Із власного досвіду знаю: немає для батьків жахливішого, як ховати власних дітей. На жаль, реальність нашого трагічного часу в тому, що нині такі поховання не рідкість, а щоденна реальність.
Велика війна, розв'язана злочинним путінським режимом 24 лютого 2022 року, забрала життя тисяч молодих українців. Офіційна статистика, оприлюднена нещодавно Володимиром Зеленським, "висвічує" цифру 55 тисяч. Цифру, яка відлунює болем у наших серцях і душах щодня, щогодини, щохвилини. Бо за кожною з них – обірвані мрії, сподівання, надії синів, братів, батьків, чоловіків, які передчасно пішли у Вічність.
І хоч, як мантру, ми часто повторюємо слова: "Герої не вмирають", насправді вони вмирають, залишаючи в розпачі і відчаї рідних, в першу чергу – батьків. Вони недожили, недокохали, недолюбили, віддавши своє життя заради нас, заради України – вільної і незалежної. За кожною героїчною смертю – подвиг в ім'я життя інших.
Такий подвиг звершив і наш земляк Олександр Володимирович Лук'янович. Останній зимовий місяць став для нього справді лютим: народившись 20 лютого 1989 року, він загинув на полі бою з окупантами у перші дні рашистської навали – 25 лютого 2022 року. Сьогодні йому було б 37 літ…
– Рано пішов син від нас, – тужливо каже батько Володимир, з яким нещодавно мав розмову в редакції. – Ніколи не думали з дружиною, що доля стане такою жорстокою для нього. Мав стільки планів, задумів, створив сім'ю. Тільки б жити…
Нагадаю читачам, що "Вісті Ковельщини" рік тому у статті "Він був у лавах перших" розповідали про подвиг Олександра Лук'яновича. Пам'ять про нього свято бережуть у родині, в колі друзів, колег по роботі. Його шлях у безсмертя розпочався у вересні 2021 року, коли уклав контракт зі Збройними Силами України. Військову службу ніс у 14-ій Окремій механізованій бригаді. В пригоді став досвід, якого набув під час строкової служби в одній з військових частин Львова.
У перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну підрозділ Олександра Лук'яновича брав участь у бойових діях на Київщині. Ось як про це писала згадувана вище газета "Вісті Ковельщини" 20 лютого 2025 року: "Під час бою біля села Термахівка Київської області старший механік-водій танкового взводу танкової роти танкового батальйону військової частини А1008 Олександр Лук'янович знешкодив до тридцяти одиниць техніки противника. 25 лютого 2022 року в результаті ворожого авіаційного удару отримав смертельне поранення.
2 березня 2022 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдату Лук'яновичу Олександру Володимировичу присвоєно звання "Герой України" з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (посмертно).
Нагороду рідним вручив Президент України Володимир Зеленський (на світлині).
х х х
Під час розмови з Володимиром Лук'яновичем поцікавився, як сім'я пережила непоправну втрату, хто допоміг у скрутну хвилину. Батько загиблого Героя відверто поділився болючими спогадами, згадав добрих людей, які підтримали у ті трагічні дні. Особливо відзначив роль журналіста із селища Іванків на Київщині, редактора тамтешньої газети "Трибуна праці" Павла Смовжа, який на цій посаді майже 41 рік, завдяки чому занесений в Книгу рекордів України.
– Зараз я йому зателефоную, і ви переговорите з колегою. Можливо, він володіє інформацією, яка буде цікавою для читачів нашої газети, – запропонував Володимир Якович.
Я погодився, і мобільний зв'язок був одразу налаштований. Розмова з паном Павлом була дуже цікавою, як цікавим і креативним є він сам. Однак про нього, думаю, я розповім окремо, бо він вартий цього. Тут же лишень зазначу, що попросив колегу поділитися новою інформацією про подвиг нашого юного земляка, якщо така є.
Павло Якович охоче погодився, і невдовзі на редакційну пошту надіслав інформацію, супроводивши її світлинами. Пропоную його нотатки читачам "Вістей Ковельщини".
х х х
Й нині ці воїни продовжують воювати з агресором
Нова інформація про бій з ворогом біля Іванкова
25 лютого 2022 р.
Деякі конкретні, доти невідомі мені факти про перший бій з навалою рашистського агресора у північному регіоні Київщини мені повідомили два його учасники – воїни танкового батальйону 14-ої ОМБр імені князя Романа Великого.
