Напевне, ніхто з українців не забуде ніч на 24 лютого 2022-го. Чотири роки тому вона принесла у наші душі неспокій, тривогу, страх, які над ранок вилилися у жахливе слово "війна".
Вона десь там, на Донбасі, тліла, зміїлася давно – від Революції гідності. Потім прокотилася усією країною – накрила горем непоправних втрат: під Волновахою, Іловайськом, Дебальцевим. Далі були 242 дні героїзму кіборгів, які захищали Донецький аеропорт і стали символом незламності нації. Очікувалося, що рішучість, з якою наші воїни билися за рідну землю, остудить імперський запал кремлівського карлика, який розмріявся відновити "єдіну і недєліму"... Аж ні!
З перших днів січня просочувалася тривога у соцмережах, озвучувалися все нові дати нападів. Одна з них – 16 лютого. Майже стотисячне військо ворога вже стояло біля наших кордонів, а провладні засоби масової інформації заспокоювали нас "шашликами у травні". Однак і там, у владних кабінетах, були такі, хто реально оцінював загрозу.
– Війна буде, – сказав один із них, з ким вдалося поспілкуватися. – Усе дійшло до такої напруги, що без стрілянини не обійдеться. Швидше за все на Донбасі, на який вони давно точать зуби.
Але лінією зіткнення став не лише Донбас… Після перших ракетних ударів 24 лютого 2022-го здавалося, що весь цей жах не може тривати довго: потоки біженців на кордонах, черги у магазинах і на заправках, напоготові "тривожні валізки", сирени повітряних тривог, військкомати не встигали приймати добровольців, зникав мобільний зв'язок, тероборона встановлювала блокпости...
Країна перетворилася на велетенський мурашник: у під'їздах розливали коктейлі Молотова, якими зупиняли рашистські танки, плели маскувальні сітки, готували їжу для бійців, приймали біженців, збирали для них одяг та побутові речі... Напевне, жодна країна у світі так швидко не змогла б мобілізуватися, скласти у дальній куток плач та зневіру, а взятися за важку роботу, яка триває уже чотири роки. Наші сльози кам'яніли від жаху Бучі, Гостомеля, драмтеатру в Маріуполі, Ізюма, Ягідного, Бахмута, Грози, "Охматдиту", Костянтинівки... На наших Майданах знову заквилила "Пливе кача по Тисині" і дорога, остання земна дорога, встелена квітами для Героїв, повела на Алеї Слави...
Нині, коли так часто стали говорити про втому від війни, перемир'я (не про перемогу!), весь світ сколихнула обурлива брехня: мовляв, самі винні, що на вас напали, що виборів не проводите, що грошей багацько витратили на нас через війну і тепер їх треба повернути. Але ж не грошима (навіть американськими доларами!) вимірюються наші втрати, а людським життям, а воно ж безцінне... Його покладено не тільки задля України, а й задля того, щоб у Парижі вранці ласували теплими круасанами, а у Берліні смакували пиво з ковбасками, щоб у Венеції влаштовували карнавал, а у Віденській опері – бал. Гроші, статки можна заробити, а от повернути загиблих на полі бою – ніколи.
Чи оцінить гідно "вічно стурбована" Європа українську пожертву? Бо Америка, схоже, вже готова продати нас мокшанській орді, як Іуда Христа, за тридцять срібняків!
Напевне, немає у світі такої нації, окрім нашої, на одне покоління якої припадало б дві війни. Моя бабця, яка пережила Першу і Другу світові, завжди казала: "Усе можна перетерпіти: голод і холод, тільки б не було війни". Дві війни випали і на долю мами: Друга світова і теперішня. Моя війна почалася на Майданах, де поруч стояли незнайомі ровесники з різних куточків України, але об'єднані однією думкою: ми стоїмо за наших дітей, щоб вони будували, мріяли, раділи, а не жертвували чи воювали. На жаль, сталося інакше. Молодий цвіт нації кладе своє життя на полях битви – найдовшої за останнє століття війни…
Ні, не всі серед нас – патріоти і безстрашні вояки. На жаль, не перевелися і "щурі", які нажили статки на людському горі, і ждуни, і колаборанти, і зрадники, які потягнули "двушку на москву", і злодії, які набивали кишені, торгуючи індульгенціями для ухилянтів та гуманітаркою. З усією цією сволотою розберемося пізніше, як і з виборами.
Дайте тільки нам здобути не перемир'я, не тимчасову зупинку вогню, а Перемогу і справедливий мир із надійними запобіжниками, щоб ніколи більше скажені московські пси не вишкірялися на нашу землю.
Валентина БЛІНОВА.
Напевне, ніхто з українців не забуде ніч на 24 лютого 2022-го. Чотири роки тому вона принесла у наші душі неспокій, тривогу, страх, які над ранок вилилися у жахливе слово "війна".
