За підсумками минулого року обласна газета «Волинь» звання «Людина 2025 року» присвоїла письменнику, журналісту, народному депутату України І скликання Андрію Бондарчуку за його книгу про Голодомор «Уклін ангелу» і Юлії Євтушик, його землячці, колишній вчительці м. Ковеля, яка переклала на італійську мову, видрукувала і розповсюджує цю книгу в далекій Італії, м. Форлі. Вона – громадянка двох держав.
«Вісті Ковельщини» розповідали вже про діяльність цієї мужньої української жінки, з якою ми дружимо. Нині вона надіслала розповідь про те, що відбулося на головній площі міста, у день чотириріччя великомасштабної війни Росії з Україною. Підготувала захід для вшанування Т. Г. Шевченка у церкві. Так і хочеться сказати «Юліє, ми гордимося тобою».
працівниця Музею історії Луцького братства.
За підсумками минулого року обласна газета «Волинь» звання «Людина 2025 року» присвоїла письменнику, журналісту, народному депутату України І скликання Андрію Бондарчуку за його книгу про Голодомор «Уклін ангелу» і Юлії Євтушик, його землячці, колишній вчительці м. Ковеля, яка переклала на італійську мову, видрукувала і розповсюджує цю книгу в далекій Італії, м. Форлі. Вона – громадянка двох держав.
«Вісті Ковельщини» розповідали вже про діяльність цієї мужньої української жінки, з якою ми дружимо. Нині вона надіслала розповідь про те, що відбулося на головній площі міста, у день чотириріччя великомасштабної війни Росії з Україною. Підготувала захід для вшанування Т. Г. Шевченка у церкві. Так і хочеться сказати «Юліє, ми гордимося тобою».
Біль війни ми, українці, відчуваємо всюди – навіть за тисячі кілометрів від дому. Ми не можемо забути, не можемо не думати про Україну: про сльози і кров, що ллються щодня, про страждання полонених, про хлопців і дівчат на фронті, які щохвилини ризикують життям, про тих, хто змушені евакуюватися і евакуюють з окупованих територій, і про тих, хто рятує життя.
Саме з цього болю народилася ідея провести особливу акцію пам’яті.
Іноді не потрібно багато говорити – достатньо просто побачити. Я підібрала теми для панелей. Їх було сорок. Написала короткі тексти, щоб люди могли зупинитися і прочитати. Моя невістка Ірина підібрала до кожної з них світлини.
Часу лишалось мало. Потрібно було поспішати: отримати дозволи від комуни, організувати людей, розіслати оголошення… Кожен з нас мав свою роль. Наталія Рутковська займалася дозволами та організаційними питаннями, корегуванням, її чоловік – Джанкарло Локо допоміг з панелями та музичним супроводом, отець Василь Романюк провів молитву.
Цей захід організували дві асоціації – «Об’єднані Серця», членом якої є і я, та «Святого Юди Тадея».
«Єдність, опір, воля. Пам’ятаємо, підтримуємо, молимося» – таким був девіз нашого заходу, який відбувся на центральній площі міста Форлі Piazza Aurelio Saffi. Постійно зупинялися люди. Підходили знайомі і незнайомі, читали, розпитували, просили розповісти більше. Дехто довго стояв мовчки біля світлин.
Виступати мені було нелегко. У якийсь момент я не витримала і заплакала.
Побачила, що плачуть і люди. Після виступу пролунали оплески. Люди підходили, обіймали, дякували. Це був дуже зворушливий момент, який я, мабуть, пам’ятатиму завжди.
На площі майоріли українські та італійські прапори. Горіли свічки – багато свічок, як знак пам’яті про тих, кого забрала ця війна.
Пролунали Гімн України і Гімн Італії. У ці хвилини ми особливо відчували підтримку і солідарність людей, які прийшли розділити з нами цей біль.
Це був день пам’яті. Болю і водночас єдності. І поки ми говоримо про цю війну, поки люди зупиняються, читають і слухають – Україну не забудуть.
ххх
У своєму виступі я сказала.
– Доброго усім дня! Дорогі друзі!
Минуло чотири роки відтоді, як ми отримали новину, яку ніхто з нас не хотів би почути – про повномасштабне вторгнення в Україну. росія вирішила знищити незалежну і суверенну державу, бо не сприймала ідею вільного українського народу, здатного самостійно обирати своє майбутнє.
В той день для мене, як і для мільйонів моїх співгромадян, усе раптом стало особистим. Мені зателефонував син з України: «Мамо, тут почалася війна».
Перші кадри в теленовинах були хаотичними і страшними: вибухи на світанку, сирени, стовпи диму. Пам’ятаю людей, які виходили на вулиці перед бронетехнікою, з голими руками, без зброї, і кричали: «Це – Україна! Це – наша земля! Ідіть геть!». Це не була армія проти армії. Це був народ перед танками.
Перші бомби впали на Київ, на Харків, на Маріуполь. Уражені аеропорти, зграї гелікоптерів, колони бронетехніки. Відчуття нереальності: невже це справді відбувається? Від того ранку ніхто з нас уже не був таким, як раніше.
