Прийшов четвер. День, якого я найбільше чекаю. Є газета «Вісті Ковельщини»! Великими літерами блакитним кольором заголовок «155 літ боротьби і натхнення». Стаття чудова. Доходить до серця.
Думаю, що не тільки ця газета згадає Лесю Українку, геніальну особистість, яка на весь світ заявила, що вона – Українка. Вірна донька рідної землі. Тієї землі, яка ніколи не була зганьбленою. Не зазіхала на чужі землі, берегла свою історію. Народжувала не «хохлів», а сміливих, здібних, працьовитих юнаків, які вміли постояти за своє.
Кров, пролита не у розбійницькій займанщині чужого, а за волю і незалежність рідного краю, ніколи не буває надаремно. Ми – це ті, хто вміє достойно жити і гідно вмерти. Ми – це той народ, який найбільше боровся за волю і незалежність і найменше її мав. І зараз своєю хоробрістю і здатністю берегти своє ЗСУ дивують світ. Дива творять і волонтери, і прості люди. Все – для перемоги, все – для фронту.
Боляче усвідомлювати, що для декого доля Батьківщини байдужа. Жадоба до збагачення швидко перетворює їх у безбатченків, крадунів. А недавно називали свою Україну ненькою. Тарас Шевченко писав: «Бо хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються».
З далини літ лине до нас гаряча любов до України геніальної нашої землячки Лесі Українки. Ця любов додавала їй сили переборювати важкий фізичний стан, нестерпний біль. У сім’ї Косачів всі розмовляли тільки українською рідною мовою. А що маємо зараз? Дивує Київ. І не тільки. Знаю таких, що виїхали з Ковеля і “забули” рідну мову. Біля горшків і каструль домашня мова — російська. Чотири роки війни свідомості не змінили.
Чужоземці захоплюються нашою мовою і вивчають її. Світ чарує краса нашого краю, гостинність наших людей. Захоплення викликає знайома родина патріотів, де навіть імена говорять про приналежність до нації: Тарас, Ярина і маленька Христинка, яка народилася на Різдво. У неповних два роки дівчинка гарно говорила, вимовляла всі звуки, вже будує довгі речення. Мама іде на балкон. Донечка – за нею. Мама застерігає, що там холодно і чує у відповідь: «Мамо, не хвилюйся».
Заходить дідусь. Внучка підбігає і щебече: «Дідусь прийшов. А в тебе багато роботи?» і т. д. Споконвіків гарні українські імена, а не Нікіта (а чому не Микита?) Кіріл, Ксюша (а чому не Оксана, Єсенія і т. д.?).
Заради України, заради таких сімей, заради таких дітей демонструють чудеса: хоробрості, винахідливості наші дорогі захисники. Сили і наснаги вистояти їм додає любов до України, віра в Перемогу.
Просімо в Бога: «Україну збережи, війни припини». Бо боляче дивитись на чорну хустину на голові молодої жінки або згорьованої матері.
Прийшла весна. Невдовзі покличе людей до праці на землі. Нехай ця праця буде спокійною. Не під виття сирен, а мирною і впевненою у завтрашньому дні України.
Лідія Гарлінська,
ветеранка
педагогічної праці.
Прийшов четвер. День, якого я найбільше чекаю. Є газета «Вісті Ковельщини»! Великими літерами блакитним кольором заголовок «155 літ боротьби і натхнення». Стаття чудова. Доходить до серця.
Думаю, що не тільки ця газета згадає Лесю Українку, геніальну особистість, яка на весь світ заявила, що вона – Українка. Вірна донька рідної землі. Тієї землі, яка ніколи не була зганьбленою. Не зазіхала на чужі землі, берегла свою історію. Народжувала не «хохлів», а сміливих, здібних, працьовитих юнаків, які вміли постояти за своє.
Кров, пролита не у розбійницькій займанщині чужого, а за волю і незалежність рідного краю, ніколи не буває надаремно. Ми – це ті, хто вміє достойно жити і гідно вмерти. Ми – це той народ, який найбільше боровся за волю і незалежність і найменше її мав. І зараз своєю хоробрістю і здатністю берегти своє ЗСУ дивують світ. Дива творять і волонтери, і прості люди. Все – для перемоги, все – для фронту.
Боляче усвідомлювати, що для декого доля Батьківщини байдужа. Жадоба до збагачення швидко перетворює їх у безбатченків, крадунів. А недавно називали свою Україну ненькою. Тарас Шевченко писав: «Бо хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються».
З далини літ лине до нас гаряча любов до України геніальної нашої землячки Лесі Українки. Ця любов додавала їй сили переборювати важкий фізичний стан, нестерпний біль. У сім’ї Косачів всі розмовляли тільки українською рідною мовою. А що маємо зараз? Дивує Київ. І не тільки. Знаю таких, що виїхали з Ковеля і “забули” рідну мову. Біля горшків і каструль домашня мова — російська. Чотири роки війни свідомості не змінили.
Чужоземці захоплюються нашою мовою і вивчають її. Світ чарує краса нашого краю, гостинність наших людей. Захоплення викликає знайома родина патріотів, де навіть імена говорять про приналежність до нації: Тарас, Ярина і маленька Христинка, яка народилася на Різдво. У неповних два роки дівчинка гарно говорила, вимовляла всі звуки, вже будує довгі речення. Мама іде на балкон. Донечка – за нею. Мама застерігає, що там холодно і чує у відповідь: «Мамо, не хвилюйся».
Заходить дідусь. Внучка підбігає і щебече: «Дідусь прийшов. А в тебе багато роботи?» і т. д. Споконвіків гарні українські імена, а не Нікіта (а чому не Микита?) Кіріл, Ксюша (а чому не Оксана, Єсенія і т. д.?).
Заради України, заради таких сімей, заради таких дітей демонструють чудеса: хоробрості, винахідливості наші дорогі захисники. Сили і наснаги вистояти їм додає любов до України, віра в Перемогу.
Просімо в Бога: «Україну збережи, війни припини». Бо боляче дивитись на чорну хустину на голові молодої жінки або згорьованої матері.
Прийшла весна. Невдовзі покличе людей до праці на землі. Нехай ця праця буде спокійною. Не під виття сирен, а мирною і впевненою у завтрашньому дні України.
Лідія Гарлінська, ветеранка педагогічної праці.
Залишити коментар