х х х
Максим КОВАЛЬЧУК:
– Наша бригада дислокувалася в м. Рівному. Коли стало відомо про повномасштабне вторгнення, вона отримала наказ висунутися своїм ходом в Київську область – зустрічати "гостей" з території білорусі.
Рухалися різними маршрутами. Кожному взводу танкового батальйону (а це 30 машин) було визначено конкретне місце. Наш взвод (а це три танки), командиром якого був лейтенант Віталій Сапило, мав якнайшвидше дістатися до Іванкова. Заїжджали з двох боків. Дві машини – по автотрасі від Києва, третя – від Малина через Термахівку. Ми з командиром взводу – мостом через річку Тетерів.
Прибули перед ранком 25 лютого. Ще було темно. Зайняли позиції на круговій розв'язці окружної дороги на західній околиці селища. Як стало розвиднятись, побачили ворожу колону з боку Чорнобиля. Почали її обстрілювати. Москалі чомусь не очікували такого, тому стали хаотично покидати свою техніку й розбігатися в усі боки. А деякі їхні машини розвертались назад.
Вистрілявши весь наявний у танку боєкомплект і скориставшись тимчасовим затишшям, ми рвонули до Термахівки, куди, як нам повідомили по рації, під'їхали наші з боєприпасами та пальним. По дорозі з боку Красятич росіяни ще в той час не рухались.
У Термахівці, заправившись солярою і поповнивши запас снарядів, стали чекати наказу з штабу батальйону. Місцева жінка з хати неподалік принесла нам їсти, то ми присіли недалеко від своїх машин…
Але невдовзі з'явився ворожий дрон. У мене є відео на телефоні: я почав його знімати. Дрон зник, але несподівано загув російський літак Су-25. З нього по нас полетіли ракети…
Обидва наші танки, а вони стояли майже поруч один з одним, були знищені. Віталій Сапило, наш командир, і механік-водій Саша Лук'янович загинули одразу. Мене тяжко поранило. Постраждала також одна з БМП, екіпаж якої займав позицію неподалік, на городах. Побратими відвезли мене до Малина. Пів року лікувався по госпіталях. Ще й зараз ношу в собі осколки…
х х х
Андрій ОМЕЦИНСЬКИЙ:
– Наш екіпаж дістався до Іванкова вночі 25 лютого трохи пізніше. Механіком-водієм у мене був Микола Сачук. Перед Іванковом (ми їхали зі сторони Обухович) побачили, що по круговій розв'язці рухається ворожа техніка. То була, більше всього, перегрупована колона, з якою трохи раніше за нас вели бій Віталій Сапило та Максим Ковальчук зі своїми механіками-водіями.
Я, командир танку Т-64БВ, сидів на місці навідника гармати: третього члена екіпажу в нас не було. Не доїжджаючи метрів 400 до кільця, посередині якого виднілося щось біле, схоже на яйце, ми на ходу почали стріляти й знищили кілька автомобілів. Коли розв'язка на якийсь час звільнилась, виїхали прямо на неї й стали лупити по кацапах уже звідти…
Чую, Микола кричить: "Справа КамАЗ з підарами!..". Розвертаю башту і прямою наводкою – по ньому. В кузові там сиділа піхота з автоматами. Живим не залишився ніхто!..
А в цей час з лісу по нас почали строчити з кулеметів, а потім – і мінометами гатити. То я й туди влупив кілька разів. На якийсь час настала тиша, тільки полум'я тріщало на підбитих нами машинах.
Проте закінчувалось пальне і снаряди. Зв'язок зі своїми пропав. А на нашій машині загорівся один з катків…
Я прийняв рішення повертатися до Термахівки. Машина по дорозі загорялась ще кілька разів. Мусили зупинятися й збивати полум'я. В Обуховичах це повторилося знов. Але там уже до нас збіглись з відрами люди, які жили понад дорогою, й допомогли загасити вогонь.
Більше той каток не спалахував, і ми швидко дісталися до Термахівки. Там з наших уже нікого не було, тільки два розбиті танки. Вдалося зв'язатися з командиром роти Василем Білоусом. Він сказав, що не зможемо нікуди доїхати: москалі вже перекрили дороги. Наказав знищити танк і десь ховатися. Тож ми поїхали назад і перед Обуховичами підірвали свою машину.
