо, мамо! Миколай виконав моє бажання!
Василь підхопив на руки синочка. Гаряче притиснув до грудей дружину і сина, як найдорожче, найважливіше у своєму житті.
– Мені раптово дали відпустку, – сказав він.
…Дива трапляються, і нехай їх буде більше у кожного з нас.
Олена Волчук.
Маленький Сашко стояв біля вікна, вдивляючись у заметіль. Лапаті сніжинки кружляли у танку. Кучугури сріблястого снігу вкрили землю.
Галина складала випрані речі. Поруч гомонів, потріскуючи камін, наче розповідав якусь загадкову історію. Ялинка миготіла павутинням кольорів, ніби сам чародій-павук поснував їх по новорічній красуні. Кульки, цукерки, дощик додавали таємничості зеленому деревцю.
– Мамо, мамо, а правда, що коли дуже, дуже, дуже чогось забажаєш, то бажання здійснюється? – заглядаючи у вічі, спитав хлопчик.
– Правда, синку. Особливо на свято Миколая, – усміхнувшись відповіла ненька.
– Тоді я хочу… – почав хлопчик, та матуся його зупинила, притискаючи палець до вуст.
– Тихо… Ти краще зараз напиши листа Миколаю і поклади під подушку. Він прийде, прочитає і покладе те, що ти хочеш, – відповіла.
– Добре, мамо, – замріяно сказав синок.
Скоренько знайшов листочка, ручку, конверт і почав писати. Потім поклав під подушку і ліг у ліжечко. Довго не міг заснути. Та коли сон зморив дитину, мама тихенько вийняла листа. Старалася здогадатися, що там написано, щоб підготуватися до завтрашнього дня.
На кухні сіла за стіл відкрила конверт і почала читати:
"Дорогий Миколаю! Я не хочу дорогих іграшок, ноутбука, телефона. Я дуже хочу, я прошу, щоб закінчилася війна, щоб діти не плакали, щоб не було сирен і щоб ми всі не бігали в укриття. А головне – щоб приїхав тато. Я його дуже люблю і дуже чекаю".
Прочитавши написане, Галина не могла стримати сліз. Вони котилися градом розриваючи душу. Знала, що це неможливо, адже татусь Сашка служив в лавах Української армії, захищав країну. Від прочитаного здушило серце, ніби хтось стиснув його в лещатах. І вона, як риба без води, безпорадно ковтала повітря. Думки закипали в голові: "Господи, де він? Чи не голодний? Чи не замерз? Адже на дворі мінус 20. Чи живий?
Минула година, а вона мучила себе запитаннями. Намагалася подумки змалювати постать коханого. "О, яка я була б щаслива, якби він з'явився!".
Щойно прокинувшись зранку, почула, як клацнула ручка вхідних дверей. Швиденько піднялася, накинула халат і поспішила в коридор.
Галина не повірила – перед нею стояв чоловік, тримаючи в руках великий букет троянд. Поруч стояли валізи.
– Василю, це ти?! –вигукнула, радісно обіймаючи коханого. Не вірила в реальність, Все ще думала, що то сон. Борода і вуса залоскотали щічки.
Кремезний чоловік стояв у військовій формі. На його взутті танув сніг. Очі випромінювали радість, незбагненну втому. Слідом на той гомін вибіг босоніж Сашко.
– Тату, тату, ти приїхав! Я тебе так чекав! – щебетав, обіймаючи татуся. – Мамо, мамо! Миколай виконав моє бажання!
Василь підхопив на руки синочка. Гаряче притиснув до грудей дружину і сина, як найдорожче, найважливіше у своєму житті.
– Мені раптово дали відпустку, – сказав він.
…Дива трапляються, і нехай їх буде більше у кожного з нас.
Олена Волчук.
Маленький Сашко стояв біля вікна, вдивляючись у заметіль. Лапаті сніжинки кружляли у танку. Кучугури сріблястого снігу вкрили землю.
Залишити коментар