Перше запитання, яке я собі поставила, було: що я можу зробити? Я запитала себе не про те, що буде далі, не про те, хто переможе (у цьому я не мала сумнівів), а про те, що можу зробити я, тут і зараз. Я почувалася безсилою. Далекою. Але я не могла стояти осторонь, як і мільйони з нас.
Ми почали телефонувати друзям, збирати кошти, готувати допомогу: ліки, генератори, на дрони. Мій син доставив перший вантаж до Варшави. Кожна передана посилка свідчила: «Ви не самі». Так робили свідомі люди по всьому світу.
Я хочу розповісти вам про людину, яку знаю багато років. Його звати Петро. Йому 57 років. Він на фронті з четвертого дня війни. Його дружина, як і всі ми, сподівалася, що все швидко закінчиться. Ми, українці, були переконані: за нами правда. Це наша держава. Наша земля. Вони – загарбники.
Ми виросли з думкою, що, зрештою, зло завжди програє, що правда перемагає, що добро торжествує. І ця війна – не просто страшна казка, це все відбувається уже чотири роки.
Петро працював будівельником. Він зводив будинки в Україні, у росії, працював скрізь, де була потреба. Наші діти виросли разом.
Сьогодні Петро – солдат механізованої бригади на Сході, де ситуація дуже складна. Він розповідав мені, як вони копали окопи.
Жартував: «Екскаватори ламаються, а наші руки – ні». Потім казав правду – копали лопатами. Спочатку стоячи, потім навколішки, потім – лежачи на землі, бо потрібно було заглиблюватися, щоб зробити укриття і залишитися живими. Кулі свистіли зверху, підняти голову неможливо.
Літо 2025 року. Петро повернувся додому у відпустку. Його мікроавтобусом користувався 23-річний хлопець, щоб возити побратимів на лінію фронту. Дрон влучив у машину. Для Петра це був важкий удар. Він опікувався тим хлопцем, навчав його, був для нього як батько… А три роки тому загинув його племінник.
Війна – страшна. Вона важка. Петро рідко розповідає про це. Не хоче. Але інколи його дружина мені довіряється. Одного разу бомба впала в їхній окоп. Одинадцять хлопців не стало. Одинадцять… Вони були синами матерів… Чиїмись друзями… Чиїмось майбутнім…
На війні не завжди вдається врятувати всіх. Але одну річ Петро сказав мені чітко: вони нікого не залишають. Вони вивозять або виносять пораненого побратима. Знаєте, що означає слово «побратими»? Це означає – брати по зброї, брати в бою, брати не по крові, а по долі. Я часто чула це слово. Його вимовляють з гордістю і з повагою.
Ця війна забрала багато, але вона нас не зламала. Вона забрала відчуття безпеки, але зміцнила гідність. Вона принесла біль, але об’єднала людей.
Поки такі люди, як Петро, тримаються, поки матері мовчки чекають, плачуть, не показуючи сліз, поки онуки обирають професію військових, поки п’ятирічні діти встають, щоб слухати Гімн України і вшановують хвилиною мовчання полеглих, кладучи свої маленькі ручки на серце, – цей народ не можна зламати.
Я вам розповіла про одну історію. Але кожна людина за цей час прожила свою власну – своє життя, свої сльози, свою кров і свій біль. Кожної родини торкнулася війна. Хтось загинув. Хтось зник. Хтось воює. У мене, як у вчителя, є учні, яких уже немає серед живих. Я бачу їхні обличчя на Алеї Героїв і щоразу, коли чую Гімн України, у мене навертаються сльози.
Я вам не розповіла про зниклих дітей, про дітей, яким мами писали на спині чи на ручці номер телефону і ім’я дитини, у випадку, якщо загубиться.
Я не говорила вам про цивільних і військових полонених, про нестерпні тортури, яких вони зазнають, про зруйновані міста, про заміновані степи і дороги, про Київ, який переживає період холоду і темряви, про бомби, що падають на школи, театри, бібліотеки і дитячі майданчики.
Я не розповіла вам про екологічну катастрофу, яку спровокували підривом Каховського водосховища на Дніпрі, про загиблих людей і тварин, не розповіла вам про цвіт нашої нації, що гине і уже загинув на фронті… Я не розповідала вам про весь біль, про сльози, кров і страждання.
Про все це ми намагалися розповісти у виставці, яку підготували. Ви побачите обличчя, імена, місця. Ви побачите біль, але і гідність. Ви побачите цифри, але за кожною цифрою стоїть людина.
Ми хотіли зібрати ці історії, бо пам’ять – це відповідальність. А байдужість – перший крок до несправедливості. У нас є гнів, але немає страху.
Запрошую вас дивитися цю виставку не лише очима, а й серцем.
Слава Україні! Героям Слава!
Юлія Євтушик.
Італія, місто Форлі.
Вельмишановний Миколо Григоровичу!
Це був день пам’яті. Болю і водночас єдності. І поки ми говоримо про цю війну, поки люди зупиняються, читають і слухають – Україну не забудуть.
Поки такі люди, як Петро, тримаються, поки матері мовчки чекають, плачуть, не показуючи сліз, поки онуки обирають професію військових, поки п’ятирічні діти встають, щоб слухати Гімн України і вшановують хвилиною мовчання полеглих, кладучи свої маленькі ручки на серце, – цей народ не можна зламати.
Залишити коментар