На цій дорозі ворожих колон ще не було, тільки зелені штурмовики із червоними зірками на фюзеляжах раз прогули в небі. Вони летіли з боку Києва і нашу машину не обстрілювали: видно, не було вже чим…
В Обуховичах люди переодягли нас у цивільний одяг. Так у тому селі й переховувалися 35 днів, поки у вашому краї хазяйнували окупанти. Жили в невеликій порожній хатині. Годували нас там люди, які мешкали неподалік.
А коли 1 квітня зайшли наші, житель цього села Женя Хоменко своїм “жигулем” одвіз нас з Миколою у Житомир.
Від отриманої в тому бою під Іванковом контузії у мене різко погіршився зір. Довелось робити операцію на очах та довго лікуватися по госпіталях. Аж через 8 місяців повернувся у свою бригаду. Продовжую воювати з москалями…
х х х
ВІД АВТОРА:
Завдяки небайдужості земляків-іванківців та з допомогою волонтерки Тетяни Онопрієнко мені вдалося зібрати необхідну суму грошей, за котру виготовив і встановив на місці того бою на західній околиці Іванкова пам'ятний знак з інформацією про подвиг танкістів Віталія Сапила та Олександра Лук'яновича. Їм обом уже 3 березня 2022 року Указом Президента України було присвоєно звання Героїв України: знищили тоді близько 30 одиниць ворожої техніки.
До Іванкова тоді висунулись й деякі інші підрозділи 14-ої ОМБр. Зокрема, кілька екіпажів БМП. Вони мали допомагати танкістам зупинити наступ ворога. Член екіпажу одного з них – Андрій Замерлов надіслав мені відеофрагмент бою (він знімав через триплекс свого БТРа) (скріншот з того відео на 1-й сторінці газети – Ред.).
Відкриття й освячення пам'ятного знака на тому місці відбулося 7 червня 2025 року.
У той же день було урочисто відкрито й освячено інший пам'ятний знак двом Героям – на місці їх загибелі в с. Термахівка (на світлинах).
Брали участь у відкритті пам'ятних знаків батьки обох Героїв, а також запрошені мною представники 14-ої ОМБр ім. князя Романа Великого – танкісти Микола Сачук, Андрій Омецинський та Максим Ковальчук. Вони приїжджали разом з офіцером Дмитром Лозицьким.
Вдячні жителі Іванківщини бережуть пам'ять про полеглих земляків і захисників нашого краю та України.
Павло СМОВЖ.
х х х
Можу лишень подякувати колезі з Іванкова Павлу Смовжу, який поділився безцінною інформацією про той героїчний бій, у який одним з перших вступили танкісти легендарної 14-ої ОМБр імені Князя Романа Великого. Саме вони, як і тисячі їх побратимів у важкий і трагічний для України час стали тією силою, яка зірвала план путінських вбивць завоювати нашу країну за "три дні".
Вічна пам'ять Героям! Слава тим, хто й досі у строю, продовжуючи мужньо воювати з агресором!
Микола ВЕЛЬМА.
Фото з архіву Павла Смовжа і сім’ї Лук’яновичів.
Навіки у наших серцях
Лютий для нашої сім'ї – місяць особливий.
З одного боку, радісно-хвилюючий. Адже саме 20 лютого 1989 року народився наш син, чоловік, брат, батько Олександр.
З другого боку, місяць трагічний: 25 лютого 2022 року в боях з російськими окупантами Олександр загинув. Він був одним із тих, хто першими стали на захист України.
Батьківщина високо оцінила подвиг нашого рідного і незабутнього: йому присвоєно звання Героя України з врученням ордена "Золота Зірка". Він – Почесний громадянин міста Ковеля, Почесний громадянин міста Володимира. Має ряд інших відзнак.
Але біль втрати ніколи не полишає нас. Неймовірно важко усвідомлювати той факт, що замість радісних вітань з днем народження у лютому здіймаємо до Господа молитву за упокій його душі і Царство Небесне для неї.
Втішає одне: він загинув як справжній Герой, пожертвувавши своїм молодим життям заради життя інших і не зганьбивши своє чесне ім'я. Разом із ним подвиг вершили і вершать тисячі Захисників і Захисниць України, яким завдячуємо тим, що ворог не поставив і ніколи не поставить українців на коліна.
Просимо всіх, хто знав і шанував Олександра Лук'яновича, згадати його у ці лютневі дні добрим словом і тихою молитвою.
Вічна слава Герою!
Сім'я ЛУК'ЯНОВИЧІВ.
Залишити коментар