Вона десь там, на Донбасі, тліла, зміїлася давно – від Революції гідності. Потім прокотилася усією країною – накрила горем непоправних втрат: під Волновахою, Іловайськом, Дебальцевим. Далі були 242 дні героїзму кіборгів, які захищали Донецький аеропорт і стали символом незламності нації. Очікувалося, що рішучість, з якою наші воїни билися за рідну землю, остудить імперський запал кремлівського карлика, який розмріявся відновити "єдіну і недєліму"... Аж ні!
З перших днів січня просочувалася тривога у соцмережах, озвучувалися все нові дати нападів. Одна з них – 16 лютого. Майже стотисячне військо ворога вже стояло біля наших кордонів, а провладні засоби масової інформації заспокоювали нас "шашликами у травні". Однак і там, у владних кабінетах, були такі, хто реально оцінював загрозу.
– Війна буде, – сказав один із них, з ким вдалося поспілкуватися. – Усе дійшло до такої напруги, що без стрілянини не обійдеться. Швидше за все на Донбасі, на який вони давно точать зуби.
Але лінією зіткнення став не лише Донбас… Після перших ракетних ударів 24 лютого 2022-го здавалося, що весь цей жах не може тривати довго: потоки біженців на кордонах, черги у магазинах і на заправках, напоготові "тривожні валізки", сирени повітряних тривог, військкомати не встигали приймати добровольців, зникав мобільний зв'язок, тероборона встановлювала блокпости...
Країна перетворилася на велетенський мурашник: у під'їздах розливали коктейлі Молотова, якими зупиняли рашистські танки, плели маскувальні сітки, готували їжу для бійців, приймали біженців, збирали для них одяг та побутові речі... Напевне, жодна країна у світі так швидко не змогла б мобілізуватися, скласти у дальній куток плач та зневіру, а взятися за важку роботу, яка триває уже чотири роки. Наші сльози кам'яніли від жаху Бучі, Гостомеля, драмтеатру в Маріуполі, Ізюма, Ягідного, Бахмута, Грози, "Охматдиту", Костянтинівки... На наших Майданах знову заквилила "Пливе кача по Тисині" і дорога, остання земна дорога, встелена квітами для Героїв, повела на Алеї Слави...
Нині, коли так часто стали говорити про втому від війни, перемир'я (не про перемогу!), весь світ сколихнула обурлива брехня: мовляв, самі винні, що на вас напали, що виборів не проводите, що грошей багацько витратили на нас через війну і тепер їх треба повернути. Але ж не грошима (навіть американськими доларами!) вимірюються наші втрати, а людським життям, а воно ж безцінне... Його покладено не тільки задля України, а й задля того, щоб у Парижі вранці ласували теплими круасанами, а у Берліні смакували пиво з ковбасками, щоб у Венеції влаштовували карнавал, а у Віденській опері – бал. Гроші, статки можна заробити, а от повернути загиблих на полі бою – ніколи.
Чи оцінить гідно "вічно стурбована" Європа українську пожертву? Бо Америка, схоже, вже готова продати нас мокшанській орді, як Іуда Христа, за тридцять срібняків!
Напевне, немає у світі такої нації, окрім нашої, на одне покоління якої припадало б дві війни. Моя бабця, яка пережила Першу і Другу світові, завжди казала: "Усе можна перетерпіти: голод і холод, тільки б не було війни". Дві війни випали і на долю мами: Друга світова і теперішня. Моя війна почалася на Майданах, де поруч стояли незнайомі ровесники з різних куточків України, але об'єднані однією думкою: ми стоїмо за наших дітей, щоб вони будували, мріяли, раділи, а не жертвували чи воювали. На жаль, сталося інакше. Молодий цвіт нації кладе своє життя на полях битви – найдовшої за останнє століття війни…
Ні, не всі серед нас – патріоти і безстрашні вояки. На жаль, не перевелися і "щурі", які нажили статки на людському горі, і ждуни, і колаборанти, і зрадники, які потягнули "двушку на москву", і злодії, які набивали кишені, торгуючи індульгенціями для ухилянтів та гуманітаркою. З усією цією сволотою розберемося пізніше, як і з виборами.
Дайте тільки нам здобути не перемир'я, не тимчасову зупинку вогню, а Перемогу і справедливий мир із надійними запобіжниками, щоб ніколи більше скажені московські пси не вишкірялися на нашу землю.
Валентина БЛІНОВА.
Напевне, ніхто з українців не забуде ніч на 24 лютого 2022-го. Чотири роки тому вона принесла у наші душі неспокій, тривогу, страх, які над ранок вилилися у жахливе слово "війна".
Залишити коментар